___________________________________
Джерело: Саловейко щебетав
Показ дописів із міткою українські політики. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою українські політики. Показати всі дописи
20110225
Дві новини і два фото
1.
НТКУ: після розмови Януковича з країною — телесеріал "Зона" (хто не тойво, "Зона" — російський телесеріал про тюрму і кримінальних злочинців, що там перебувають).
2.
Жіночий рух FEMEN скористався нагодою поставити своє запитання гаранту і взяти участь в акції Партії регіонів. На раді організації активістки FEMEN намагалися сформулювати питання до Віктора Федоровича. Шляхом голосування було обрано найбільш цензурне питання з обговорюваних: "Звідки ти такий п...здатий?". Жіночий рух FEMEN офіційно заявляє, що більше запитань до цього персонажа не має.
_____________________________________________
Джерело: Корреспондент, Блог Олександри Шевченко
НТКУ: після розмови Януковича з країною — телесеріал "Зона" (хто не тойво, "Зона" — російський телесеріал про тюрму і кримінальних злочинців, що там перебувають).
2.
Жіночий рух FEMEN скористався нагодою поставити своє запитання гаранту і взяти участь в акції Партії регіонів. На раді організації активістки FEMEN намагалися сформулювати питання до Віктора Федоровича. Шляхом голосування було обрано найбільш цензурне питання з обговорюваних: "Звідки ти такий п...здатий?". Жіночий рух FEMEN офіційно заявляє, що більше запитань до цього персонажа не має.
_____________________________________________
Джерело: Корреспондент, Блог Олександри Шевченко
20110224
Хід конем
Автор — Бесцензурный
Президент України В. Ф. Янукович своїм Указом призначив коней Рогача та Лагуну, подарованих йому президентом Польщі, народними депутатами Верховної Ради України.
Члени Партії регіонів довго радісно аплодували стоячи і скандували «Па-Хан!», Па-Хан!», захоплюючись мудрістю і справедливістю свого Лідера та Вождя.
- Це бєзпрєдєл! - Обурювалася опозиція, але її ніхто не почув ...
Комуністи провели мітинги по всій країні під гаслами «НАТО - Ні» і «Американська вояччина, руки геть від народної Лівійської джамаХЕрії»
Заступник глави Адміністрації президента Г. Герман заявила:
- Цей крок свідчить про мудрість Президента і демократичність нашої країни. Всьому світу продемонстрована любов Віктора Федоровича до тварин і турбота про те, щоб у парламенті були представлені всі верстви суспільства.
Хитромудрий спікер Литвин був, як завжди, зважений у судженнях:
- Це занадто радикальний крок - наш народ і світове співтовариство можуть не зрозуміти глибокодумну ініціативу Президента. Потрібно провести всебічні консультації, все зважити і правильно оцінити ...
На засіданні погоджувальної ради було прийнято компромісне рішення: зробити нардепом тільки жеребця Рогача, а кобилу Лагуну поки відправити на допомогу Ганні Г. та Інні Б. виступати на ток-шоу ...
Після введення Рогача до складу ВРУ, заступник голови фракції ПР М. Чечетов прокоментував цю подію:
- Рогач не поступається інтелектуально середньостатистичному депутатові ВР, а фізично навіть перевершує багатьох. Швидко засвоївши мої команди, жеребець нічим не буде відрізнятися від інших депутатів ВР від ПР ...
____________________
Джерело: Дурдом
Річниця, б...дь!
Автор — frankensstein
Наближається річниця інавгурації Віктора Януковича. Блогери з руху «ЗМІ без цензури» пропонують цього дня одягнутися в чорне і сумувати. Я підтримую цей рух, тому що блогосфера - це і є «ЗМІ без цензури», проте одягати траур не буду. Я краще привітаю земляка з урочистою датою. Ось тільки що подарувати президенту? Що можу запропонувати я, пересічний громадянин, людина, у якого є вертольоти і розкішні палаци? Звичайно ж, святковий набір фотографій з видами батьківщини! Справді, що може бути миліше зайнятій людині, яка працює далеко від рідних місць, ніж зворушлива вісточка з дому? Цією вісточкою і буде мій «Мартиролог донецьких міст».
Тут, в Донецькій області, Віктора Федоровича до цих пір поважають і люблять, роки його роботи до невпізнання змінили наш край, а гідні продовжувачі справи президента щодня піклуються про те, щоб ніщо не порушило стабільність, з таким трудом досягнуту високопрофесійною командою Януковича.
Ось, наприклад, місто Українськ. Одного разу там закрилася єдина шахта, а містянам довелося кинути житло і шукати щастя в інших регіонах. Пізніше раптом з'ясувалося, що шахту закрили помилково, і вона ще цілком може давати вугілля. Її навіть вдалося частково реанімувати і запустити знову, але люди чомусь більше не хочуть повертатися в Українськ. Навіть не зважаючи на те, що вільні квартири мер роздає всім бажаючим. Напевно тому, що в місті нема центрального опалення.
У Українську пустує майже половина осель.
А це околиця Тореза. Селище, в якому колись жив наш героїчний земляк Олексій Стаханов. Більшість будинків там покинута і зруйнована. Роботи нема. Майже всі шахти Тореза закриті, а вугілля тепер добувають у норах за технологіями 18-го століття.
Мало хто знає, що завдяки Віктору Федоровичу, котрий завжди підтримував інновації, а також його колезі Сергію Тулубу, колишньому міністру Вуглепрому, а нині губернатору Черкас, у Донбасі запатентована передова технологія видобутку вугілля за допомогою ванн.
Замість шахт в Торезі тепер працюють копанки. Це теж донецьке ноу-хау - "Вирий сам".
Шахти тепер в основному виглядають так. Нічого, що вони розвалені. Вугілля в багатьох з них все одно продовжують добувати. Тільки вже нелегально. Так вийшло, що в закритих, нерентабельних шахтах чомусь залишилися великі запаси вугілля.
А це мій кореш. На честь свята він виконує для Віктора Федоровича пісню "Сплять кургани темнії" на гармошці, знайденій у руїнах шахтарського бараку.
Історична фотографія. Знесення цехів збанкрутілого Макіївського металургійного заводу. Ні про що не питайте. Так треба!
А ось шахтарський пивзавод. Хороше пиво, кажуть, варили тут. Уміли ж, чортяки!
Містечко Артемове. Тут можна знімати фільми про війну. Його доля нагадує долю Українська, з тією лише різницею, що шахту в Артемовому закрили безповоротно і реанімувати її не вдалося. Нема ніжок - нема мультиків, нема шахти - немає людей.
А це батьківщина Віктора Федоровича - місто Єнакієве Донецької області. У цьому будинку ще живуть люди. Так-так, он там, у тій частині, над якою ще зберігся дах. Правда, у них немає ні каналізації, ні води - це мінус. Але зате практично нема і сусідів. Ніхто ніколи не шумить.
А це, Вікторе Федоровичу, ваш будинок. Пригадуєте, ви тут у дитинстві жили? Він не дуже добре виглядає, але це нічого. Головне, що вам так подобається. У нас тепер скрізь так.
Зі святом!
_________________________________
Джерело: Усе буде Донбас!
Наближається річниця інавгурації Віктора Януковича. Блогери з руху «ЗМІ без цензури» пропонують цього дня одягнутися в чорне і сумувати. Я підтримую цей рух, тому що блогосфера - це і є «ЗМІ без цензури», проте одягати траур не буду. Я краще привітаю земляка з урочистою датою. Ось тільки що подарувати президенту? Що можу запропонувати я, пересічний громадянин, людина, у якого є вертольоти і розкішні палаци? Звичайно ж, святковий набір фотографій з видами батьківщини! Справді, що може бути миліше зайнятій людині, яка працює далеко від рідних місць, ніж зворушлива вісточка з дому? Цією вісточкою і буде мій «Мартиролог донецьких міст».
Тут, в Донецькій області, Віктора Федоровича до цих пір поважають і люблять, роки його роботи до невпізнання змінили наш край, а гідні продовжувачі справи президента щодня піклуються про те, щоб ніщо не порушило стабільність, з таким трудом досягнуту високопрофесійною командою Януковича.
Ось, наприклад, місто Українськ. Одного разу там закрилася єдина шахта, а містянам довелося кинути житло і шукати щастя в інших регіонах. Пізніше раптом з'ясувалося, що шахту закрили помилково, і вона ще цілком може давати вугілля. Її навіть вдалося частково реанімувати і запустити знову, але люди чомусь більше не хочуть повертатися в Українськ. Навіть не зважаючи на те, що вільні квартири мер роздає всім бажаючим. Напевно тому, що в місті нема центрального опалення.
У Українську пустує майже половина осель.
А це околиця Тореза. Селище, в якому колись жив наш героїчний земляк Олексій Стаханов. Більшість будинків там покинута і зруйнована. Роботи нема. Майже всі шахти Тореза закриті, а вугілля тепер добувають у норах за технологіями 18-го століття.
Мало хто знає, що завдяки Віктору Федоровичу, котрий завжди підтримував інновації, а також його колезі Сергію Тулубу, колишньому міністру Вуглепрому, а нині губернатору Черкас, у Донбасі запатентована передова технологія видобутку вугілля за допомогою ванн.
Замість шахт в Торезі тепер працюють копанки. Це теж донецьке ноу-хау - "Вирий сам".
Шахти тепер в основному виглядають так. Нічого, що вони розвалені. Вугілля в багатьох з них все одно продовжують добувати. Тільки вже нелегально. Так вийшло, що в закритих, нерентабельних шахтах чомусь залишилися великі запаси вугілля.
А це мій кореш. На честь свята він виконує для Віктора Федоровича пісню "Сплять кургани темнії" на гармошці, знайденій у руїнах шахтарського бараку.
Історична фотографія. Знесення цехів збанкрутілого Макіївського металургійного заводу. Ні про що не питайте. Так треба!
А ось шахтарський пивзавод. Хороше пиво, кажуть, варили тут. Уміли ж, чортяки!
Містечко Артемове. Тут можна знімати фільми про війну. Його доля нагадує долю Українська, з тією лише різницею, що шахту в Артемовому закрили безповоротно і реанімувати її не вдалося. Нема ніжок - нема мультиків, нема шахти - немає людей.
А це батьківщина Віктора Федоровича - місто Єнакієве Донецької області. У цьому будинку ще живуть люди. Так-так, он там, у тій частині, над якою ще зберігся дах. Правда, у них немає ні каналізації, ні води - це мінус. Але зате практично нема і сусідів. Ніхто ніколи не шумить.
А це, Вікторе Федоровичу, ваш будинок. Пригадуєте, ви тут у дитинстві жили? Він не дуже добре виглядає, але це нічого. Головне, що вам так подобається. У нас тепер скрізь так.
Зі святом!
