Святошне оповідання

ОМНІСТІЯ

Автор — Василь Рибніков

Всі імена, посади і кликухи дійових осіб вигадані і не мають нічого спільного з реальністю. Події казки неправдоподібні і є нічим іншим, як плодом гарячкової уяви автора. Увага! У тексті присутня ненормативна лексика. Не рекомендується до прочитання тими, хто не любить «багато буквів». 



Президентська резиденція «Синьогора». 31.12.2010.12.00

Ось уже третю годину Віктор Януковеч понуро катався з гірки на вертольоті «AgustaWestland-139».

Спочатку було цікаво: гвинтокрил все ж таки був новий, оснащений системою антизледеніння і «Фішерівськими» лижами; крім того, на прохання замовника машину оснастили другим сабвуфером (Януковеч любив, коли музика у вертольоті бухає так, що чути на вулицю при закритих кватирках). Однак дуже скоро монотонність катання втомила Віктора Федоровича: вертоліт йшов під гору по тупій прямій, як знятий з ручника асфальтоукладальник, а душа нила і смутно просила свята, яке у задушливому салоні «Агуст» не відчувалося ну ніяк, незважаючи навіть на встановлену в кутку йолку.

Болісно хотілося встати на лижі самому, але охорона не дозволяла, мовляв, небезпечно занадто, тим більше з хворим коліном. І ось сьогодні вранці напруга, що накопичилася за час відпочинку, дала про себе знати: Януковеч зірвався і закотив охороні скандал, навіть, соромно сказати, зірвав шапку з жінки — майора СБУ. Користуючись загальною розгубленістю, глава держави витягнув з сараю приховані під дровами улюблені лижі і рвонув на ковзанку, але і тут нічого не вийшло — не встигнувши проїхати і трьох метрів, Віктор Федорович раптом зупинився і впав. Виявилося, що напередодні якась передбачлива сука з охорони потайки змастила президентські лижі клеєм з метою безпеки. Януковеч спересердя порвав вушанку жінки-майора і зібрався додому, як тут на ганок вийшла усміхнена Люся і попросила чоловіка спуститися в льох — узяти банку помідорів і набрати відро картоплі. Президент зробив вигляд, ніби не почув, і, тихо лаючись, дременув кататися у вертоліт ...


Кольщик, наколи мне купола,
Рядом – чудотворный крест с иконами,
Чтоб играли там колокола
С переливами и перезвонами.
Наколи мне домик у ручья,
Пусть течет по воле струйкой тонкою.
Чтобы от него портной судья
Не отгородил меня решеткою… –

сумно співав з восьми динаміків чудовий співак і композитор Михайло Круг (Януковечу постійно чулося «Портнов-суддя», і він щоразу дивувався, при чому тут, власне, Портнов), але навіть улюблена пісня вже не чіпала душу: за останні три години Януковеч чув її вже восьмий раз, тому що ніяких інших дисків у вертольоті не було, а радіо «Шансон» в цих місцях ловилося погано. Крім того, кілька днів тому у вертольоті чомусь порвався і захрипів новий сабвуфер, а як його від'єднати, ніхто не знав. Януковеч смутно підозрював, що динамік порвала горезвісна сука з охорони при спробі вмонтувати прослушку, але довести нічого не міг, тому на душі було ще паскудніше.

— Чуєш, Анько, скажи чесно, ти, як кажуть, свято відчуваєш? — нарешті, не витримав він.

Жінка, яка сиділа на диванчику навпроти — Ганна Херман — відклала дроти, якими вона в'язала новорічний подарунок для шефа — вовняний чохольчик для мобільного телефону з фамільним гербом стародавнього роду Януковечей, — і, обсмикнувши коротку спідницю, млосно закинула ногу за ногу. Вона була красива і знала це. Люся, втім, теж знала, і відносини між жінками не склалися з самого початку.

— Робота з вами, Вікторе Федоровичу, для мене завжди свято, — тонко посміхнулася заступник глави АП. — Хочете горілки?

— Та нічого я не хочу, — понуро відмахнувся Януковеч, — набридло все. Реформи пробуксовують. Ніхто нічого не робить. Лижі ось клеєм намазали, підори. Ти, мать, знаєш взагалі, як я полюю?

— Як?

