Сторінки

20110207

Вуйку, де ваш кулемет?

Рік «реформаторів», або Повний «стабілізєц»


Автор — Микола Рябчук

Рік тому відбувся другий тур президентських виборів, який привів до влади Віктора Януковича. ZAXID.NET має намір присвятити цій події кілька публікацій, які б допомогли підбити проміжні підсумки роботи нового лідера держави.

Свого часу в СССР у розпалі лицемірно-пропаґандистської «боротьби за мир», кружляв невибагливий анекдот від леґендарного «Вірменського радіо»: «Чи буде третя світова війна?» – запитували його. «Ні, – відповідало радіо. – Але буде така боротьба за мир, що каменя на камені не залишиться».

Щось подібне, гадаю, чекає на нас і з Януковичевими «реформами». Усі реальні, себто системні зміни так і залишаться нерозпочатими, натомість «стабільність», якою пишається сьогоднішній уряд, досягне цвинтарних меж, чи, як похмуро жартували за Ґорбачова, перетвориться в повний стабілізєц.

З погляду public relations, гасло «стабільності і реформ», узяте рік тому на озброєння новим урядом, було, безумовно, вдалою знахідкою. Ніхто в Україні, та й за її межами, не сумнівався, здається, що в цих двох словах утілено саме те, чого виснажена політичними міжусобицями та економічною кризою країна потребувала найдужче. «Стабільність» належало осягнути передовсім – бо як же ж без неї здійснюавати заповітні реформи? – а тому для святого діла не гріх було порушити й конституцію, зіґнорувати нудні процедурні норми, обмежити трохи громадянські права і свободи, і навіть пожертвувати чималий кавалок національного суверенітету надокучливому сусідові.

Першу, «стабілізаційну», частину програми новообраному президентові вдалось досить швидко виконати й перевиконати, перевівши Україну за рік із розряду вільних країн (за класифікацією Freedom House) у розряд «частково вільних» – із переспективою подальшого переходу в розряд «невільних», де, власне, й перебуває більшість поліцейських режимів Африки, Азії та колишнього СССР. За рівнем свободи мас-медій Україна під проводом Януковича теж упевнено «стабілізувалася», опустившися з 89 місця на 131 (серед 178 країн) – відповідно до аналітичних оцінок міжнародної організації «Репортери без кордонів». З другою частиною Януковичевої програми справи виявилися, однак, значно складнішими.

Поки що всі «реформаторські» заходи, оголошені урядом, мають непослідовний, поверховий або й відверто шахрайський характер. Так звана «податкова реформа» звелася до закручування фіскальних гайок супроти малого й середнього бізнесу, спровокувавши тим самим наймасовіші – з часів Помаранчевої революції – протести, котрі змусили врешті президента накласти вето на документ і запропонувати до нього деякі косметичні зміни. Загальна філософія оподаткування, однак, залишилася незмінною. А це означає, що найбільші багатії, які сьогодні при владі, і надалі перепомповуватимуть мільярди в офшорні банки, крихітний Кіпр і надалі буде головним «закордонним» інвестором в Україні, а найбільшими платниками податків до українського бюджету залишатимуться законослухняні західні фірми на зразок «Кока-коли», «Крафта» і «Філіп Моріса», а не місцеві металургійні та нафтохімічні гіганти, що ось два десятиліття працюють виключно собі на збиток. Це означає також, що близькі до уряду бізнесмени і надалі отримуватимуть повернення податку на додану вартість (ПДВ) за фіктивний експорт, тимчасом як сумлінні експортери роками того повернення не отримуватимуть або ж отримуватимуть лише половину, за умови що віддадуть другу на «відкат» урядовцям.



Так звана «адміністративна реформа» звелася до об’єднання й перейменування інституцій та перетасування персоналу, але аж ніяк не до обмеження їхніх функцій та реальної чисельності, а тим більш – не до підвищення ефективності та відповідальності, й аж ніяк не до давно назрілої децентралізації та деполітизації. Навпаки, «адміністративна реформа», на думку більшості експертів, лише посилила політичну залежність державних службовців від свого начальства, сконцентрувала ще більшу владу в руках президента й вибудувала суто авторитарну владну «вертикаль» у російському стилі. Жодного очищення влади від корумпованих та некомпетентних осіб в Україні так і не відбулося – якщо не рахувати суто політичних розправ із представниками попередньої влади на суто партійній, а не професійній основі. Найодіозніші постаті Януковичевого режиму на зразок Могильова, Табачника чи Хорошковського не тільки не постраждали внаслідок так званих «реформ», а й, схоже, навпаки, ще дужче зміцнили свої промосковські позиції.