_________________________________
Джерело: Усе буде Донбас!
20110222
20110217
25 лютого всеукраїнський флешмоб
Флеш-моб до роковин Януковича
Громадянський рух Спільна Справа звертається до громадян із закликом відзначити 25 лютого, річницю інаугурації В.Януковича, як День Жалоби з усіма належними атрибутами трауру, зокрема, з чорними стрічками на національних прапорах, автомобілях та одязі.
___________________________________________
Джерело: Особистий блог Олександра Данилюка
Громадянський рух Спільна Справа звертається до громадян із закликом відзначити 25 лютого, річницю інаугурації В.Януковича, як День Жалоби з усіма належними атрибутами трауру, зокрема, з чорними стрічками на національних прапорах, автомобілях та одязі.
___________________________________________
Джерело: Особистий блог Олександра Данилюка
20110211
Письмове щастя
Задовби прогульника-«регіонала». Інструкція з використання
Опозиційні нардепи почали отримувати приватні запити про їх прогули та голосування чужими картками
У розпорядження «Тижня» потрапив запит до одного з народних депутатів з фракції БЮТ-Б. До нього можна відноситись як завгодно. Це може бути і лист щастя від «міського божевільного». А може – провокацією прихильників діючого режиму, який під час прийняття змін до Конституції 1 лютого руками й ногами вляпався в історію, що може мати кримінальні наслідки. Хоча вже за іншого режиму.
Отже такий собі Степан Васильович Вивюрка з Тернополя 19 січня зробив на принтері невідомо скільки копій свого запиту, від руки поставив свій підпис і вписав ПІБ народного депутата (чи депутатів, у «Тижня» поки що немає підтвердження, що такі запити отримали інші нардепи). Потім вклав папірця у звичайний конверт і відправив депутату.
Запитання Степана Васильовича цілком природні:
«Чи були факти, коли Ви голосували не тільки своєю персональною карткою народного депутата, а й чужою карткою…?»
«Вказати, на яких пленарних засіданнях Верховної Ради України Ви були відсутні зі вказанням причини (відрядження, хвороба тощо).»
«Надати повну інформацію стосовно Ваших відряджень (з якого по який період, на підставі чого).»
В принципі, саме такі питання має ставити виборець нардепу. І навіть наказовий дискурс («вказати…», «надати…» без знаку питання) цілком доречний. Бо це виборець наділяє депутата мандатом повноважень. Отже цілком природно, що він суворо запитує з народного обранця.
«Тижню» ця ініціатива сподобалась. Тому пропонуємо всім небайдужим долучитись до справи, початою паном Вивюркою. Ми публікуємо повністю весь текст його запиту, аби кожен міг роздрукувати і вписати прізвище депутата.
Корисна порада – запити слід надсилати рекомендованим листом з повідомленням, аби у нардепа не було можливості сказати, що він нічого не отримував. І тоді він буде змушений відповідати хоча б щось. Інакше на нього можна буде жалітись у прокуратуру через ігнорування звернення громадян. А з прокуратурою зайвий раз не любить спілкуватись ніхто, навіть впливовий нардеп.
Однак дуже хотілося б, щоб такі листи щастя отримали не тільки опозиціонери, а у першу чергу владні депутати. Відомо ж, що Рінат Ахметов за останні три роки був в парламенті лише один раз – на відкритті. І зовсім не факт, що Юру Єнакієвського там бачили хоч раз.
Бо історія з запитом до опозиціонера виглядає дуже дивно. Коли 2 лютого у Раді за зміни до Конституції голосували картки опозиціонерів, навіть ті картки, що були у Вашингтоні, керівник фракції Партії регіонів Олександр Єфремов не знайшов нічого кращого, ніж поставити цим самим опозиціонерам питання: «А на якій підставі вас не було в Раді? А де відомості про ваше відрядження?»
Нібито це знімає питання Основного закону України, в чергове фальсифікованого «парнокопитним» голосуванням. Бо «регіонали» нині міняють Конституцію на її кумівський варіант саме через те, що за неї непрвильно голосували у 2004 році. Нагадаємо, тоді депутати під керівництвом Литвина голосували за конституційну реформу двома руками у прямому сенсі – один депутат піднімав дві руки і його руки рахувались за два голоси.
____________________________________
Джерело: Український тиждень
20110209
У нас тепер така свобода, наче сміттєпровід прорвало
У тюрмі все відчуваєш концентрованіше - білизну снігу і хвіст щура, смак свіжого чорного хлібу і рукостискання підтримки у коридорі.
Але особливий контраст я відчув на шостому тижні арешту, коли нарешті отримав від друзів книжку «Записки українського самашедшого» Ліни Костенко.
Весь час до цього, довгі 38 діб, прокуратура мною практично не цікавилася, ні кримінальних справ, ні книг мені читати не давали. Тож я був приречений на перегляд телебачення (репертуар, щоправда, обмежений, немає 5 каналу, ТВі, 24 каналу). Ніколи в житті я ще стільки не дивився телевізора, і ніколи ще не було так гидко на душі від побаченого!
Поки бізнес та політика ще так-сяк пручаються в кліщах «примусу до братського союзу» за наш кошт, духовно нас вже занурили в Рускій мір. Гримуча суміш торжеств криміналу, культу продажності та імперського мочилова інородців у сортирах ллється на всіх українських ТВ-кнопках.
Клянуся - невбиєнний запах баланди і немитого ганчір’я, що просякнуло за 150 років Катеринівську будівлю Лук’янівської тюрми, так не гнітить як цей духовний сморід.
Новини фактично лишилися останніми островами українського, може недосконалими через політичний тиск, але вікнами в життя нашої країни. За рідкісним винятком програми переведені в режим «для дебілів» а-ля рюс.
На каналах пропала не тільки українська мова, пропала Україна. Навіть у Новий рік - що було українського в програмах? Тільки невтомна Сердючка плюс незрівнянний «чтец-декламатор» брехні про перемогу над кризою Азаров. Все! У Новий рік в Україні Януковича вже й співати було нікому. Чому пісенна колись Україна мала давитися старим жмихом московської вічно молодої колоди артистів?
Чому на традиційних «голубих вогниках» ми слухали поздоровлення не нашим героям? Невже у нас не було перемоги «Шахтаря», Кличків, ювілею театру ім. Франка, врешті - народних зірок «Х-фактору»?
Чому карнавал ідіотизму мильних постановок йде виключно в російських декораціях?
Чому тепер навіть у сатиричних шоу, крім дивом живого «95-го кварталу», нас натужно намагаються смішити персонажами у російських погонах і під російським гербом?
Як на мене, мета ТВ-експансії гранично чітка: забудь про справжню історію - дивись маразм «Рюрікі». Покинь мораль минулого - смакуй заміну матерів і жінок. Не парся майбутнім - живи псевдоемоціями ГМО-серіалів.
Не рятує ситуації наявність окремих проявів українського. Різдвяні звізди, колядки, шопки і Меланку з «Країни мрій» Скрипки запалюють серця. Та все ж це, скоріше, дозволена резервація для дітей та туристів. У такій мізерній пропорції українське на свята дозволяється як легкий акцент упокореної колоніальної Хохляндії.
Я зовсім не русофоб - із задоволенням читаю і розмовляю російською.
Я просто не хочу, щоб їхні війни на Кавказі, расистські погроми біля Кремля задля рабського шлунко-орієнтованого життя формувало через ТБ майбутнє моєї країни.
Колись у дитинстві у бабці в чернігівському селищі Козелець мені показали фокус. Брали курку, прив’язували її мотузкою за ногу до кілочка. Потім навколо проводили коло так, щоб прив’язана птиця не могла його перетнути. За тим курці закривали очі долонею і відв’язували ногу. Фокус був у тому, що вже вільна курка після цього ніколи не перетинала окреслене коло!
Я б не писав про все це, аби просто черговий раз поплакати за Україною. Не люблю цю звичку багатьох патріотів.
Пишу, бо, здається, знаю, що робити у цій нібито безнадійній каламуті окресленого навколо нас кола. Не варто вибирати свою місію лише між Герасимом і Муму. Ми не повинні бути ні катком з примусу, ні безмовною жертвою. Будьмо людьми, які по-справжньому люблять і ненавидять, будують і борються.
За два дні я проковтнув «Записки...» Ліни Костенко. Скільки живих думок, щирих емоцій, вірних висновків! Як свіже повітря в годину щоденної прогулянки, що належить ув’язненим, такі книги, очевидно, необхідні тим, хто хоче лишатися людьми в Україні.
Врятуйте наші душі - вимкніть зомбоящик, візьміть книги Андруховича, Забужко, Костенко, Загребельного, Іваничука, Дзюби, Грабовського, Шкляра, Мушкетика, Горліс-Горського, Вінграновського, Стуса.
Вимкніть бидлячий шансон в авто і на роботі. Полікуйтеся Квіткою Цісик, «Пікардійською терцією», Івасюком, Чубаєм.
Звичайно, кисень справжніх емоцій чекає у Чехова, Достоєвського, Шукшина, Булгакова, Бердяєва, Хемінгуея. Ремарка, Селенджера, Муракамі, Гендінга, Маркеса, Бродського, Шекспіра, Ахматової, Блока.
Але я думаю, що в нинішній Україні дуже важливо залишитися не тільки культурною людиною, але й українцем. Стовідсотково права Ліна Костенко: «У нас тепер така свобода, наче сміттєпровід прорвало. Свобода хамства, свобода невігластва, свобода ненависті до України. Все, що є ницого й зловорожого, вигрівається під сонцем нашої демократії. Україною правлять люди, які її не люблять і яка їм чужа».
Після минулих виборів, коли розчарування і безнадія захопила суспільство, мене двічі врятували книжки. «Музей забутих секретів» пані Забужко пронизливо підтвердив - у кожному часі є місце для підлості й зрад, а є місце для вірності й пожертви. Нова книга пані Костенко вчить тому є - лінію оборони фронту національної гідності мають тримати не тільки мертві герої, але й живі українці.
SOS!
P.S. Окрема подяка моїй тещі Стефанії Антонівні, яка першою ще рік тому показала приклад вимикання агресивно-чужих ТВ-програм.
Юрій Луценко, 08.02.2011 р.
______________________________________________
Джерело: Телекритика
20110208
Напівніхто
Загадка дня: Чому президент України видає себе за напівполяка?
Автор — Мирослав Левицький
Ще з більшовицьких часів, коли робив я перші кроки у журналістиці, у Варшаві запримітив дивну звичку деяких українських діячів — публічно хвалитися там домішкою польської «крові» у своєму «інтернаціональному» тілі. І ніхто не задумувався, що таке експонування своїх «домішок» збоку сприймається як вираз метальної неповноцінності, невпевненості у своєму українстві. Це один з наслідків перемелювання націй царизмом, а згодом й більшовизмом.