— А ніяк! — Януковеч спересердя лупанув кулаком по сабвуферу. — Мені нормальні патрони на холості потайки змінюють! Щоб я, як кажуть, раптом випадково не прострілив собі що-небудь ... А я ж не знав! Ще думав: ось я який крутий став, як у Президенти вибився, — в кого не стрельну, завжди потрапляю! А це, виявляється, снайпер із Гвинторізом з глушака мочить ... Сидить на дереві, корочє, і стріляє туди, куди я цілюсь. Свавілля!

— А як ви дізналися?

— Чечітов по п'яні розляпав.

— Та ну, Віктор Федорович, — засміялася Анна, — Чечітову вірити — себе не поважати. Це ж брехло.

— Знаю, що брехло. Але це наше брехло, — зітхнув Президент. — Я його після цього цілу ніч у підвалі з земляними зайцями протримав, але він від своїх слів, як кажуть, не відступився ... Ех, мать, коли б знаття, що на таке вийде — нахер мені було б це президентство ...

— Не гарячкуйте, Віктор Федорович, — попросила Херман. — Ви що, без свого полювання прожити не можете? На вас же вся країна молиться! .. Давайте краще посміхніться і випийте зі мною за Новий рік!

Януковеч зі стогоном опустив голову на руки.

— Не хочу Новий рік, — глухо скрикнув він. — І на країну цю я клав з вертольота. Не хочу бути Президентом! Хочу шоб як раніше ...

Херман рішуче сунула йому в руки фужер з горілкою.

— Пийте! — м'яко, але наполегливо сказала вона. — За маму, за тата і космонавта Берегового. За Московський патріархат.

— За Московський, — луною повторив Януковеч і судорожно випив, занюхавши недов'язаним чохольчиком для мобільного телефону.

— От і славно! — зраділа Херман. — Життя налагоджується! .. А уявіть собі, як нині є нашим опозиціонерам у тюрязі!

— Уявляю, як то кажуть! — розвеселився Януковеч. Від фужера горілки на голодний шлунок його моментально розвезло. — Кльово я їх всіх жахнув перед Новим роком, га, мать? Ніхто не очікував! Нехай тепер, суки, баланду посьорбають, як я сьорбав! .. Наливай!

****

Лук'янівське СІЗО. Загальна камера № 13. 31.12.2010. 18.00

— А ось ще анекдот. Цілуються, значить, два пєтуха на нарах, а тут пахан в камеру заходить і каже: «Пацани, я вам не завадив?». Га-га-га-га! — Юрій Луценка відкинувся на верхніх нарах і зайшовся в нападі веселого реготу, дригаючи ногами. — Ні, ви зрозуміли? «Пацани, я вам не завадив?». Га-га-га!

— Юрію Віталійовичу, — докірливо промовила з нижнього ярусу Юлія Тімашенко, — ну як вам не соромно. І тижня ще не сидите, а вже жодного нормального анекдоту розповісти не можете. Одні півні на умі ...

— Та він просто якийсь сексуальний маніяк! — обурився Олег Лежко, звисаючи зі спеціальної жердки в кутку. — Чуєш, Робокоп, ти знаєш, що ти — сексуальний маніяк?

— Помовчали б, толерантний ви наш, — глузливо огризнувся Луценка. — Якщо будете часто відкривати рот, туди муха залетить.

— Ото така ваша свобода слова! — засміявся Лежко. — Ну ж бо, залети мені свою волохату муху, мій короткозорий жеребчику. Не бійся, я не вкушу, ха-ха!

— Тьху ти, погань, — злісно сплюнув Луценка і, стримуючи блювотні позиви, обернувся обличчям до стіни.

Вся стіна була старанно списана безглуздими написами непристойного змісту: «Луцик, сука, я сидів тут чотири місяці, а ти відсидиш чотири роки! З любов'ю, твій Боря », « Запам'ятай, Юра, очко важливіше, ніж окуляри! », « Луцик, тобі п ... дець, вішайся, бичара! », « Луценка — лох! "Та ін.

Скрипнувши зубами, Луценка дістав з кишені заточену ложку і надряпав на стіні: «Сам ти лох, Боря! Я тобі ще порву твою прищаву ... ». Так і не повідавши нащадкам, що саме він вирішив порвати якомусь «Борі», Юрій Віталійович, деякий час подумавши, швидко заштрихував написане і вигравіював поруч наступне: «Борис Вікторович, Ви докорінно неправі щодо мене. Сподіваюся, ми з Вами вирішимо всі непорозуміння між нами, як личить цивілізованим ... ».

