Криве дзеркало історії

Cвоїм указом Президент “цієї держави” запропонував нам відновити святкування імперського “Дня Красной арміі”, сором’язливо перейменованого у “день захисника Вітчизни”, зрозуміло, що не нашої.

---

Павло Дибенко, червоний дезертир. День його бігства з-під Нарви по сей час святкують як "День защітника Отєчєства".

Усе, що нам десятки роки вбивали у голову комуністи, було брехнею. Типовим прикладом комуністичної брехні є і історія “Дня Красной Арміі”. Тож яка подія послужила приводом для цього “свята”?

Як стверджують комуністи, 23 лютого 1918 року загони Красной армії отримали свої перші перемоги під Псковом і Нарвою над регулярними військами кайзерівської Німеччини. Подробиці перемог ніколи не наводилися.

Під Нарву і Псков Леніним були послані балтійські матроси під командуванням П.Дибенка (українця-перевертня). Інших сил тоді не було. Все, що відбулося 23 лютого 1918 року під Нарвою і Псковом і було оголошено всенародним святом “Дєнь Красной арміі”. Що ж там сталося?..

Все населення СССР зобов’язане було на примусових політзаняттях вивчати ленінські праці. І вивчалася серед цих праць стаття “Правди” “Важкий, але необхідний урок”. І говорилося в цій статті: “Цей тиждень виявився для партії і усього радянського народу гірким, образливим, важким, але необхідним, добродійним уроком... Болісно-ганебні повідомлення про відмову полків зберігати позиції, про відмову захищати навіть нарвську лінію, про невиконання наказу знищити все при відступі; не кажучи вже про втечу, хаос, короткозорість, безпорадність, нехлюйство...”

І ніхто не звернув уваги на те, що з’явилася ця стаття в номері “Правди” саме 25 лютого 1918 року, тобто писалася в день, наступний за днем “великої перемоги”.

ЯК ЦЕ БУЛО...

Німеччина, виснажена війною, в лютому 1918 року стояла над прірвою. Наступ на Псков і Нарву вела не деморалізована регулярна німецька армія, а невеликі розрізнені загони по 100-200 чоловік, зібрані з добровольців. Але серед матросів, які відважно і по звірячому розправлялися до того лише з беззахисними флотськими офіцерами та їх сім’ями, панував розпач. Міста і залізничні станції залишалися без бою. При перших же зіткненнях з противником матроси похитнулися і на чолі з “полководцем” П. Дибенком побігли. Бігли до самої Гатчини (120 км - три марафонські дистанції). У Гатчині захопили ешелон, і втеча на схід продовжувалася вже на паровій тязі. Петроград був залишений без усякого захисту, але у німців не було сил для його зайняття.

Внаслідок Псковсько-Нарвської “перемоги” більшовики були вимушені в березні 1918 року підписати з німецьким кайзером ганебний Брестський мир, віддавши йому Україну, що відстрочило капітуляцію Німеччини до листопада 1918 р.

Доблесні “защітнікі Отєчєства” розшукувалися по всій країні. Виявили їх лише більше ніж через місяць за Волгою, в Самарі. У самарський губком була надіслана телеграма за підписом Бонч-Бруєвича з вимогою негайного затримання П. Дибенко і супроводження його в Москву за самовільне залишення бойових позицій. П. Дибенко був затриманий, відправлений до Москви, звільнений з усіх посад, засуджений Ревтрибуналом, і виключений з партії (відновлений в 1922 році, була потреба в катах). У 1938 р. був розстріляний як непотріб (підросли молоді кати). Остання посада - заступник наркома лісової промисловості, тобто - лісоповалу.

Виявляється, 23 лютого у нас “державне свято” - день російського дезертира!

І не соромно нам, українцям, брати приклад з Президента, який в СССР реєструвався як “русскій”, і сорому не відчуває.

__________________________________________

Джерело: Народний оглядач, HTTP 404: NOT FOUND

"Мозґовой прєзік"

мозковий штурм

є речі, які мене лякають. сполучення "мозковий штурм" та "янукович" – одна з них.

в окремо взятих януковичі, адміністрації, мозковому штурмі, штурмовиках ітеде нічого жахливого немає.