Поки своїми «домішками» хвалилися митці та поети, то це було і соромно, і, водночас смішно. А коли це увійшло у звичку деяким політикам, то це вже стало страшно, бо на сентиментах «домішок» дуже просто можна домогтися бажаних поступок. Активно на тому грають росіяни. Не цураються такої гри й поляки.
Не так давно про свої польські корені перед поляками, як виникає з повідомлень у польській пресі, заявляв Микола Азаров. Нині до цього «полку» приєднується й діючий президент України. Віктор Янукович заявив, що він напівполяк, хоч особливого компліменту полякам він тим не зробив, не викликав у них помітного сентименту.
У репортажі польського телебачення («Новини» «TVP1» про візит до Варшави президента України, який відбувався 3-4-го лютого, на фоні посмішок політиків та блиску фотоспалахів, було показано політичний та економічний занепад України за місяці правління В. Януковича. Були показані українські заробітчани у Польщі, які декларують, що на рідній землі їх чекає безробіття; були показані студенти з Україну, котрі заявляли, що їм соромно за те, що нині робиться в Україні.
Поки спробую осмислити, що змусило Януковича заявляти про польське походження, викладу все по порядку. 2-ого лютого вранці українці були шоковані новиною від В. Януковича. Виявляється, в інтерв’ю польським журналістам 1-го лютого він сказав: «Мій дідусь і прадідусь були литовськими (Для поляків на ментальному рівні чужий поділ на литовських, українських чи американських поляків. Для них усі вони є часткою єдиної нації — родаками. Це в Україні, під впливом ще не викорененої більшовицької закладки, поки що є дивний поділ на американських, польських чи російських українців — Мирослав Левицький) поляками та католиками. (…) Бабуся мені розповідала, що народилася в Варшаві. Коли померла мати бабусі, її батько (прадідусь Януковича) одружився з литовською полькою і вони переїхали до Вільна. Звідтам після революції переїхали до села Януки у Вітебській області».
Далі з розповіді В. Януковича виникає, що його батько, загубивши свої корені, вже народився на Донбасі, де одружився з росіянкою. І, як свідчать доступні в мережі Інтернет документи, Віктор у єнакіївській школі вже фігурував, як представник російської (тоді ще) меншини. Ментально таким він залишився і понині, бо сини його, президента держави Україна, в інтерв’ю називають себе «русскімі мужікамі».
У цьому епізоді є одна, м’яко кажучи, дивна деталь. Як батько В. Януковича міг забути корені, коли його дід, за його ж розповіддю, був і свідомим поляком, і непохитними римо-католиком? Корені в одному поколінні не губляться. Цей процес триває, як мінімум, два, а то й три покоління. Інша справа, що є категорія людей, яка з кон’юнктурних міркувань зрікається коренів з дня на день. Патологію цього явища прекрасно показав в «Повісті про загублену душу» український прозаїк, вже класик літератури Анатолій Дімаров.
У справі про корені Я. Януковича є ще одна цікава «перлина». З доступних в Інтернеті матеріалів, активно експлуатованих у ході виборчої кампанії виникає, що батько нинішнього президента України — Федір Володимирович — народився в 1923 році таки в білоруських Януках, а не на Донбасі, як розповідає тепер Віктор Володимирович. Окрім цього, ім’я Володимир — вкрай рідкісне на той час і для польської нації, і для римо-католицької культури. І тут виникає кардинальне і, поки що, риторичне запитання: Чи маємо справу з декількома вкрай рідкісними співпадіннями, чи зі свідомою дезінформацією польського суспільства? Якщо бабуся, колишня варшав’янка, дійсно розповідала Януковичу те, що він розповів польським журналістам, то навіщо було «городити город» про глибоке коріння у білоруському селі Януки? Навіщо було розповідати виборцям казки про білоруські корні, звинувачувати Польщу у підтримці, як називали регіонали, «помаранчевої зарази»? Боявся, що донецький виборець, який сліпо вірив нащадкові білоруського екс-селянина, вже не повірить польському екс-міщанинові, або й екс-шляхтичу (у Польщі 10 відсотків суспільства заявляє, що вони колишні шляхтичі? Побачить у тому підступ і нещирість?
Допустимо, що в інтерв’ю польськими журналістам Янукович сказав правду. Тоді вже виникає, перш за все морального плану, питання: чи був обманом виборців факт, коли один з претендентів на найвищу посаду у державі приховав частку своєї біографії? А якщо моральні авторитети нації ствердять, що був це був обман, то чи такого президента (а це вже політичне питання) треба вважати законно обраним, чи обманно обраним?
А якщо інформація про польські корені — це вигадка, то навіщо вона запускалася? Щоб у ході візиту у власних очах постати в одному ряду з нащадком польського шляхтича чи навіть й графа Коморовського? Як бачимо з польських оцінок візиту президента України до цієї країни — надія не збулася. Польська преса в особі Януковича нічого ні шляхетського, ні шляхетного не побачила. У них нині свої проблеми.
У ході президентської виборчої кампанії у Польщі 2010 року активно експлуатувалося тема графського походження нинішнього президента Польщі, його споріднення навіть з сім’єю короля Бельгії. Одні джерела цей рід прив’язують до Литви, а інші — до української частини Галичини (як понині кажуть у Польщі — Małopolski Wschodniej). Коли брати батьківську та материнську лінію роду, то така територіальна розбіжність цілком може існувати.
Польські праві радикали сміються з графства Броніслава Коморовського, та усі розмиви про це називають великою історичною містифікацією. У цій статті не ставлю за мету з’ясовувати де правда, а розповім про один епізод з ранньої юності. Дідусі мої, котрі сходилися «політикувати», казали, що прийде час, коли у світі царюватиме велика брехня.
Шукаючи відповіді навіщо запускалася інформація про польські корені нинішнього президента України хочу відзначити, що має він велику слабість до всяких титулів та «бляшок». Це засвідчує, хоча б те, що ще у час донецького губернаторства обзавівся він родовим гербом. Він, як повідомляє преса, чомусь, зареєстрований в російській геральдичній колегії. У ньому багато золота. Один з його елементів — кентавр, що тримає «рульове кермо», схоже на значок «Мерседеса». І все це скріплює підпис: «I superabo».
У справі, якій 1-го лютого В, Янукович дав новий хід, є ще одна деталь, яка змушує схилятися до версії, що можливо міфом була тривалий час експлуатована інформація про білоруське походження Януковича. Пошук в польських інтернетних телефонних книжках показав, що Польщі є цілий легіон людей на прізвище Янукович (Janukowicz). Де правда? Суспільство має право усе це знати.
У Польщі інформація про польське походження нинішнього президента України коментується на інтернетних форумах. І ставиться вимога: «раз він наполовину наш, то мав би посприяти, щоб нащадкам колишніх землевласників була повернута конфіскована у результаті більшовицького перевороту земля». Ця, «засвічена» в Інтернеті вимога дозволяє нам, українцям, твердити, що одкровення про напівпольське походження В. Януковича є однієї інтелектуальної ваги, що й запрошення ним великого світового бізнесу приїхати до Києва «дивитися жінок, які будуть роздягатися».
Інформація про нове президентське походження, що так несподівано виплинула, змушує українців ставити ще одне кардинальне запитання: Чи може людина, яка вважає себе напівполяком і напівросіянином з білоруською «закваскою», розуміти та відстоювати національні очікування українців?
______________________________________
Джерело: Майдан
Автор — Мирослав Левицький
Ще з більшовицьких часів, коли робив я перші кроки у журналістиці, у Варшаві запримітив дивну звичку деяких українських діячів — публічно хвалитися там домішкою польської «крові» у своєму «інтернаціональному» тілі. І ніхто не задумувався, що таке експонування своїх «домішок» збоку сприймається як вираз метальної неповноцінності, невпевненості у своєму українстві. Це один з наслідків перемелювання націй царизмом, а згодом й більшовизмом.
Поки своїми «домішками» хвалилися митці та поети, то це було і соромно, і, водночас смішно. А коли це увійшло у звичку деяким політикам, то це вже стало страшно, бо на сентиментах «домішок» дуже просто можна домогтися бажаних поступок. Активно на тому грають росіяни. Не цураються такої гри й поляки.
Не так давно про свої польські корені перед поляками, як виникає з повідомлень у польській пресі, заявляв Микола Азаров. Нині до цього «полку» приєднується й діючий президент України. Віктор Янукович заявив, що він напівполяк, хоч особливого компліменту полякам він тим не зробив, не викликав у них помітного сентименту.
У репортажі польського телебачення («Новини» «TVP1» про візит до Варшави президента України, який відбувався 3-4-го лютого, на фоні посмішок політиків та блиску фотоспалахів, було показано політичний та економічний занепад України за місяці правління В. Януковича. Були показані українські заробітчани у Польщі, які декларують, що на рідній землі їх чекає безробіття; були показані студенти з Україну, котрі заявляли, що їм соромно за те, що нині робиться в Україні.
Поки спробую осмислити, що змусило Януковича заявляти про польське походження, викладу все по порядку. 2-ого лютого вранці українці були шоковані новиною від В. Януковича. Виявляється, в інтерв’ю польським журналістам 1-го лютого він сказав: «Мій дідусь і прадідусь були литовськими (Для поляків на ментальному рівні чужий поділ на литовських, українських чи американських поляків. Для них усі вони є часткою єдиної нації — родаками. Це в Україні, під впливом ще не викорененої більшовицької закладки, поки що є дивний поділ на американських, польських чи російських українців — Мирослав Левицький) поляками та католиками. (…) Бабуся мені розповідала, що народилася в Варшаві. Коли померла мати бабусі, її батько (прадідусь Януковича) одружився з литовською полькою і вони переїхали до Вільна. Звідтам після революції переїхали до села Януки у Вітебській області».
Далі з розповіді В. Януковича виникає, що його батько, загубивши свої корені, вже народився на Донбасі, де одружився з росіянкою. І, як свідчать доступні в мережі Інтернет документи, Віктор у єнакіївській школі вже фігурував, як представник російської (тоді ще) меншини. Ментально таким він залишився і понині, бо сини його, президента держави Україна, в інтерв’ю називають себе «русскімі мужікамі».
У цьому епізоді є одна, м’яко кажучи, дивна деталь. Як батько В. Януковича міг забути корені, коли його дід, за його ж розповіддю, був і свідомим поляком, і непохитними римо-католиком? Корені в одному поколінні не губляться. Цей процес триває, як мінімум, два, а то й три покоління. Інша справа, що є категорія людей, яка з кон’юнктурних міркувань зрікається коренів з дня на день. Патологію цього явища прекрасно показав в «Повісті про загублену душу» український прозаїк, вже класик літератури Анатолій Дімаров.