Його відвернули звуки жорстокої табірної бійки: це Леонід Грачь, сопучи й невиразно лаючись, в третій раз за день намагався загнати під нари свого колишнього начальника Петра Симаненка. Перші два рази закінчилися внічию, але Грач, як видно, не втрачав надії. Симаненко щосили пручався: хтось йому колись розповідав, що якщо у в'язниці під нарами хоч раз побував — пиши пропало. Дзвін по всіх зонах піде, і ніде йому життя не буде. Не те щоб Петро Миколайович так вже збирався в табори, але якщо партнери по коаліції з Партії регіонів дізнаються, якій ганьбі і приниженню він піддався в камері, руки, що дає, так би мовити, йому більше ніхто не подасть ...

Грачь теж знав про це, тому старався з усіх сил. Крім того, він теж був у незавидному становищі: мати на зоні пташине прізвище дуже ризиковано, і Грачь намагався з самого початку «поставити себе на хаті». Він був реалістом і, на відміну від Петра Миколайовича, не розраховував на швидке звільнення.

— Люди добрі, що ж ми робимо! — верескливо закричав Володимир Летвін, безуспішно намагаючись сховатися між нарами і стіною. — Давайте не будемо втрачати людську подобу!

— Ви її вже давно втратили, Володимир Михайлович, — зауважив Арсеній Яцинюк, поправляючи окуляри середнім пальцем, що з його боку вважалося виразом максимального презирства до співрозмовника. — І за це вас було б доцільно гарненько опустити в Новорічну ніч. Знаєте, є така прикмета: як Новий рік зустрінеш ...

— Тільки спробуй підійти до мене, хтивий Кролик! — заверещав Летвін. — Я тобі твою морквину під корінь відгризу!

— Фу, старий ви паскудник, — засміявся Яцинюк, — я зовсім не збираюся до вас підходити. Я Лежко на вас нашлю, він дуже толерантний ...

— Відчепіться від мене! Я оживив цю Раду! — зірвався на фальцет Летвін, і в цей момент до нього на шконку, страшно матюкаючись, прилетів Петро Симаненко. Підскочив Грачь почав бити того ногами, періодично потрапляючи п'ятою в живіт Летвіну.

— Ото вже самашедші дідусі, — схвально хмикнув Яцинюк і повернувся до сидячого поруч Анатолія Греценко. — Послухайте, полковник, може, допоможемо Грачю? Все ж дуже корисну справу для суспільства робить цей сміливий кримчак.

— Та він сам ще той мудозвони, — розважливо зауважив Греценко. — До того ж, ви ж розумієте, Арсенію Петровичу, що за Симаненком і Летвіном з нас усіх вертухаї живцем шкуру спустять.

Арсеній Петрович сумно кивнув на знак згоди. Симаненко і Летвін дійсно були не зовсім звичайними зеками ...

Яцинюка взяли цим ранком у фітнес-клубі в той момент, коли він намагався вижати від грудей штангу вагою в 32 кілограми: увірвалися купою, придушили грифом, вдарили гантеллю по нозі, щоб, чого доброго, далеко не втік.

Греценка «пакувала» на риболовлі зненацька зринула з озера спецгрупа бойових плавців, озброєних електричними закидушки. Полковник бився, як лев, але хтось ззаду накинув йому на голову його ж власний кукан і від усього серця приклав до спини мангалом.

Лежка пов'язали на закритому показі мюзиклу «Привид попери», де він сидів в останньому ряду серед сумнівної компанії. Компанії навішали люлєй, а самого фігуранта змусили бігти до воронка зі спущеними штанами. Всі сміялися, в тому числі і сам затриманий.

Грачь зайшов у гості до знайомої піонервожатої з «Артека», але замість піонервожатої під ковдрою несподівано виявився волохатий прапорщик «Беркута» з електрошокером в одній руці і гумовою палицею в іншій. Грачь від несподіванки втратив свідомість і прийшов до тями вже у камері.

Тімашенко зняли в «Борисполі» з чартерного рейсу на Панаму, причому вона була коротко підстрижена і чомусь з наклеєними вусами радикально чорного кольору, але вуха видавали в ній прем'єрську породу, як кажуть, з головою ...