а от їх суміш в одному флаконі – коктейль молотова відпочиває.

втім, це тільки мене може злякати така еклектика.

для справжніх пацанів наслідки штурму конституційної реформи – не перешкода!

______________________________
Джерело: Блог Дмитра Потєхіна

Сьогодні копаємо так...

план

__________________________________
Джерело: Блог Дмитра Потєхіна

Напівніхто

Загадка дня: Чому президент України видає себе за напівполяка?


Автор — Мирослав Левицький

Ще з більшовицьких часів, коли робив я перші кроки у журналістиці, у Варшаві запримітив дивну звичку деяких українських діячів — публічно хвалитися там домішкою польської «крові» у своєму «інтернаціональному» тілі. І ніхто не задумувався, що таке експонування своїх «домішок» збоку сприймається як вираз метальної неповноцінності, невпевненості у своєму українстві. Це один з наслідків перемелювання націй царизмом, а згодом й більшовизмом.

Поки своїми «домішками» хвалилися митці та поети, то це було і соромно, і, водночас смішно. А коли це увійшло у звичку деяким політикам, то це вже стало страшно, бо на сентиментах «домішок» дуже просто можна домогтися бажаних поступок. Активно на тому грають росіяни. Не цураються такої гри й поляки.

Не так давно про свої польські корені перед поляками, як виникає з повідомлень у польській пресі, заявляв Микола Азаров. Нині до цього «полку» приєднується й діючий президент України. Віктор Янукович заявив, що він напівполяк, хоч особливого компліменту полякам він тим не зробив, не викликав у них помітного сентименту.

У репортажі польського телебачення («Новини» «TVP1» про візит до Варшави президента України, який відбувався 3-4-го лютого, на фоні посмішок політиків та блиску фотоспалахів, було показано політичний та економічний занепад України за місяці правління В. Януковича. Були показані українські заробітчани у Польщі, які декларують, що на рідній землі їх чекає безробіття; були показані студенти з Україну, котрі заявляли, що їм соромно за те, що нині робиться в Україні.

Поки спробую осмислити, що змусило Януковича заявляти про польське походження, викладу все по порядку. 2-ого лютого вранці українці були шоковані новиною від В. Януковича. Виявляється, в інтерв’ю польським журналістам 1-го лютого він сказав: «Мій дідусь і прадідусь були литовськими (Для поляків на ментальному рівні чужий поділ на литовських, українських чи американських поляків. Для них усі вони є часткою єдиної нації — родаками. Це в Україні, під впливом ще не викорененої більшовицької закладки, поки що є дивний поділ на американських, польських чи російських українців — Мирослав Левицький) поляками та католиками. (…) Бабуся мені розповідала, що народилася в Варшаві. Коли померла мати бабусі, її батько (прадідусь Януковича) одружився з литовською полькою і вони переїхали до Вільна. Звідтам після революції переїхали до села Януки у Вітебській області».

Далі з розповіді В. Януковича виникає, що його батько, загубивши свої корені, вже народився на Донбасі, де одружився з росіянкою. І, як свідчать доступні в мережі Інтернет документи, Віктор у єнакіївській школі вже фігурував, як представник російської (тоді ще) меншини. Ментально таким він залишився і понині, бо сини його, президента держави Україна, в інтерв’ю називають себе «русскімі мужікамі».

У цьому епізоді є одна, м’яко кажучи, дивна деталь. Як батько В. Януковича міг забути корені, коли його дід, за його ж розповіддю, був і свідомим поляком, і непохитними римо-католиком? Корені в одному поколінні не губляться. Цей процес триває, як мінімум, два, а то й три покоління. Інша справа, що є категорія людей, яка з кон’юнктурних міркувань зрікається коренів з дня на день. Патологію цього явища прекрасно показав в «Повісті про загублену душу» український прозаїк, вже класик літератури Анатолій Дімаров.