У справі про корені Я. Януковича є ще одна цікава «перлина». З доступних в Інтернеті матеріалів, активно експлуатованих у ході виборчої кампанії виникає, що батько нинішнього президента України — Федір Володимирович — народився в 1923 році таки в білоруських Януках, а не на Донбасі, як розповідає тепер Віктор Володимирович. Окрім цього, ім’я Володимир — вкрай рідкісне на той час і для польської нації, і для римо-католицької культури. І тут виникає кардинальне і, поки що, риторичне запитання: Чи маємо справу з декількома вкрай рідкісними співпадіннями, чи зі свідомою дезінформацією польського суспільства? Якщо бабуся, колишня варшав’янка, дійсно розповідала Януковичу те, що він розповів польським журналістам, то навіщо було «городити город» про глибоке коріння у білоруському селі Януки? Навіщо було розповідати виборцям казки про білоруські корні, звинувачувати Польщу у підтримці, як називали регіонали, «помаранчевої зарази»? Боявся, що донецький виборець, який сліпо вірив нащадкові білоруського екс-селянина, вже не повірить польському екс-міщанинові, або й екс-шляхтичу (у Польщі 10 відсотків суспільства заявляє, що вони колишні шляхтичі? Побачить у тому підступ і нещирість?
Допустимо, що в інтерв’ю польськими журналістам Янукович сказав правду. Тоді вже виникає, перш за все морального плану, питання: чи був обманом виборців факт, коли один з претендентів на найвищу посаду у державі приховав частку своєї біографії? А якщо моральні авторитети нації ствердять, що був це був обман, то чи такого президента (а це вже політичне питання) треба вважати законно обраним, чи обманно обраним?
А якщо інформація про польські корені — це вигадка, то навіщо вона запускалася? Щоб у ході візиту у власних очах постати в одному ряду з нащадком польського шляхтича чи навіть й графа Коморовського? Як бачимо з польських оцінок візиту президента України до цієї країни — надія не збулася. Польська преса в особі Януковича нічого ні шляхетського, ні шляхетного не побачила. У них нині свої проблеми.
У ході президентської виборчої кампанії у Польщі 2010 року активно експлуатувалося тема графського походження нинішнього президента Польщі, його споріднення навіть з сім’єю короля Бельгії. Одні джерела цей рід прив’язують до Литви, а інші — до української частини Галичини (як понині кажуть у Польщі — Małopolski Wschodniej). Коли брати батьківську та материнську лінію роду, то така територіальна розбіжність цілком може існувати.
Польські праві радикали сміються з графства Броніслава Коморовського, та усі розмиви про це називають великою історичною містифікацією. У цій статті не ставлю за мету з’ясовувати де правда, а розповім про один епізод з ранньої юності. Дідусі мої, котрі сходилися «політикувати», казали, що прийде час, коли у світі царюватиме велика брехня.
Шукаючи відповіді навіщо запускалася інформація про польські корені нинішнього президента України хочу відзначити, що має він велику слабість до всяких титулів та «бляшок». Це засвідчує, хоча б те, що ще у час донецького губернаторства обзавівся він родовим гербом. Він, як повідомляє преса, чомусь, зареєстрований в російській геральдичній колегії. У ньому багато золота. Один з його елементів — кентавр, що тримає «рульове кермо», схоже на значок «Мерседеса». І все це скріплює підпис: «I superabo».
У справі, якій 1-го лютого В, Янукович дав новий хід, є ще одна деталь, яка змушує схилятися до версії, що можливо міфом була тривалий час експлуатована інформація про білоруське походження Януковича. Пошук в польських інтернетних телефонних книжках показав, що Польщі є цілий легіон людей на прізвище Янукович (Janukowicz). Де правда? Суспільство має право усе це знати.
У Польщі інформація про польське походження нинішнього президента України коментується на інтернетних форумах. І ставиться вимога: «раз він наполовину наш, то мав би посприяти, щоб нащадкам колишніх землевласників була повернута конфіскована у результаті більшовицького перевороту земля». Ця, «засвічена» в Інтернеті вимога дозволяє нам, українцям, твердити, що одкровення про напівпольське походження В. Януковича є однієї інтелектуальної ваги, що й запрошення ним великого світового бізнесу приїхати до Києва «дивитися жінок, які будуть роздягатися».
Інформація про нове президентське походження, що так несподівано виплинула, змушує українців ставити ще одне кардинальне запитання: Чи може людина, яка вважає себе напівполяком і напівросіянином з білоруською «закваскою», розуміти та відстоювати національні очікування українців?
______________________________________
Джерело: Майдан
20110207
Нами править ворог
Автор — Сергій Жадан
Спротив чинному режиму перетворюється на обов‘язок, стверджує письменник Сергій Жадан у статті в німецькому виданні Der Tagesspiegel. На його думку, українці повинні захищати досягнення 19 років незалежності від «ним же обраної ворожої державної влади».
«Рік тільки почався, але спротив правлінню Віктора Януковича вже знову набуває розмаху», – пише Сергій Жадан. 17 січня перед адміністрацією президента, зазначає автор статті, відбулася одна із організованих правозахисними організаціями демонстрацій проти переслідування лідерів протестів підприємців. Ті у листопаді, нагадує Сергій Жадан, виступали проти нового податкового законодавства і влада жорстко розправилася з протестувальниками, знісши наметове містечко на Майдані.
«Невдоволення українців відтоді тільки зросло – а рішучість і надалі чинити опір зламати не вдалося», – зазначає автор статті. При цьому політичні питання свідомо відсуваються на другий план. Наголос робиться на соціально-економічних проблемах, оскільки розпорошена опозиція прекрасно усвідомлює неможливість мобілізувати когось за ту чи іншу партію через дискредитацію всіх політичних сил. «Українці не бажають більше підтримувати вчорашніх вождів», – пише Сергій Жадан.
Поліцейські заходи влади протягом останніх місяців демонструють відсутність у Януковича бажання до порозуміння та розпалюють протестні настрої, а виклики на допити Юлії Тимошенко знову надають їй можливість використовувати їх, зазначає автор статті.
«Після року президентства Янукович і його Партія регіонів тепер змушені діяти», – йдеться у статті. Їм уже не повірять, якщо всі недоліки вони перекладатимуть на попередників. Але нова команда не досягла нічого суттєвого – хіба що посилила створену за російським зразком «вертикаль влади» вихідцями з Донецька. Тим часом обіцяні реформи – все більше під питанням, а адміністративна реформа перетворилася на кадрову карусель, коли структури спочатку ліквідовують, а потім відновлюють – але вже напхані виключно людьми Януковича, зазначає автор статті.
Зовнішня політика нового уряду теж викликає недовіру, особливо сумнівними видаються Харківські угоди. Як приклади такої політики автор також наводить нерішучість України щодо участі в церемонії вручення Нобелівської премії миру та привітання Віктора Януковича на адресу Аляксандра Лукашенки з перемогою на виборах.
«Такий дрейф у пострадянсько-тоталітарне поле може тільки посилити протести», – пише Сергій Жадан. І навіть якщо раніше частина населення сприймала Януковича не критично, то сьогодні «спротив став громадянським обов‘язком». «Наприклад, представники культури та мистецтва зі зневагою сприймають будь-яку співпрацю з чинними можновладцями як прояв колабораціонізму», – зазначає автор.
Йдеться також про гуманітарні та церковні справи, питання історії та мови, чиниться тиск на ЗМІ, утискається свобода слова, а урядові посади обіймають суперечливі постаті на кшталт Дмитра Табачника, якого багато хто вважає ворогом України. «На двадцятому році незалежності українське суспільство раптом зіткнулося з ситуацією, коли змушене боронити досягнення попередніх 19 років від ним же обраної ворожої державної влади», – висновує автор статті.
_____________________________________
Джерело: Der Tagesspiegel, переклад inoZMI
Вуйку, де ваш кулемет?
Рік «реформаторів», або Повний «стабілізєц»
Автор — Микола Рябчук
Рік тому відбувся другий тур президентських виборів, який привів до влади Віктора Януковича. ZAXID.NET має намір присвятити цій події кілька публікацій, які б допомогли підбити проміжні підсумки роботи нового лідера держави.
Свого часу в СССР у розпалі лицемірно-пропаґандистської «боротьби за мир», кружляв невибагливий анекдот від леґендарного «Вірменського радіо»: «Чи буде третя світова війна?» – запитували його. «Ні, – відповідало радіо. – Але буде така боротьба за мир, що каменя на камені не залишиться».
Щось подібне, гадаю, чекає на нас і з Януковичевими «реформами». Усі реальні, себто системні зміни так і залишаться нерозпочатими, натомість «стабільність», якою пишається сьогоднішній уряд, досягне цвинтарних меж, чи, як похмуро жартували за Ґорбачова, перетвориться в повний стабілізєц.
З погляду public relations, гасло «стабільності і реформ», узяте рік тому на озброєння новим урядом, було, безумовно, вдалою знахідкою. Ніхто в Україні, та й за її межами, не сумнівався, здається, що в цих двох словах утілено саме те, чого виснажена політичними міжусобицями та економічною кризою країна потребувала найдужче. «Стабільність» належало осягнути передовсім – бо як же ж без неї здійснюавати заповітні реформи? – а тому для святого діла не гріх було порушити й конституцію, зіґнорувати нудні процедурні норми, обмежити трохи громадянські права і свободи, і навіть пожертвувати чималий кавалок національного суверенітету надокучливому сусідові.
Першу, «стабілізаційну», частину програми новообраному президентові вдалось досить швидко виконати й перевиконати, перевівши Україну за рік із розряду вільних країн (за класифікацією Freedom House) у розряд «частково вільних» – із переспективою подальшого переходу в розряд «невільних», де, власне, й перебуває більшість поліцейських режимів Африки, Азії та колишнього СССР. За рівнем свободи мас-медій Україна під проводом Януковича теж упевнено «стабілізувалася», опустившися з 89 місця на 131 (серед 178 країн) – відповідно до аналітичних оцінок міжнародної організації «Репортери без кордонів». З другою частиною Януковичевої програми справи виявилися, однак, значно складнішими.
Поки що всі «реформаторські» заходи, оголошені урядом, мають непослідовний, поверховий або й відверто шахрайський характер. Так звана «податкова реформа» звелася до закручування фіскальних гайок супроти малого й середнього бізнесу, спровокувавши тим самим наймасовіші – з часів Помаранчевої революції – протести, котрі змусили врешті президента накласти вето на документ і запропонувати до нього деякі косметичні зміни. Загальна філософія оподаткування, однак, залишилася незмінною. А це означає, що найбільші багатії, які сьогодні при владі, і надалі перепомповуватимуть мільярди в офшорні банки, крихітний Кіпр і надалі буде головним «закордонним» інвестором в Україні, а найбільшими платниками податків до українського бюджету залишатимуться законослухняні західні фірми на зразок «Кока-коли», «Крафта» і «Філіп Моріса», а не місцеві металургійні та нафтохімічні гіганти, що ось два десятиліття працюють виключно собі на збиток. Це означає також, що близькі до уряду бізнесмени і надалі отримуватимуть повернення податку на додану вартість (ПДВ) за фіктивний експорт, тимчасом як сумлінні експортери роками того повернення не отримуватимуть або ж отримуватимуть лише половину, за умови що віддадуть другу на «відкат» урядовцям.