А ось Летвіна і Симаненка допровадили в СІЗО ввічливо, за згодою і з почестями — навіть не стали фабрикувати проти них кримінальні справи. Більше того, їм дозволили взяти з собою електрочайник, п'ять пачок заварки, цукор, три палиці сирокопченої ковбаси і булочку на двох. Крім усього іншого, Петро Миколайович навіщось протягнув з собою упаковку модних кондомів, що світяться в темряві, і пакет анаші, якою сподівався задобрити вертухаїв.

Продукти і куриво у зеків-добровольців, зрозуміло, тут же відібрали розлютовані сусіди по камері, але Летвін і Симаненко сильно не переживали. Вся справа була в тому, що кукати в СІЗО Володимир Михайлович і Петро Миколайович повинні були всього-на-всього до понеділка, тобто в цілому не більше трьох днів. Увечері напередодні їх викликав до себе на планьорку Віктор Януковеч і популярно пояснив прописну істину: якщо вони хочуть і далі залишатися в команді професіоналів, що будують нову країну, то зобов'язані хоча б кілька днів відсидіти у в'язниці, інакше віри їм тупо не буде.

Летвін і Симаненко були досвідченими політиками і відразу ж оцінили високу довіру Президента, тим більше, що ні Озарову, ні Клюїву, не кажучи вже про Лавочкіна, подібна пропозиція не надійшло, а це свідчило про те, що політична кар'єра цих улюбленців долі безрідних невблаганно добігає кінця.

Петро Симаненко взагалі радів пригоді, як дитина: друге одруження розбудило в ньому авантюрну жилку, про наявність якої він до цих пір навіть не підозрював, і він чекав нових вражень з погано прихованим нетерпінням. Одного не врахував Петро Миколайович — того, що його посадять в одну камеру з Грачьом ...

Бійка між тим зайшла в глухий кут. Летвін з горем пополам примудрився спихнути Симаненка на підлогу, але засунути його під шконку все ще не виходило. Тіло Петра Миколайовича, перетворившись від численних побоїв у суцільний клубок нервів, уперлося всіма кістками, наче краб, і Грачь, підвиваючи від відчаю, бездумно колошматив супротивника ногами по горбі, вже розуміючи, що у розв'язаній ним бійці знову перемогла дружба.

Раптово гримнув замок, і двері камери широко розчинилися. Пролунав звук смачного стусана, і всередину влетів Віктор Ющінко. В одній руці він тримав ковдру зі штампом СІЗО, а в другій — дволітровий бідончик з написом «Мед».

Двері зачинилися.

— Підораси! — вигукнув Ющінко в бік дверей і погрозив їм кулаком. — Сволота, нічого святого немає!

— «Лікарня майбутнього»? — розуміюче усміхнувся Яцинюк. — «Мистецький арсенал»?

— Я нічого НЕ брав! Я нічого не знаю! Я президент ...

— Та який ти, нафіг, президент, — з огидою протягнув Греценко. — Загнати б тебе під шконку ...

— Ти тут це, як його, не криши батона, — з гідністю відповів Ющінко. — Я до вас не просто так прийшов, а з акцептом!

— З яким ще акцептом? — підозріло примружився Летвін, встаючи зі шконки.

— Скоро сюди Віктор Федорович Януковеч прийдуть. Будуть вітати з наступаючім Новим роком. Хто буде собі гарно поводітись, отримає подарунок.

Тімашенко схопилася з шконки і підскочила до Ющінка, недвозначно виставивши вперед довгі кігті. Греценко знав цей прийом: насправді кігті служили відволікаючим маневром, між тим як основний удар наносився шпилькою в ногу супротивника. Але туфлі на високих підборах у Тімашенко вилучили ще на КПП, тому полковник притримав екс-прем'єра, міцно вхопивши її за плече.

— Не треба, Юлечка Володимирівна, — м'яко, але з притиском сказав він. — Ви ж чули — скоро Януковеч прийде, нам подарунків принесе. Ось з ким направді треба поїметь серйозну розмову.

— Та що з ним говорити, він же тупий! — вигукнула Тімашенко.

— Толку з того, що ви розумна, — посміхнувся Яцинюк і підморгнув Греценко.

Полковник відповів йому задумливим поглядом, а Тімашенко мстиво наступила Яцинюку на ногу тюремним капцем.

— А от і не боляче! — весело сказав Арсеній.