У справі про корені Я. Януковича є ще одна цікава «перлина». З доступних в Інтернеті матеріалів, активно експлуатованих у ході виборчої кампанії виникає, що батько нинішнього президента України — Федір Володимирович — народився в 1923 році таки в білоруських Януках, а не на Донбасі, як розповідає тепер Віктор Володимирович. Окрім цього, ім’я Володимир — вкрай рідкісне на той час і для польської нації, і для римо-католицької культури. І тут виникає кардинальне і, поки що, риторичне запитання: Чи маємо справу з декількома вкрай рідкісними співпадіннями, чи зі свідомою дезінформацією польського суспільства? Якщо бабуся, колишня варшав’янка, дійсно розповідала Януковичу те, що він розповів польським журналістам, то навіщо було «городити город» про глибоке коріння у білоруському селі Януки? Навіщо було розповідати виборцям казки про білоруські корні, звинувачувати Польщу у підтримці, як називали регіонали, «помаранчевої зарази»? Боявся, що донецький виборець, який сліпо вірив нащадкові білоруського екс-селянина, вже не повірить польському екс-міщанинові, або й екс-шляхтичу (у Польщі 10 відсотків суспільства заявляє, що вони колишні шляхтичі? Побачить у тому підступ і нещирість?

Допустимо, що в інтерв’ю польськими журналістам Янукович сказав правду. Тоді вже виникає, перш за все морального плану, питання: чи був обманом виборців факт, коли один з претендентів на найвищу посаду у державі приховав частку своєї біографії? А якщо моральні авторитети нації ствердять, що був це був обман, то чи такого президента (а це вже політичне питання) треба вважати законно обраним, чи обманно обраним?

А якщо інформація про польські корені — це вигадка, то навіщо вона запускалася? Щоб у ході візиту у власних очах постати в одному ряду з нащадком польського шляхтича чи навіть й графа Коморовського? Як бачимо з польських оцінок візиту президента України до цієї країни — надія не збулася. Польська преса в особі Януковича нічого ні шляхетського, ні шляхетного не побачила. У них нині свої проблеми.

У ході президентської виборчої кампанії у Польщі 2010 року активно експлуатувалося тема графського походження нинішнього президента Польщі, його споріднення навіть з сім’єю короля Бельгії. Одні джерела цей рід прив’язують до Литви, а інші — до української частини Галичини (як понині кажуть у Польщі — Małopolski Wschodniej). Коли брати батьківську та материнську лінію роду, то така територіальна розбіжність цілком може існувати.

Польські праві радикали сміються з графства Броніслава Коморовського, та усі розмиви про це називають великою історичною містифікацією. У цій статті не ставлю за мету з’ясовувати де правда, а розповім про один епізод з ранньої юності. Дідусі мої, котрі сходилися «політикувати», казали, що прийде час, коли у світі царюватиме велика брехня.

Шукаючи відповіді навіщо запускалася інформація про польські корені нинішнього президента України хочу відзначити, що має він велику слабість до всяких титулів та «бляшок». Це засвідчує, хоча б те, що ще у час донецького губернаторства обзавівся він родовим гербом. Він, як повідомляє преса, чомусь, зареєстрований в російській геральдичній колегії. У ньому багато золота. Один з його елементів — кентавр, що тримає «рульове кермо», схоже на значок «Мерседеса». І все це скріплює підпис: «I superabo».

У справі, якій 1-го лютого В, Янукович дав новий хід, є ще одна деталь, яка змушує схилятися до версії, що можливо міфом була тривалий час експлуатована інформація про білоруське походження Януковича. Пошук в польських інтернетних телефонних книжках показав, що Польщі є цілий легіон людей на прізвище Янукович (Janukowicz). Де правда? Суспільство має право усе це знати.

У Польщі інформація про польське походження нинішнього президента України коментується на інтернетних форумах. І ставиться вимога: «раз він наполовину наш, то мав би посприяти, щоб нащадкам колишніх землевласників була повернута конфіскована у результаті більшовицького перевороту земля». Ця, «засвічена» в Інтернеті вимога дозволяє нам, українцям, твердити, що одкровення про напівпольське походження В. Януковича є однієї інтелектуальної ваги, що й запрошення ним великого світового бізнесу приїхати до Києва «дивитися жінок, які будуть роздягатися».

Інформація про нове президентське походження, що так несподівано виплинула, змушує українців ставити ще одне кардинальне запитання: Чи може людина, яка вважає себе напівполяком і напівросіянином з білоруською «закваскою», розуміти та відстоювати національні очікування українців?
______________________________________
Джерело: Майдан