Так звана «адміністративна реформа» звелася до об’єднання й перейменування інституцій та перетасування персоналу, але аж ніяк не до обмеження їхніх функцій та реальної чисельності, а тим більш – не до підвищення ефективності та відповідальності, й аж ніяк не до давно назрілої децентралізації та деполітизації. Навпаки, «адміністративна реформа», на думку більшості експертів, лише посилила політичну залежність державних службовців від свого начальства, сконцентрувала ще більшу владу в руках президента й вибудувала суто авторитарну владну «вертикаль» у російському стилі. Жодного очищення влади від корумпованих та некомпетентних осіб в Україні так і не відбулося – якщо не рахувати суто політичних розправ із представниками попередньої влади на суто партійній, а не професійній основі. Найодіозніші постаті Януковичевого режиму на зразок Могильова, Табачника чи Хорошковського не тільки не постраждали внаслідок так званих «реформ», а й, схоже, навпаки, ще дужче зміцнили свої промосковські позиції.
Пенсійна реформа, започаткована під тиском Міжнародного валютного фонду, зводиться до поступового підвищення пенсійного віку – спершу для жінок (від 55 до 60 років), потім для чоловіків (від 60 до 65). А проте вона ніяк не заторкнула ані самої системи формування пенсійного фонду, ані диверсифікації пенсійних оплат, ані, найголовніше, кричущої розбіжності в розмірах державних пенсій, коли найнижча (і найпоширеніша) в Україні пенсія становить $100 на місяць, а найвища сягає восьми тисяч. Іншими словами, привілейовані 10% пенсіонерів (урядовці, ветерани КҐБ та інші типи з сумнівними «заслугами» перед Україною) отримують із пенсійного фонду приблизно стільки ж, скільки решта 90% українських пенсіонерів. Цієї скандальної ситуації ні Янукович, ні його партія змінювати не збираються, пояснюючи це тим, що конституція, мовляв, забороняє приймати закони, які б безпосередньо погіршували наявне соціальне становище громадян. Хоча в багатьох інших випадках, як ми бачили протягом року, ці ж добродії не вельми церемонилися з положеннями конституції, іґноруючи або викручуючи їх на всі лади відповідно до власної вигоди.
Реформа житлово-комунальної служби так само звелася поки що до банального підвищення цін на всі послуги, а не до кардинального реформування самої служби та підвищення її ефективності. Фактично це означає затягування пасків для простого населення, бо ж, як і раніше, жодного серйозного оподаткування велетенських маєтків, люксусових автомобілів та інших предметів розкоші Януковичеві «реформи» не передбачають. Їхня логіка загалом зрозуміла: бідні мають стати ще біднішими й таким чином цілковито залежними від владних феодалів, багаті ж можуть не перейматися ані податками, ані відокремленням бізнесу від влади, успішно поєднуючи, як Хорошковський чи Клюєв, чи який-небудь Арбузов, урядову діяльність із підприємницькою.
Усе це було б непогано – принаймні для Януковича та його камарильї – коли б Україна була Росією чи, принаймні, Азербайджаном або Казахстаном. Але, на щастя, вона не має тамтешніх запасів нафти чи газу, а тому таки мусить здійснювати неприємні реформи – і то не лише з огляду на тиск МФВ, а й з огляду не перспективу неминучого банкрутства. З іншого боку, однак, реальні реформи для чинної влади є вкрай небажаними, бо ж вимагають не лише описаних вище маніпуляцій, а й кардинальної зміни самих правил гри: нещадного викорінення корупції, перебудови всіх інституцій, запровадження верховенства права, принципово іншої кадрової політики. Нічого цього в Януковичевих «реформах» не прозирає й близько.
За даними Transparency International, Україна належить до найбільш корумпованих країн світу, ділячи 137-142 місця між Гондурасом, Ніґерією та Зімбабве. Українці оцінюють власну судову систему на 4,4 (за шкалою, де одиничка є найкращою оцінкою, а п’ятірка – найгіршою). Продажність міліції оцінюють на 4,3; продажність державних службовців та депутатів – на 4,1; корупцію в освіті – на 4; у бізнесі – на 3,7. Третина опитаних (34%) визнає, що дає хабарі принаймні раз на рік, – це трохи менше, як в Африці, але більше, як у Латинській Америці (23%), на Західних Балканах (19%), не кажучи вже про країни ЄС та Північної Америки (5%).
Ситуація виглядає цілком безнадійною, беручи до уваги, що саме ті інституції, які покликані боротися з корупцією (міліція, прокуратура, суди), сприймаються в Україні (і за всіма ознаками є) найбільш скорумпованими. А проте саме такою була ситуація і в Грузії за часів Едуарда Шеварднадзе. Сьогодні Грузія належить до найменш корумпованих країн світу: лише три відсотки грузинів змушені (і наважуються) нині платити хабарі. Відповідні заходи, інституційні реформи та масова підтримка урядових ініціатив населенням, безумовно, відіграли важливу роль в досягненні цього успіху. Проте вирішальною все ж була політична воля тамтешнього керівництва, насамперед президента Саакашвілі. Бо ж найскладніше у боротьбі з корупцією – не приструнити розпаношілих провінційних даїшників, колядників-суддів чи загребущих митників, а – як, певно, кожен знає із власного досвіду, – сказати тверде і рішуче «ні» своїм найближчим друзям та родичам. Саме тут починається справжня боротьба з корупцією і саме тут утверджується верховенство права. Якщо б Віктор Ющенко після революції нагородив своїх друзів медалями та орденами, а не міністерськими посадами, ми, вірогідно, жили б нині у цілком іншій країні.
Сподіватися сьогодні на якийсь гіпотетичний «патріотизм» Віктора Януковича, а тим більше на громадянську свідомість його олігархічних та ефесбешних соратників, на жаль, не доводиться. Єдина, хоча й невелика надія на цивілізаційний прорив полягає для нас у тому, що правити Україною традиційним на цих теренах м’яко-авторитарним способом Янукович уже не зможе. Йому таки доведеться здійснювати реальні, не імітаційні реформи, жертвуючи власними короткотерміновими інтересами, а ще більше – інтересами свого оточення. Чи, імовірніше, зважаючи на психотип цього персонажа та вплив Луб’янки, – встановлювати жорстку диктатуру з усіма відповідними наслідками – спершу для населення, а згодом і для самого диктатора.
Коли хтось сумнівається у такому сценарії, хай прислухається уважніше не до солодкоголосої Ганни Герман, а до конкретніших пацанів, які, власне, й визначають стиль мислення та поведінки так званої «Партії регіонів». Ось, сказати б, квінтесентація цього менталітету і, відповідно, дискурсу у викладі депутата і, звісна річ, підприємця (а як же інакше?!) Валентина Ландика .
«У чому відмінність між Сходом і Заходом України?» – простодушно запитує його журналіст, на що один із Януковичевих реформаторів і стабілізаторів по-державницьки мудро відповідає: «Посмотрите, как на Востоке работает сталевар, машинист. Это ужасные условия. Он зарабатывает 200-300 долларов. А вуйко говорит: “Чтобы я за такие деньги так работал?! Я пойду к поляку, нарублю ему дров, он мне даст 100 доляров, я еще к нему похожу”. Это такой менталитет. Мы хотели запустить в Ивано-Франковске завод “Норд”. Но еле ноги оттуда унесли. Возили туда поездами своих людей, потому что тамошние не хотели работать. Хотя зарплату давали, как в Донецке. Работать должны все. Нужно закрывать границы и производить собственный продукт, строить фермы. Мы попытаемся это сделать за 10 лет. Может, и больше времени понадобится».
Про нутряну ненависть цих «інтернаціоналістів» до «вуйків», себто галичан і, взагалі, несовєтизованих українців варто поговорити окремо. Цікавішою тут є їхня нутряна ненависть до свободи – в усіх її формах і виявах. Цим «рефоматорам» і «стабілізаторам» не спадає навіть на гадку, що найпростіший спосіб заохотити людей до праці – це поліпшити «ужасные условия» і заплатити хоча б так, як платить підступний «поляк». Ба ні! Простіше, виявляється, закрити кордони, обгородити країну колючим дротом, віддібрати в усіх паспорти (добре було б ще й внутрішні), загнати всіх до колгоспів, до ґулаґів, зробити і з капосних галичан покірних донбасців, аби й вони працювали «в ужасных условиях» за 200 доларів або й задаром для блага ландиків та звягільських, – щоб ті могли й далі собі розважатися у Монако, лікуватись у Баден-Бадені та облаштовувати по цілій Європі свої приватні міжгір’я.
Ця ментальність невиліковна, і тому зовсім не складно передбачити, які «реформи» і яка «стабільність» на нас очікують.
_________________________________
Джерело: Zaxid.net
Автор — Микола Рябчук
Рік тому відбувся другий тур президентських виборів, який привів до влади Віктора Януковича. ZAXID.NET має намір присвятити цій події кілька публікацій, які б допомогли підбити проміжні підсумки роботи нового лідера держави.
Свого часу в СССР у розпалі лицемірно-пропаґандистської «боротьби за мир», кружляв невибагливий анекдот від леґендарного «Вірменського радіо»: «Чи буде третя світова війна?» – запитували його. «Ні, – відповідало радіо. – Але буде така боротьба за мир, що каменя на камені не залишиться».
Щось подібне, гадаю, чекає на нас і з Януковичевими «реформами». Усі реальні, себто системні зміни так і залишаться нерозпочатими, натомість «стабільність», якою пишається сьогоднішній уряд, досягне цвинтарних меж, чи, як похмуро жартували за Ґорбачова, перетвориться в повний стабілізєц.
З погляду public relations, гасло «стабільності і реформ», узяте рік тому на озброєння новим урядом, було, безумовно, вдалою знахідкою. Ніхто в Україні, та й за її межами, не сумнівався, здається, що в цих двох словах утілено саме те, чого виснажена політичними міжусобицями та економічною кризою країна потребувала найдужче. «Стабільність» належало осягнути передовсім – бо як же ж без неї здійснюавати заповітні реформи? – а тому для святого діла не гріх було порушити й конституцію, зіґнорувати нудні процедурні норми, обмежити трохи громадянські права і свободи, і навіть пожертвувати чималий кавалок національного суверенітету надокучливому сусідові.