****

Лук'янівське СІЗО. 31.12.2010. 19.00

Віктор Януковеч і Ганна Херман в «коробочці» охорони, озброєної автоматичною зброєю з примкнутими багнетами, поважно крокували коридором у напрямку камери № 13. На Януковечу тріщав по швах червоний з блискітками костюм Діда Мороза без бороди, Херман переодяглася біло-блакитною Снігуронькою в кокошнику. Вона була густо нафарбована і добряче налякана.

— Віктор Федорович, а може, не треба? — канючив заступник глави АП. — Це ж усе-таки в'язниця!

— Мені тюрма — як рідний дім! — гордо відповів Януковеч і, з задоволенням озирнувшись, вдихнув на повні груди. — Ось де життя б'є ключем, чорт забирай! Не думав я, що так скучив за цими місцями.

— Ну, ви ж в Лук'янівському СІЗО не сиділи, — заперечила Херман.

— То й що? — щасливо засміявся Януковеч. — Тюрма — вона скрізь тюрма, мать. Бачив одну в'язницю — отже, як кажуть, бачив їх усі. Розумієш, Анюта, це зовсім інший світ, і я деколи думаю, що тільки він і справжній.

«А він добряче п'яний, — з тривогою подумала Херман. — Як би не накоїв чого ... »

— До того ж, сама подумай, — продовжував Януковеч, — ну як я можу ще відчути свій, як кажуть ... цей, тріумф, не насолодившись, як кажуть, дупою ...

Ганна Херман охолола.

— Ну ... — Януковеч дрібно потряс головою, прицмокнув пальцями і засяяв, піймавши, нарешті, думку, що вислизає. — Ну, дупою, в якій опинилися мої вороги! .. Уяви, вони там зараз трясуться від холоду, б'ються за пайку, опускають один одного, з'ясовують, хто буде у них там пахан, а хто пєтух проколений — а тут я такий заходжу гарний, веселий, бухий і морда, як кажуть, в тютюні, ха-ха-ха!

— Ха-ха-ха, — кисло сказала Херман.

— Нехай відчують глибину свого приниження! — підсумував Януковеч, зупиняючись перед дверима камери № 13 і простягаючи руку за спину. — Мішок давай!

Охоронець незворушно подав Президенту червоний, під колір костюма, мішок, на якому красувалася криво пришита латочка з написом, зробленим власною рукою Януковеча: «Падарочкі від Дідуся Мароза».

— Ну, мать, твій вихід, як кажуть, — потираючи руки від передчуття, сказав Віктор Федорович і підштовхнув Херман до заповітних дверей. — Запам'ятай головне правило: не вір, не бійся, не проси!

Заступник глави АП на дерев'яних ногах підійшла до наперед розхристаних вертухаями дверей і, крадькома перехрестившись у греко-католицькому стилі (з півроку тому вона набрехала Януковечу, що перейшла в московську віру, і тепер змушена була дотримуватися обережності), начепила на обличчя широку посмішку і сміливо зробила крок в камеру.

****

Лук'янівське СІЗО. Загальна камера № 13. 31.12.2010. 19.30

У камері панувала святкова атмосфера. Всі мешканці «хати», крім лежання, привільно розвалилися за столом, на якому красувалися тонко нарізані ниткою ковбасні кільця, булочка, киплячий електрочайник, кілька пачок чаю і навіть одна свічка-фалоімітатор, яку виліпив з мила приколіст Луценка. Свічку, звичайно, не запалювали, але саме її наявність на столі надавала камері атмосферу затишку, яка посилюється легким запахом анаші. Вся «хата» була прикрашена блискучими повітряними кульками, у яких можна було, придивившись, упізнати надуті кондоми з особистих запасів Петра Симаненко.

Що стосується відщепенця Лежка, то він з превеликим задоволенням продовжував сидіти на жердинці в дальньому кутку, попиваючи пиво «Оболонь світле» з довгої вузької пляшки. Як він умудрився пронести її повз охоронців, залишалося тільки здогадуватись. Співкамерники винахідливого депутата, звичайно ж, здогадувалися, а тому відбирати пиво у Лежка погребував навіть охочий до ячмінного напою Юрій Луценка.

— Здрастуйте, хлопці! З Новим роком! — солодко проспівала Ганна Херман, поправляючи кокошник, що збився на лоба.

