Криве дзеркало історії

Cвоїм указом Президент “цієї держави” запропонував нам відновити святкування імперського “Дня Красной арміі”, сором’язливо перейменованого у “день захисника Вітчизни”, зрозуміло, що не нашої.

---

Павло Дибенко, червоний дезертир. День його бігства з-під Нарви по сей час святкують як "День защітника Отєчєства".

Усе, що нам десятки роки вбивали у голову комуністи, було брехнею. Типовим прикладом комуністичної брехні є і історія “Дня Красной Арміі”. Тож яка подія послужила приводом для цього “свята”?

Як стверджують комуністи, 23 лютого 1918 року загони Красной армії отримали свої перші перемоги під Псковом і Нарвою над регулярними військами кайзерівської Німеччини. Подробиці перемог ніколи не наводилися.

Під Нарву і Псков Леніним були послані балтійські матроси під командуванням П.Дибенка (українця-перевертня). Інших сил тоді не було. Все, що відбулося 23 лютого 1918 року під Нарвою і Псковом і було оголошено всенародним святом “Дєнь Красной арміі”. Що ж там сталося?..

Все населення СССР зобов’язане було на примусових політзаняттях вивчати ленінські праці. І вивчалася серед цих праць стаття “Правди” “Важкий, але необхідний урок”. І говорилося в цій статті: “Цей тиждень виявився для партії і усього радянського народу гірким, образливим, важким, але необхідним, добродійним уроком... Болісно-ганебні повідомлення про відмову полків зберігати позиції, про відмову захищати навіть нарвську лінію, про невиконання наказу знищити все при відступі; не кажучи вже про втечу, хаос, короткозорість, безпорадність, нехлюйство...”

І ніхто не звернув уваги на те, що з’явилася ця стаття в номері “Правди” саме 25 лютого 1918 року, тобто писалася в день, наступний за днем “великої перемоги”.

ЯК ЦЕ БУЛО...

Німеччина, виснажена війною, в лютому 1918 року стояла над прірвою. Наступ на Псков і Нарву вела не деморалізована регулярна німецька армія, а невеликі розрізнені загони по 100-200 чоловік, зібрані з добровольців. Але серед матросів, які відважно і по звірячому розправлялися до того лише з беззахисними флотськими офіцерами та їх сім’ями, панував розпач. Міста і залізничні станції залишалися без бою. При перших же зіткненнях з противником матроси похитнулися і на чолі з “полководцем” П. Дибенком побігли. Бігли до самої Гатчини (120 км - три марафонські дистанції). У Гатчині захопили ешелон, і втеча на схід продовжувалася вже на паровій тязі. Петроград був залишений без усякого захисту, але у німців не було сил для його зайняття.

Внаслідок Псковсько-Нарвської “перемоги” більшовики були вимушені в березні 1918 року підписати з німецьким кайзером ганебний Брестський мир, віддавши йому Україну, що відстрочило капітуляцію Німеччини до листопада 1918 р.

Доблесні “защітнікі Отєчєства” розшукувалися по всій країні. Виявили їх лише більше ніж через місяць за Волгою, в Самарі. У самарський губком була надіслана телеграма за підписом Бонч-Бруєвича з вимогою негайного затримання П. Дибенко і супроводження його в Москву за самовільне залишення бойових позицій. П. Дибенко був затриманий, відправлений до Москви, звільнений з усіх посад, засуджений Ревтрибуналом, і виключений з партії (відновлений в 1922 році, була потреба в катах). У 1938 р. був розстріляний як непотріб (підросли молоді кати). Остання посада - заступник наркома лісової промисловості, тобто - лісоповалу.

Виявляється, 23 лютого у нас “державне свято” - день російського дезертира!

І не соромно нам, українцям, брати приклад з Президента, який в СССР реєструвався як “русскій”, і сорому не відчуває.

__________________________________________

Джерело: Народний оглядач, HTTP 404: NOT FOUND