Першу, «стабілізаційну», частину програми новообраному президентові вдалось досить швидко виконати й перевиконати, перевівши Україну за рік із розряду вільних країн (за класифікацією Freedom House) у розряд «частково вільних» – із переспективою подальшого переходу в розряд «невільних», де, власне, й перебуває більшість поліцейських режимів Африки, Азії та колишнього СССР. За рівнем свободи мас-медій Україна під проводом Януковича теж упевнено «стабілізувалася», опустившися з 89 місця на 131 (серед 178 країн) – відповідно до аналітичних оцінок міжнародної організації «Репортери без кордонів». З другою частиною Януковичевої програми справи виявилися, однак, значно складнішими.
Поки що всі «реформаторські» заходи, оголошені урядом, мають непослідовний, поверховий або й відверто шахрайський характер. Так звана «податкова реформа» звелася до закручування фіскальних гайок супроти малого й середнього бізнесу, спровокувавши тим самим наймасовіші – з часів Помаранчевої революції – протести, котрі змусили врешті президента накласти вето на документ і запропонувати до нього деякі косметичні зміни. Загальна філософія оподаткування, однак, залишилася незмінною. А це означає, що найбільші багатії, які сьогодні при владі, і надалі перепомповуватимуть мільярди в офшорні банки, крихітний Кіпр і надалі буде головним «закордонним» інвестором в Україні, а найбільшими платниками податків до українського бюджету залишатимуться законослухняні західні фірми на зразок «Кока-коли», «Крафта» і «Філіп Моріса», а не місцеві металургійні та нафтохімічні гіганти, що ось два десятиліття працюють виключно собі на збиток. Це означає також, що близькі до уряду бізнесмени і надалі отримуватимуть повернення податку на додану вартість (ПДВ) за фіктивний експорт, тимчасом як сумлінні експортери роками того повернення не отримуватимуть або ж отримуватимуть лише половину, за умови що віддадуть другу на «відкат» урядовцям.
Так звана «адміністративна реформа» звелася до об’єднання й перейменування інституцій та перетасування персоналу, але аж ніяк не до обмеження їхніх функцій та реальної чисельності, а тим більш – не до підвищення ефективності та відповідальності, й аж ніяк не до давно назрілої децентралізації та деполітизації. Навпаки, «адміністративна реформа», на думку більшості експертів, лише посилила політичну залежність державних службовців від свого начальства, сконцентрувала ще більшу владу в руках президента й вибудувала суто авторитарну владну «вертикаль» у російському стилі. Жодного очищення влади від корумпованих та некомпетентних осіб в Україні так і не відбулося – якщо не рахувати суто політичних розправ із представниками попередньої влади на суто партійній, а не професійній основі. Найодіозніші постаті Януковичевого режиму на зразок Могильова, Табачника чи Хорошковського не тільки не постраждали внаслідок так званих «реформ», а й, схоже, навпаки, ще дужче зміцнили свої промосковські позиції.
Пенсійна реформа, започаткована під тиском Міжнародного валютного фонду, зводиться до поступового підвищення пенсійного віку – спершу для жінок (від 55 до 60 років), потім для чоловіків (від 60 до 65). А проте вона ніяк не заторкнула ані самої системи формування пенсійного фонду, ані диверсифікації пенсійних оплат, ані, найголовніше, кричущої розбіжності в розмірах державних пенсій, коли найнижча (і найпоширеніша) в Україні пенсія становить $100 на місяць, а найвища сягає восьми тисяч. Іншими словами, привілейовані 10% пенсіонерів (урядовці, ветерани КҐБ та інші типи з сумнівними «заслугами» перед Україною) отримують із пенсійного фонду приблизно стільки ж, скільки решта 90% українських пенсіонерів. Цієї скандальної ситуації ні Янукович, ні його партія змінювати не збираються, пояснюючи це тим, що конституція, мовляв, забороняє приймати закони, які б безпосередньо погіршували наявне соціальне становище громадян. Хоча в багатьох інших випадках, як ми бачили протягом року, ці ж добродії не вельми церемонилися з положеннями конституції, іґноруючи або викручуючи їх на всі лади відповідно до власної вигоди.
Реформа житлово-комунальної служби так само звелася поки що до банального підвищення цін на всі послуги, а не до кардинального реформування самої служби та підвищення її ефективності. Фактично це означає затягування пасків для простого населення, бо ж, як і раніше, жодного серйозного оподаткування велетенських маєтків, люксусових автомобілів та інших предметів розкоші Януковичеві «реформи» не передбачають. Їхня логіка загалом зрозуміла: бідні мають стати ще біднішими й таким чином цілковито залежними від владних феодалів, багаті ж можуть не перейматися ані податками, ані відокремленням бізнесу від влади, успішно поєднуючи, як Хорошковський чи Клюєв, чи який-небудь Арбузов, урядову діяльність із підприємницькою.
Усе це було б непогано – принаймні для Януковича та його камарильї – коли б Україна була Росією чи, принаймні, Азербайджаном або Казахстаном. Але, на щастя, вона не має тамтешніх запасів нафти чи газу, а тому таки мусить здійснювати неприємні реформи – і то не лише з огляду на тиск МФВ, а й з огляду не перспективу неминучого банкрутства. З іншого боку, однак, реальні реформи для чинної влади є вкрай небажаними, бо ж вимагають не лише описаних вище маніпуляцій, а й кардинальної зміни самих правил гри: нещадного викорінення корупції, перебудови всіх інституцій, запровадження верховенства права, принципово іншої кадрової політики. Нічого цього в Януковичевих «реформах» не прозирає й близько.
За даними Transparency International, Україна належить до найбільш корумпованих країн світу, ділячи 137-142 місця між Гондурасом, Ніґерією та Зімбабве. Українці оцінюють власну судову систему на 4,4 (за шкалою, де одиничка є найкращою оцінкою, а п’ятірка – найгіршою). Продажність міліції оцінюють на 4,3; продажність державних службовців та депутатів – на 4,1; корупцію в освіті – на 4; у бізнесі – на 3,7. Третина опитаних (34%) визнає, що дає хабарі принаймні раз на рік, – це трохи менше, як в Африці, але більше, як у Латинській Америці (23%), на Західних Балканах (19%), не кажучи вже про країни ЄС та Північної Америки (5%).
Ситуація виглядає цілком безнадійною, беручи до уваги, що саме ті інституції, які покликані боротися з корупцією (міліція, прокуратура, суди), сприймаються в Україні (і за всіма ознаками є) найбільш скорумпованими. А проте саме такою була ситуація і в Грузії за часів Едуарда Шеварднадзе. Сьогодні Грузія належить до найменш корумпованих країн світу: лише три відсотки грузинів змушені (і наважуються) нині платити хабарі. Відповідні заходи, інституційні реформи та масова підтримка урядових ініціатив населенням, безумовно, відіграли важливу роль в досягненні цього успіху. Проте вирішальною все ж була політична воля тамтешнього керівництва, насамперед президента Саакашвілі. Бо ж найскладніше у боротьбі з корупцією – не приструнити розпаношілих провінційних даїшників, колядників-суддів чи загребущих митників, а – як, певно, кожен знає із власного досвіду, – сказати тверде і рішуче «ні» своїм найближчим друзям та родичам. Саме тут починається справжня боротьба з корупцією і саме тут утверджується верховенство права. Якщо б Віктор Ющенко після революції нагородив своїх друзів медалями та орденами, а не міністерськими посадами, ми, вірогідно, жили б нині у цілком іншій країні.
Сподіватися сьогодні на якийсь гіпотетичний «патріотизм» Віктора Януковича, а тим більше на громадянську свідомість його олігархічних та ефесбешних соратників, на жаль, не доводиться. Єдина, хоча й невелика надія на цивілізаційний прорив полягає для нас у тому, що правити Україною традиційним на цих теренах м’яко-авторитарним способом Янукович уже не зможе. Йому таки доведеться здійснювати реальні, не імітаційні реформи, жертвуючи власними короткотерміновими інтересами, а ще більше – інтересами свого оточення. Чи, імовірніше, зважаючи на психотип цього персонажа та вплив Луб’янки, – встановлювати жорстку диктатуру з усіма відповідними наслідками – спершу для населення, а згодом і для самого диктатора.
Коли хтось сумнівається у такому сценарії, хай прислухається уважніше не до солодкоголосої Ганни Герман, а до конкретніших пацанів, які, власне, й визначають стиль мислення та поведінки так званої «Партії регіонів». Ось, сказати б, квінтесентація цього менталітету і, відповідно, дискурсу у викладі депутата і, звісна річ, підприємця (а як же інакше?!) Валентина Ландика .
«У чому відмінність між Сходом і Заходом України?» – простодушно запитує його журналіст, на що один із Януковичевих реформаторів і стабілізаторів по-державницьки мудро відповідає: «Посмотрите, как на Востоке работает сталевар, машинист. Это ужасные условия. Он зарабатывает 200-300 долларов. А вуйко говорит: “Чтобы я за такие деньги так работал?! Я пойду к поляку, нарублю ему дров, он мне даст 100 доляров, я еще к нему похожу”. Это такой менталитет. Мы хотели запустить в Ивано-Франковске завод “Норд”. Но еле ноги оттуда унесли. Возили туда поездами своих людей, потому что тамошние не хотели работать. Хотя зарплату давали, как в Донецке. Работать должны все. Нужно закрывать границы и производить собственный продукт, строить фермы. Мы попытаемся это сделать за 10 лет. Может, и больше времени понадобится».
Про нутряну ненависть цих «інтернаціоналістів» до «вуйків», себто галичан і, взагалі, несовєтизованих українців варто поговорити окремо. Цікавішою тут є їхня нутряна ненависть до свободи – в усіх її формах і виявах. Цим «рефоматорам» і «стабілізаторам» не спадає навіть на гадку, що найпростіший спосіб заохотити людей до праці – це поліпшити «ужасные условия» і заплатити хоча б так, як платить підступний «поляк». Ба ні! Простіше, виявляється, закрити кордони, обгородити країну колючим дротом, віддібрати в усіх паспорти (добре було б ще й внутрішні), загнати всіх до колгоспів, до ґулаґів, зробити і з капосних галичан покірних донбасців, аби й вони працювали «в ужасных условиях» за 200 доларів або й задаром для блага ландиків та звягільських, – щоб ті могли й далі собі розважатися у Монако, лікуватись у Баден-Бадені та облаштовувати по цілій Європі свої приватні міжгір’я.
Ця ментальність невиліковна, і тому зовсім не складно передбачити, які «реформи» і яка «стабільність» на нас очікують.
_________________________________
Джерело: Zaxid.net
20110205
Шкода, що війни немає
Выше голову, други!
Чем гуще трава, тем легче ее косить!
Ты прав, готский король Алларих II!