— Пішла нахуй, — грубо сказав Симаненко і ефектно сплюнув через вибитий Грачєм зуб.

— Що? — слабким голосом перепитала Херман.

— Та ну, маруха, забий, — вульгарно реготнув Яцинюк. — Іди краще до нас, влаштуємо новорічний херовод.

— Ага, точняк! — підхопив Луценка, недобре оскалюючись. — Давай, Анюто, не соромся, ти ж любиш зеків.

Снігуронька поспішно відступила до дверей, відчуваючи, як зрадницьки слабшають ноги.

— Ну що там? — прошепотів з коридору Януковеч. — Всьо пучком?

У відповідь Херман нерозбірливо вилаялася і, обернувшись до мешканців камери, розпливлася у змученою посмішці.

— А давайте, хлопці, покличемо Дідуся Мороза! — з розпачем у голосі попросила вона.

— Що, і Мороза закрили? — здивувався Летвін.

— Ну, три-чотири: Дє-ду-шка Мо-роз! — раптом закричала Херман.

— Чого кричиш, маруха?! — процідив Греценко, з насолодою чухаючи голий живіт, покритий кучерявим волосинками. — Тут люди відпочивають. Іди-но краще до мене, я зараз вскрию твій волохатий сейф.

Снігуронька поспішно відкрила двері і заволала дурним голосом у коридор:

— Дідусь Мороз, мать твою так, заходь вже, хлопці зачекалися!

Януковеч прискоком забіг у камеру, розмахуючи над головою подарунковим мішком. Видно було, що за відсутності нагляду Снігуроньки Дідусь капітально приклався до пляшки віскі, яку він ховав за пазухою.

— З Новим роком, з новим щастям!! — радісно прокричав Януковеч. Язик глави держави помітно заплітався.

— Пішов нахуй! — сказав Симаненко і знову сплюнув через вибитий зуб. Він відчував, що Президент по достоїнству оцінить його табірну борзоту, і про себе вирішив менше, ніж прем'єр-міністра, не просити.

— Що?!! — заревів Януковеч, стискаючи кулаки. — Та я тебе зараз, як кажуть, буду палити розпеченим залізом, ти, віагра губата!

Луценка суворо підняв палець і подивився на Януковеча так, що того ніби обдало крижаною хвилею.

— Спокійно, начальник. Кінчай свавілля розводити, — поважно сказав він. — Ми пацани правильні, нам твої розпальцовки без масті, просікаєш?

— Опа, — розгублено пробурмотів Януковеч, раптово тверезіючи. — Ні фіга собі.

— У нашій хаті попрошу не виражатися, — сухо сказала Тімашенко. — І взагалі, начальник, недобре понять не дотримуватися. Зайшов, не привітався, почав тут понти розводити ...

— Ну, здрастуйте, бродяги ... — на обличчі Януковеча виникла несподівано приємна усмішка. — Вибачте, пацани, я ж не знав, що у вас тут все так правильно влаштоване.

Снігуронька дивилася на Дідуся Мороза і не вірила очам. Шеф буквально розквітав. На його обличчя повернулося осмислений вираз, якого Херман не бачила з 2004 року і вже, по правді кажучи, не сподівалася побачити взагалі. Очі глави держави сяяли щастям.

— Я вам тут, пацани, це, грев приніс, як кажуть, — повідомив Януковеч і радісно потряс мішком. — Ось, тут бухло, куриво, чай ... Налітай, братва!

— Ми у всяких громадян начальників подачок не беремо, — сухо сказав Греценко і, демонстративно закуривши цигарку, глибоко затягнувся. Запах анаші в камері різко посилився.

— Це що, план?! — захоплено протягнув Януковеч. — Ух ти ... Залишиш на хапок?

— П'ятдесят баксів! — жадібно видихнув Симаненко і, ойкнув, скривившись: це Луценка під столом трахнув його по вивихнутій Грачєм нозі.

— Ні, начальник, вибач, — з награним жалем сказав Греценко, затягуючись ще сильніше. — Не за поняттями це. Ти начальник, а я — вільний бродяга, мені з такими, як ти, один на двох косяк двигати — западло.

— Та який я тобі начальник! — заволав Януковеч. — Я ж сам бродяга! Дві ходки від дзвінка до дзвінка ...