Пенсійна реформа, започаткована під тиском Міжнародного валютного фонду, зводиться до поступового підвищення пенсійного віку – спершу для жінок (від 55 до 60 років), потім для чоловіків (від 60 до 65). А проте вона ніяк не заторкнула ані самої системи формування пенсійного фонду, ані диверсифікації пенсійних оплат, ані, найголовніше, кричущої розбіжності в розмірах державних пенсій, коли найнижча (і найпоширеніша) в Україні пенсія становить $100 на місяць, а найвища сягає восьми тисяч. Іншими словами, привілейовані 10% пенсіонерів (урядовці, ветерани КҐБ та інші типи з сумнівними «заслугами» перед Україною) отримують із пенсійного фонду приблизно стільки ж, скільки решта 90% українських пенсіонерів. Цієї скандальної ситуації ні Янукович, ні його партія змінювати не збираються, пояснюючи це тим, що конституція, мовляв, забороняє приймати закони, які б безпосередньо погіршували наявне соціальне становище громадян. Хоча в багатьох інших випадках, як ми бачили протягом року, ці ж добродії не вельми церемонилися з положеннями конституції, іґноруючи або викручуючи їх на всі лади відповідно до власної вигоди.

Реформа житлово-комунальної служби так само звелася поки що до банального підвищення цін на всі послуги, а не до кардинального реформування самої служби та підвищення її ефективності. Фактично це означає затягування пасків для простого населення, бо ж, як і раніше, жодного серйозного оподаткування велетенських маєтків, люксусових автомобілів та інших предметів розкоші Януковичеві «реформи» не передбачають. Їхня логіка загалом зрозуміла: бідні мають стати ще біднішими й таким чином цілковито залежними від владних феодалів, багаті ж можуть не перейматися ані податками, ані відокремленням бізнесу від влади, успішно поєднуючи, як Хорошковський чи Клюєв, чи який-небудь Арбузов, урядову діяльність із підприємницькою.

Усе це було б непогано – принаймні для Януковича та його камарильї – коли б Україна була Росією чи, принаймні, Азербайджаном або Казахстаном. Але, на щастя, вона не має тамтешніх запасів нафти чи газу, а тому таки мусить здійснювати неприємні реформи – і то не лише з огляду на тиск МФВ, а й з огляду не перспективу неминучого банкрутства. З іншого боку, однак, реальні реформи для чинної влади є вкрай небажаними, бо ж вимагають не лише описаних вище маніпуляцій, а й кардинальної зміни самих правил гри: нещадного викорінення корупції, перебудови всіх інституцій, запровадження верховенства права, принципово іншої кадрової політики. Нічого цього в Януковичевих «реформах» не прозирає й близько.



За даними Transparency International, Україна належить до найбільш корумпованих країн світу, ділячи 137-142 місця між Гондурасом, Ніґерією та Зімбабве. Українці оцінюють власну судову систему на 4,4 (за шкалою, де одиничка є найкращою оцінкою, а п’ятірка – найгіршою). Продажність міліції оцінюють на 4,3; продажність державних службовців та депутатів – на 4,1; корупцію в освіті – на 4; у бізнесі – на 3,7. Третина опитаних (34%) визнає, що дає хабарі принаймні раз на рік, – це трохи менше, як в Африці, але більше, як у Латинській Америці (23%), на Західних Балканах (19%), не кажучи вже про країни ЄС та Північної Америки (5%).