Професор Петро Хом’яков
Необхідне застереження для тих, хто має ніжну душу, яку й сніжинка дряпає: у сабжу трапляються ненормативні вирази і словосполучення. Тому таким екземплярам «во ізбєжаніє» важкої душевної травми читати далі не рекомендую.
Забавно читати на сторінках Дурдому ІМХО деяких «знатоків життя». Тих, хто моралізує про Тягнибока і націоналістів.
Нє, ну який хай почався: бля, нацики голову підняли, ату їх, ату!
І це люте виття цілком знакове. Незважаючи на всі свої IQ деяких персонажів ДД, що аж зашкалюють, в головах таких екземплярів розуму немає анітрохи. Але вони жопою чують: піздєц уже поряд. А очко воно ж не залізне, грає тіки-так! От і завивають: нацики – такі, нацики – сякі!
Нє, я, канєшно, стопудово згоден, Тягнибок – сука продажна і провокатор синьожопих. Тут двох думок бути не може. Але!
Але такими провокаторами переповнена історія революційного руху. Азеф був провокатором охранки, пролетарій Малиновський і абрек Джугашвілі так само перебували на службі цієї поважної структури, Адольф Шикльгрубер більш відомий як Гітлер, фюрер німецької нації, також був платним агентом таємної організації офіцерів по боротьбі з революційним рухом.
Ну і чим врешті-решт закінчилося все це для керівників Охоронного відділення і капітана Карла Майра та його соратників? Жовтневою «революцією» і ніччю Довгих ножів. То не будемо ображатися на історію, що нікого не вчать її уроки.
Фактично в Україні в осяжній перспективі не проглядається бодай якоїсь ідеології, крім націоналізму, котра б дозволила хоч би якимось чином об’єднати втомлених від зогнилої держави українців.
Це така собі преамбула сабжу. А ось, власне, і сама амбула.
Шановні (поки що) панове, ви забули про одну штучку. Людина з біологічної точки зору є твариною, причому хижаком. Хоча й не стирчать у неї ікла в п’ять дюймів завдовжки і гострими кігтями також не кожен може похизуватися (тут я не про нашу прекрасну половину, в них кігтики бувають – будь здоров у Святу Пасху!). Ви, панове гуманітарії і технократи, про це часто забуваєте. І будуєте всілякі чудернацькі економічні, соціальні і політичні теорії. А Природа-матінка сильніша за всіляких безвідповідальних базікалів.
Людина, вона хоч і вінець Природи, але у тваринний світ повертається просто і легко, без якихось ускладнень. Потрапивши в ситуацію, скажімо так, достатньо стресову, пересічний гомосапієнс всадить свої жовті ікла в горлянку будь-кому, навіть близькому родичу: батькові, матері, брату, сестрі, а про віддалених родством гомосапієнсів навіть і мова не йде. Природа, вона, блін, змушує іноді згадувати про себе такими способами, проти яких всі ці «соціальні інститути» виявляються абсолютно безсилими.
Зроблю пару ліричних відступів, щоб не розжовувати головне.
Отже, я вже заявляв, що всі біди нашої неньки України через слабохарактерність і всепрощенство: от загнали б у кар’єри всіх цих комуняк, комсомольців і іншу совкову шелупєнь та порізали б їх з кулеметів, усіх бід за всі ці двадцять років так званої «незалежності» уникли б. Постріляли б десь так півмільйона-мільйон, ну, півтора-два від сили, але б зараз жили в нормальній цивілізованій країні, без всяких «ющерів-миздобулів», «чівокунь» та «конкретних пацанів». Красота!
Та й втрати були б не такі вже й великі. Починали 1992 рік з 52 мільйонами, на початок 1993 було цілих 50 000 000! Хіба ж погано?
А зараз завдяки всім цим кравчукам-кучмам-ющерам маємо на головному сідалі хама-чівокуню і щось трошки більше 40 мільйонів населення. Хіба ж це по фен-шую?
І не потрібно звинувачувати мене у садизмі і кровожерності! Будь-який лікар знає: коли виявлене захворювання – його потрібно лікувати відразу. Навіть, коли боляче…
Кінець першого ліричного відступу.
Відступ другий. Він дещо довший і потребуватиме деякої розумової активності для усвідомлення.
Всі, хто народився і виріс за «совка» бачили фільм «Офіцери». Це той, де колишній українець Лановий разом з Георгієм Юматовим в головних ролях.
Так от, є там характерний епізод. Відбили поранені бійці Червоної армії атаку німецьких танків на станцію і евакопоїзд везе порених героїв у тил на лікування. (Хто не знає, станція Попєльня, саме там, де Манштейн завдав удару по військах Ватутіна, коли вибивав їх з Житомира.) От двоє бійців (українець і казах) розмовляють в тамбурі:
- Сіяти треба, – каже українець, – а мужиків НЕМА!
Для тупих свиней (про Людей, свиней, і шакалів див в моїх попередніх сабжах) поясню.
Та війна вибила майже всіх дорослих чоловіків в Україні. На селі зосталися самі жінки та діти. Дуже часто в документальному кіно крутять моторошний по своїй суті епізод: весна 1945 року, весняна сівба і корова (КОРОВА!!!) тягне борону, а її поганяє лозиною три-п’яторічне дитинча! Немає кому сіяти! Вибила війна мужиків на селі. Начисто! Та й не тільки на селі. В місті також було непереливки.
Для тих, хто далекий від таких реалій, поясню. Дана ситуація в має цілком конкретну наукову назву: ВТРАТА ЕКСПЕРТНОГО ПОТЕНЦІАЛУ КРАЇНИ. Тобто, наступним поколінням потрібно заново винаходити велосипед. Заново видератися на колись досягнутий рівень розвитку. Тоді, як ті країни, що зберегли свій експертний потенціал, продовжують розвиватися від вже досягнутого рівня.
Голод 46 року був викликаний також і таким чинником.
Але!
Але тут є і позитивний момент.
В результаті молодь отримує відносну більшість в суспільстві. А значить, через 10-15 років таке суспільство робить ривок у своєму розвитку. Соціальні ліфти працюють зі скаженою швидкістю. Образно кажучи: сьогодні ти – кухарка, а завтра – член уряду. Що ми й спостерігали наочно. Успіхи СРСР в другій половині 50-х і в 60-х, 70-х роках – також заслуга того, воєнного покоління.
Та повернемося до наших реалій.
Щас тупа свиня закувікає: до чого тут це, нині війни немає і мужиків не вибило. Навпаки, дорослого, пенсійного і передпенсійного віку, людей у нас більше половини!
Тупим свиням не поЙнятно. Важкенький випадок, да.
(Між нами… Шкода, що війни немає. Присутність близької смерті завжди наповнює наше життя вищим сенсом. Мда, в такому от розрізі...)
Отож-бо й воно. Зараз майже половина, а той більше половини населення України – люди пенсійного і передпенсійного віку. Але за двадцять років наші правителі так «нареформували», що досвід, знання і здібності цих пенсіонерів і передпенсіонерів майже не затребувані суспільством.
Пенсіонери і всі хто до цього віку наближається – а це майже половина населення України – «зайві» люди! Заводи – порізані на метал, судна, літаки і т.д. – розпродані за безцінь за кордон. В Україні – порівняно з 1990 роком – виробляється в рази менше промислової продукції – причому примітивної, невисокотехнологічної (метал, хімія, електроенергія) – та й сільгосппродукції також з кожним роком ми все менше виробляємо. Ну, про загальну ситуацію і так всі теревенять. Всі хто має сили, а це переважно молодь – займаються чимось на зразок «купі-прАдАй», надає послуги – в немалій частці і сексуальні – займається менеджментом (от слівце, га!), тобто тим, чого старші покоління українців не вміють або вже не можуть робити. Це означає, значна частина населення – майже половина – нікому не потрібна. От звідси і «зайві люди».
Кінець другого ліричного відступу.
Тепер повернемося до початку цього сабжа.
Повторюсь: людина є біологічним видом вищих приматів і класифікується як хижак.
Серед популяцій деяких видів живих організмів є такий феномен. Коли популяція якихось тварин на якійсь території потрапляє в стресову ситуацію, вона виходить з неї наступним чином.
Молоді особини такої популяції перше, не дорослішають, зберігають ювенальні, тобто підліткові і дитячі, риси і при цьому дозрівають в статевому відношенні – набувають можливостей до розмноження, не втрачаючи, образно кажучи, підліткового вигляду і свідомості (застигають в психологічному розвитку) до самої старості.
В біології це явище називається неотенією. Неотенія зустрічається не тільки в ситуаціях незносного стресу. Під час стресу виникає інший феномен: ці «вічні підлітки» стають канібалами. І знищують дорослу популяцію. Простіше кажучи – зжирають її.
Тобто, молодь ставиться до старшого покоління, як до представників ворожого виду. І завдяки тому також, що ззовні молодь суттєво відрізняється від «стариків».
Ну, зрозуміли, що це значить? І до чого тут Тягнибок?
Для тупих і недорозвинутих, але з захмарним IQ, підкажу.
Глянемо на сусідню «рашку». Так само, як і «рашка», Україна смертельно хвора, це і об’єднує нас з росіянами. Ми живемо в прогнилих державах, де проста людина є розхідним матеріалом, чиї 15 хвилин слави – це можливість прийняти участь в дебільному шоу Оксани Марченко або здохнути в копанці, від передозу, потрапити під колеса крутої тачки обколотого мажора, чи бути забитому насмерть мєнтами,
які не відрізняються від бандитів,
пардон, які і є справжніми бандитами. У нас такі ж терористи, як і «рашці» і така сама влада, нехай і в іншій упаковці. І я співчуваю росіянам, дивлячись на страшні картини з Домодєдово. І процеси у нас ідуть спільні.
Що спільного між приморськими партизанами, манєжкою в «рашці» і нашими палестинами? Спільним є участь виключно молодих людей в усіх цих діях. І загалом, співчутливе ставлення суспільства до їхнього, так би мовити, «протесту».
Але є і відмінність.
Коли в «рашці» це стихійні дії, досить малоорганізовані – особливо манєжка – то в Україні діє ОРГАНІЗОВАНА СИЛА, причому організована не на бюрократичній основі, а на ділократичній. Кому цікаво, що це таке, дивіться відповідну літературу. А для загалу поясню, що на ділократичній основі в наші часи – початок двадцять першого століття – створюються виключно ЗЛОЧИННІ УГРУПУВАННЯ і ПАРТИЗАНСЬКІ АРМІЇ. Всі інші організаційні форми суспільства в більшій чи меншій мірі є БЮРОКРАТИЧНИМИ.
Українська молодь організована на ділократичній основі. Що підтверджують марші «Свободи» на честь річниці Бандери і попередні події, на зразок спиляння голови сталінському істукану. Основу націоналістичних маршів і тому подібних вчинків становить молодь. Іноді ДУЖЕ МОЛОДІ люди. Майже діти 14-15 років. І вони самі добровільно взяли у цьому участь. Їх ніхто не примушував.