— Да-а? — здивувався Греценко. — І де ж ти чалився? Кого з паханів знаєш? .. Тільки не жени мені свою звичайну туфту про космонавта Берегового, я цього не люблю. Будеш фуфло двигати — косяка не отримаєш.

— Віктор Федорович! — благала Ганна Херман. — Не здумайте брати в рот цю смердючу цигарку! Ця вимога служби безпеки!

Янукович злякано позадкував.

— Ха-ха-ха-ха! — заіржала камера. Лежко від сміху мало не вдавився пивом.

— Ой, не можу, отакий наш Президент! Ото дожився! — реготав Лежко. — Забув ти, начальник, прописну істину: не очко зазвичай губить, а до одинадцяти туз, ха-ха-ха!

Януковеч стояв червоний, як рак.

Луценка, утираючи від сміху сльози, розлив по кружках бродяг чай якогось страшного, майже антрацитного кольору.

— Ну, пацани, за Новий рік! — проголосив він, і мешканці камери, чинно чокнувшись кружками, випили.

Рот Януковеча рясно наповнився слиною.

— Чифір? — здавленим голосом запитав він.

— Чифір, — прохрипів Летвін і, схопившись з-за столу, побіг у куток камери, де його болісно вирвало під ноги Лежка.

— Новачок, — вибачаючись, сказав Греценко, обертаючись до Януковеча. Обличчя полковника було зеленим, але він тримався. — Нічого, топтатиме землю, чуєш, може, в мужики виб'ється. У нього поганяло —Рушничок.

— Так шпиг він, — презирливо сказав Януковеч. — Я його сюди засунув, щоб він людиною став, але, видно, дав косяка ... До речі, Юра, може, і мені чифіря линеш? У мене і кружка є ... — з цими словами Президент несміливо дістав з мішка червону гламурну чашку із зображенням кролика і написом «2011».

Луценка кинув на чашку Януковеча погляд, повний невимовного презирства, і сухо сказав:

— Який я тобі Юра, начальник? Юра на волі. Клич мене Робокоп.

— Приємно познайомитися, Робокоп! — сердечно сказав Януковеч. — А я — Вітя Межигірський, пахан Сухолуцький.

— Чув про тебе, Вітя Межигірський, — поважно кивнув Луценка, через силу сьорбаючи смердючий чифір. — Мені про тебе Юра Єнакієвський ботав на Кагарлицькому етапі ... Але ти ж зараз все одно не нашої масті, навіть не знаю ... Чуєш, Кроль, ти розумний, скажи, як нам вчинити з Вітею Межигірським?

— У параші його втопити, — агресивно сказав Яцинюк. — Справжній бродяга в начальники не піде, западло це.

— Яке западло, ти, воша табірна! — обурився Януковеч, розтопирюючи пальці. — За базар відповіси, зрозумів?!

— Ти, Межигірський, словами не розкидайся, — погрозливо сказала Тімашенко. — Отримаєш піку під ребро — і охорона добігти не встигне.

Януковеч, діставши пляшку з-за пазухи, зробив три потужних ковтки і зміряв Тімашенко злобним поглядом.

— А в тебе, вухата, поганяло яке? — знущально запитав він. — Юлька-злодійка? Або ця, як там, Хулія Водорослівна, ха-ха?

— Поганяло у мене — Багіня, — сказала Тімашенко крижаним голосом. — А ти, пахан Сухолуцький, хоч тут через шконку перегинайся, а в кодлу свою ми тебе не візьмемо.

— Справедливий базар, — в один голос сказали зеки.

— Ах, справедливий базар?! — в люті закричав Януковеч. — А ви знаєте, що я з вами усіма зараз зробити можу?!

— І що ж, начальник? — нахабно ошкірився Грачь.

— А зараз побачите! — Януковеч хижо обернувся до Снігуроньки. — Чуєш, Анюта, папір з ручкою є?

Херман, терзаючись тривожними передчуттями, подала шефу швидкозшивач і золоте паркеровское перо. Той схопив папір і почав щось гарячково на ньому строчити. Потім розмашисто розписався і, вишкірився у переможній усмішці та кинув списаний аркуш на стіл бродягам.

— Читайте, баклани!