Ситуація виглядає цілком безнадійною, беручи до уваги, що саме ті інституції, які покликані боротися з корупцією (міліція, прокуратура, суди), сприймаються в Україні (і за всіма ознаками є) найбільш скорумпованими. А проте саме такою була ситуація і в Грузії за часів Едуарда Шеварднадзе. Сьогодні Грузія належить до найменш корумпованих країн світу: лише три відсотки грузинів змушені (і наважуються) нині платити хабарі. Відповідні заходи, інституційні реформи та масова підтримка урядових ініціатив населенням, безумовно, відіграли важливу роль в досягненні цього успіху. Проте вирішальною все ж була політична воля тамтешнього керівництва, насамперед президента Саакашвілі. Бо ж найскладніше у боротьбі з корупцією – не приструнити розпаношілих провінційних даїшників, колядників-суддів чи загребущих митників, а – як, певно, кожен знає із власного досвіду, – сказати тверде і рішуче «ні» своїм найближчим друзям та родичам. Саме тут починається справжня боротьба з корупцією і саме тут утверджується верховенство права. Якщо б Віктор Ющенко після революції нагородив своїх друзів медалями та орденами, а не міністерськими посадами, ми, вірогідно, жили б нині у цілком іншій країні.



Сподіватися сьогодні на якийсь гіпотетичний «патріотизм» Віктора Януковича, а тим більше на громадянську свідомість його олігархічних та ефесбешних соратників, на жаль, не доводиться. Єдина, хоча й невелика надія на цивілізаційний прорив полягає для нас у тому, що правити Україною традиційним на цих теренах м’яко-авторитарним способом Янукович уже не зможе. Йому таки доведеться здійснювати реальні, не імітаційні реформи, жертвуючи власними короткотерміновими інтересами, а ще більше – інтересами свого оточення. Чи, імовірніше, зважаючи на психотип цього персонажа та вплив Луб’янки, – встановлювати жорстку диктатуру з усіма відповідними наслідками – спершу для населення, а згодом і для самого диктатора.

Коли хтось сумнівається у такому сценарії, хай прислухається уважніше не до солодкоголосої Ганни Герман, а до конкретніших пацанів, які, власне, й визначають стиль мислення та поведінки так званої «Партії регіонів». Ось, сказати б, квінтесентація цього менталітету і, відповідно, дискурсу у викладі депутата і, звісна річ, підприємця (а як же інакше?!) Валентина Ландика .

«У чому відмінність між Сходом і Заходом України?» – простодушно запитує його журналіст, на що один із Януковичевих реформаторів і стабілізаторів по-державницьки мудро відповідає: «Посмотрите, как на Востоке работает сталевар, машинист. Это ужасные условия. Он зарабатывает 200-300 долларов. А вуйко говорит: “Чтобы я за такие деньги так работал?! Я пойду к поляку, нарублю ему дров, он мне даст 100 доляров, я еще к нему похожу”. Это такой менталитет. Мы хотели запустить в Ивано-Франковске завод “Норд”. Но еле ноги оттуда унесли. Возили туда поездами своих людей, потому что тамошние не хотели работать. Хотя зарплату давали, как в Донецке. Работать должны все. Нужно закрывать границы и производить собственный продукт, строить фермы. Мы попытаемся это сделать за 10 лет. Может, и больше времени понадобится».

Про нутряну ненависть цих «інтернаціоналістів» до «вуйків», себто галичан і, взагалі, несовєтизованих українців варто поговорити окремо. Цікавішою тут є їхня нутряна ненависть до свободи – в усіх її формах і виявах. Цим «рефоматорам» і «стабілізаторам» не спадає навіть на гадку, що найпростіший спосіб заохотити людей до праці – це поліпшити «ужасные условия» і заплатити хоча б так, як платить підступний «поляк». Ба ні! Простіше, виявляється, закрити кордони, обгородити країну колючим дротом, віддібрати в усіх паспорти (добре було б ще й внутрішні), загнати всіх до колгоспів, до ґулаґів, зробити і з капосних галичан покірних донбасців, аби й вони працювали «в ужасных условиях» за 200 доларів або й задаром для блага ландиків та звягільських, – щоб ті могли й далі собі розважатися у Монако, лікуватись у Баден-Бадені та облаштовувати по цілій Європі свої приватні міжгір’я.

Ця ментальність невиліковна, і тому зовсім не складно передбачити, які «реформи» і яка «стабільність» на нас очікують.


_________________________________
Джерело: Zaxid.net

1 коментар:

  1. Анонім29.01.13, 15:29

    I every time spent my half an hour to read this web site's articles every day along with a mug of coffee.
    Also visit my web blog - jersey shopping

    ВідповістиВидалити