Цей факт нікого не лякає і не насторожує. А даремно.
Скажу відверто, мене ця ситуація лякає. Лякає до усрачки, до дрижаків у колінах, лякає так, що зуби вибивають «Танец с саблями» одночасно з «Лебединым озером». І в тому, що я боюся, мені не соромно зізнатися.
Мені можуть заперечити, що таких «радикалів» відносно мало і вибухового росту радикалізму можна не боятися.
Ню-ню, ню-ню.
Тут є два моменти.
Перший. Радикалізм оцінюють не у абсолютній, а у ВІДНОСНІЙ величині чисельності молоді.
Друге. Про неотенію в купі з канібалізмом мало хто чув.
Поясню на пальцях. Підлітки-канібали не владу будуть захоплювати, посадивши в Києві Тягнибока. Вони просто-на-просто все це старше покоління, що програло, фізично знищить. І попутно знищить і всю нашу цивілізацію, блага якої їм не належать.
Розумієте?
Всі ці «орлята тягнибока» позбавлені більшості благ життя, і їм начхати на наявність цих благ взагалі. Явище ювенального канібалізму, коли його перенести на людську спільноту (коректніше буде сказати людську популяцію), полягає не в тому, щоб якісь блага відібрати і присвоїти. А в тому, щоб всі ці блага ЗНИЩИТИ ВЗАГАЛІ РАЗОМ З ТИМИ, ХТО НИМИ КОРИСТУЄТЬСЯ.
Хто сумнівається, попробуйте розговорити яку-небудь тусовку молодих людей, скажімо біля вашого під’їзду, або вечірнім часом у сусідньому дитсадку. Звичайно не з кожним можна побалакати. Але в кожній групі молодих людей завжди є лідер. От з ним і спробуйте погомоніти «по душам».
Так от вони – молоді українці – нас ненавидять. І бажають нам зовсім не довголіття, а зовсім навпаки. І вони в своєму праві, коли бажають нашого знищення. За таке майбутнє, яке ми їм приготували. Вони, наша молодь, зовсім не дурноголові. І чудово розуміють: їхнє майбутнє – здохнути в копанці або від передозу. На заході України з цим трохи краще, але не так щоб дуже. А от у нас, на сході, повний гаплик.
У молодих, особливо на сході України, майбутнього немає!
Коли ви зрозумієте цю просту істину – а молодь її чудово розуміє – отримаєте шанс на порятунок. Молодь розуміє кому завдячує відсутністю взагалі всякого майбутнього. Нинішній владі. Але нинішня влада – вона не прилетіла до нас з Марса. Її нам нав’язала ота рабсько-холуйська біомаса, що в основному зосереджена на сході і півдні України. Молодь ненавидить цю державу і тих, хто її породив, тих, хто подарував владу в цій державі синьожопим.
Но власть - это лишь вершина айсберга или, если угодно, голова гидры. Сколите вершину - на ее место всплывет лед снизу. А туловище гидры, усилиями героя "освобожденное" от головы, не станет благодарить за освобождение, а тут же вырастит новую голову, еще гаже предыдущей.
Хто не зрозумів – прочитайте «Исход» Юрія Нестеренко. Якщо не дійде з першого разу, прочитайте другий, третій, десятий, сотий. Поки не дійде до голови, серця, печінки і іншого гнилого лівера. Молодь розуміє: або їм стати такою ж гідрою, або знищити цю гідру остаточно і повністю, а не тільки її голову. Тому пощади – особливо на сході України – не буде нікому.
Ламати – не зводити. Тому на вирішення ТАКИХ задач українська молодь, яку викинули стараннями ющера, чівокуні, ахмєтових-фірташів з цивілізованого життя – чи може хто заперечить і соціальний ліфт працює нормально? – цілком здатна. А тим більше в умовах кризи і української дійсності.
В єбіпеті і Тунісі людей на вулиці вивели не ідеали демократії, а звичайний голод. А в Україні з продуктами не так щоб дуже… Тому протести будуть і досить скоро.
А коли молодь почне трощити соціум, що зістарився і розвалюється, криза доб’є Україну в момент. Миттєво. І буде знищена, саме знищена, переважна більшість представників старшого покоління. Вони – це «люди, які просрали все», і вони для підлітків такі ж вороги, як могильовські мєнти, феесбеушники кєна-хорошковського, чиновники-хабарники, та інша гнила шелупєнь.
А в результаті молодь набуде ВІДНОСНОЇ БІЛЬШОСТІ в населенні України, яке суттєво скоротиться.
А тоді реальним стане поведінка українського суспільства відповідно правил поведінки громади, де молодь є більшістю.
Це загальна тенденція, обумовлена ПРИРОДНІМИ БІОЛОГІЧНИМИ причинами в доведеній до краху Україні. І її можна доповнити ось чим.
Перше. Цих «молодих канібалів» підпирає молоде, але трохи старше покоління 20-25 річних. Вони менш відморожені, ніж 14, 15- річні, але також перспектив не мають.
А разом з юними відморозками це створює вельми небезпечний «коктейль».
Друге. Протест молоді буде повсюдним. Але почнеться з Києва. Можливо, з центральних областей України: Дніпропетровщина, Запоріжжя. Можливо, Харків. На заході України тільки підхоплять.
А детонатором стане голод. Не тому, що в Україні раптом неврожай трапиться. А тому, що ціни на зерно вже зараз ростуть, а до весни зростуть багаторазово. А синьожопі на хлібі, що мав би йти населенню України, наварюватимуть «бабки». Про масомолочні продукти я вже й мовчу. Вже зараз м’ясо дешевшає на фоні загального подорожчання продуктів. Це значить, що худоба йде під ніж. А отже, з весни різкий ріст цін на молоко і м’ясо невідворотній. На молоко вже зараз ціни ростуть.
Висновків можна зробити багато. Не буду розтікатися «мис’ю по дрєву». (Ха! А хто знає правильність написання і значенню цього вислову?) Найважливіші.
Перше. Майбутній, висловлюся м’яко, протест буде молодіжним. Принаймі, почне його молодь. Вона буде основною УДАРНОЮ СИЛОЮ.
Друге. Молодіжний рух буде мати біологічно обумовлені варварські – канібальські – риси. «Кто не спрятался, я не виноват!» Бидло на сході і півдні, яке привело до влади синьожопих, буде або видавлене в «рашку», або знищене.
Третє. Чим більша безнадьога буде у молоді, тим швидше почнеться опір і акції масового знищення заради самого знищення. А безнадьога буде. Бо до тих, хто не зміг влаштувати більш-менш гідне життя, з червня додадуться сотні тисяч випускників шкіл. Їх шакал Табакі позбавив навіть можливості чомусь навчитися. Залишив тільки одну можливість – здохнути на заводах Ахмєтова, в копанках і т.д.
Четверте. Опір молоді буде некерованим і безструктурним. На перших своїх етапах. Це будуть зграї молодих людей, заточених на знищення і руйнування.
Коли хочете, аналог в дикій природі – вовчі зграї. Вожаки для таких зграй уже є!
Придивіться до кожної групи молодих людей і ви їх помітите.
2011 рік буде голодним - стопудово. Хто має сумнів – дивіться статистику росту цін на продовольство. І коли реальна зарплата у людей падає. А вожак знатиме, як нагодувати свою зграю. А отже, 2012 буде кривавим. Виживуть лише ті, хто готовий насмерть битися з шакалячою владою синьожопих.
П’яте. Структуризація опору молоді почнеться з деякої спільноти, що має жорстку дисципліну і прагне до своєї експансії в суспільстві. Ця спільнота почне стрімко рости, вбираючи в себе безструктурний опір і давлячи конкурентів. Ця спільнота повинна бути для опору «своєю». Організація, яка підкорить собі молодь, повинна ставити такі самі задачі, які ставить стихійна маса молоді. Тільки задачі повинні бути масштабні, чітко сформульовані, бути ефективними. Вони повинні повністю відповідати «варварській» – «канібальській» етиці і естетиці стихії. Організація – і це найважливіше – повинна випереджати стихію в виконанні найзаповітніших задумів цієї стихії. Тільки тоді стихія «ляже» під організацію.
Гола сила проти такого опору буде неспроможною. В іншому разі, вона б не допустила початку таких подій.
Вождь може бути з середовища цих самих «канібілів».
Може бути з покоління старших братів – 20-25 річних.
А може бути і з покоління 35-річних.
Що ми зараз і спостерігаємо у вигляді товариша Тягнибока.
А в будь-якому разі вождь повинен буде поводити себе так, як і 14-16-річні. Бути «безбашенним» і «відмороженим». Образно кажучи, він повинен бути, незважаючи на вік, «самим 15-літнішим» з усіх «відморозків». А Тягнибок у нас що, не «найвідмороженіший» з усіх? Ась? То-то!
І чим більш він старший і освічений, тим більш свідомо він буде управляти стихією. Але визначати його, так би мовити, конкурентоздатність буде саме його варварська відмороженість.
Ось тоді й з'явиться Українська Національно-Визвольна Повстанська Армія
І в повній відповідності до біологічних законів цього процесу, прихід молодих варварів вирішить більшість задач і проблем, які засмоктують нашу країну. Вся гнила, хвора «спадщина» не буде мати ніякої цінності у нових варварів.
Тільки так ми можемо позбутися залишків «совка», «рашки» і хама-чівокуні з його кодлою. І створити з нуля українську націю.
Чи приємно мені, вже 50-річному, все це констатувати?
Питання ідіотське. Звичайно, не дуже. Хоч і маю радіти від процесу знищення всього, що мені ненависне. Це все одно, що викликати вогонь на себе. Навряд чи залишишся цілим. Але заслужив. В 1991 році завдяки і моїй нездарності українці не змогли повернути ситуацію на свою користь.
Нове українське суспільство буде вже побудоване на інших, зовсім не наших гуманних і демократичних принципах.
C’est la vie!
І тільки тоді Україна, українська нація зробить гігантський ривок. Як це сталося після 53 року. Я хочу, щоб такий ривок Україна зробила. Щоб серед нових варварів знайшлося досить тих – критична маса щоб набралася, хто здатний зрозуміти, що «НАЙКРАЩИМИ КІГТЯМИ І ІКЛАМИ Є РОЗУМ ЛЮДИНИ».
Ну, а нинішніх тупих і безмозких – в топку історії!
Всіх до одного.
Я не закликаю. Це прогноз і констатація фактів.
Коли йде хвиля, вона зносить все на своєму шляху і з нею неможливо домовитися.
Слава Україні!
_________________________________________
Джерело: Дурдом
Підписатися на:
Дописи (Atom)