Зеки поспішно стовпилися навколо Греценко, який тут же почав читати вголос. Голос полковника ледве помітно тремтів від хвилювання. На листку було написано наступне:

«Укас Призидента Укроіни № 1300/2010
У саответствіі з соатветсвующей стотьйой Кансітуціі пастановляю:
Обявіть навогоднюю омністію следуюшіе зоключонним Лук'янівська СЕЗО:
ЛУЦЕНКО Юрію,
ГРЕЦЕНКО Онотоле,
ТЕМОШЕНКО Юльці,
ГРАЧ Леаніду,
ЯЦИНЮКУ Арсену,
ЮЩІНКЕ Віктору,
ЛЕЖКО Олег.
31 декобря 2010 року.
Призидент Укроіни Януковеч В. Ф., проффесор ».

— Гей, Віктор Федорович, а ми?! — стривожився Летвін. — Ви нас з Петром Миколайовичем забули вписати!

— Нічого я не забув, — посміхнувся Януковеч, заповнюючи своїми карлючками другий листок. — Вам же сидіти до понеділка ... А може, й довше, тому що я поки що так і не побачив у вас правильної зеківської кмітливості. Один матюкається в «хаті», інший від чифіря блює ... Ну та нічого, я особисто займуся вашим вихованням.

— Це як? — слабким голосом запитав Симаненко.

- А ось читай, що я написав, ти, шпиг.

Симаненко боязко взяв у руки другий листок і прочитав:

«Укас Призидента Укроіни № 1301/2010
У саответствіі з соатветсвующей стотьйой Кансітуціі пастановляю:
Посодіть Призидента Укроіни Януковеча В. Ф., проффесора, в Лук'янівська СЕЗО аж, як кажуть, до следующіго распоріженія.
31.12.2010 року.
Призидент Укроіни Януковеч В. Ф., проффесор ».

— До побачення, шановний Вікторе Федоровичу! З Новим роком! — ввічливо сказав Луценка, виходячи з камери і тягнучи за собою інших амністованих.

— До побачення! До побачення! Прощайте! До побачення з новим акцептом! — бурмотіли колишні зеки, залишаючи «хату» щільним косяком.

— Валіть, валіть, терпіли, — поблажливо напучував їх Януковеч. — Тепер вже мені з вами базарити западло. Були ви блатні — а тепер лохи прості, ха-ха-ха!

— Ха-ха, — несміливо сказали лохи і пішли.

У камері залишилися тільки пахан, два зека-добровольця і Ганна Херман з кокошником.

— Е, Віктор Федорович ... А мені куди? — несміливо запитала вона.

Януковеч прискіпливо оглянув її з голови до ніг і, нарешті, задоволено кивнув:

— Гаразд, так і бути, залишайся, — сказав він. — Буде тобі погонялово — Бандера.

На очі навернулися Снігуроньки гарячі сльози.

— Пахан, батьку рідний, пожалій, — заголосила вона. — У мене ж удома дитинка кривенька, чоловік негодований, праску забула вимкнути ... Відпусти, га?

— Та годі тобі, маруха, не кіпешуй, — сказав Симаненко. З відходом Грачя він явно підбадьорився. — Давай краще йди сюди, херовод водити будемо.

— Ша, шпиг! — гаркнув Вітя Межигірський. — Ну-ка, метнувся кабанчиком парашу мити. А то засрались тут без мене ... — Він обернувся до Снігуроньки, і обличчя його осяяла красива добра усмішка: — Гаразд, іди, мать, з богом. Завтра передачу принесеш, лади?

— Лади, Віктор Федорович, лади! — радісно вигукнула Херман і прожогом вибігла з камери.

— Який я тобі Віктор Федорович, стрибухо, — самовдоволено пробурмотів їй услід глава держави. — Я — Вітя Межигірський, пахан Сухолуччя!

З цими словами він підійшов до найкозирнішої шконки і з насолодою розтягнувся на ній у повний зріст. До нього одразу ж підбіг, улесливо зігнувшись, Летвін. В одній руці спікера був кухоль з чифирем, а в іншій — конопляна самокрутка.

— Молодець, — похвалив Януковеч, із задоволенням прикурюючи косяк від дбайливо піднесеного Летвіном сірника. - Будуть з тебе люди.

— Спасибі, пахан, — з почуттям відповів Летвін. — З Новим роком!

— З Новим роком, Рушничок, — посміхнувся Януковеч.

Вже давно йому не було так добре.  

==============================================
З творчістю автора знайомитись тут і тут.
____________________________________________
Джерело: Обком