Яке дерево, такі й віти, які батьки, такі й діти

ДУМКА: ЧИ ВАРТО ФРЕНДИТИ Й КОМЕНТИТИ СВОЮ ДИТИНУ?

Автор — Софія Колодницька

Бажання батьків захистити їхніх дітей у мережі не повинне перетворюватись на гіперопіку та нав’язливість.

Відчути межу, за якою турбота, опіка, виховання, конструктивне формування світогляду дитини (особливо підлітка) перетворюється на нав’язування своєї думки та психологічний тиск, удається далеко не всім батькам. До того ж, ця межа постійно пересувається – те, чим дитина ще вчора охоче ділилась із мамою й татом, з дорослішанням стрімко перетворюється на сокровенне й недоторканне. Одна із сфер життя, яка закономірно непокоїть і водночас вабить батьків – активність їхніх дітей у соціальних медіа.

Абсолютна більшість українських дітей віком від 10 років більш чи менш регулярно користується інтернетом, і значна їх частина спілкується в соцмережах. «Гра в дорослих» поступово перетворюється на повноцінну комунікацію, із своїм мікрокліматом, присутність у якому батьків далеко не завжди бажана.

 

Гарвардська дослідниця проблем дітей в інтернеті Дана Бойд розповідає історію:

- Кармен дуже близька із своєю мамою. Дівчина впевнена, що їй нема чого ховати від матусі, тож радіє, коли вони стають френдами у фейсбуку. Звісно, мама Кармен не завжди розуміє соціальний протокол фейсбука, й це часом завдає дівчині прикрощів. Їй не подобається, що мама коментує практично кожен пост: «Це розлякує людей – всі ніби зникають після її коментарів. Це не круто, коли вся стіна заповнена дописами твоєї мами. Це просто відстій».

Добре знаючи свою маму, Кармен передбачає її реакцію на дописи й починає фільтрувати їх належним чином. Вона уникає речей, які можуть бути неправильно сприйняті мамою. Вона вмудряється висловлюватись так, щоб її слова по-різному сприймались різними людьми.

 

Коли Кармен розірвала стосунки із своїм хлопцем, вона була засмучена. Розрив стався під час шкільної екскурсії, тож її мама й без того нервувала. Від початку Кармен збиралась повідомити про розрив, запостивши в фейсбуку слова з пісні, яку слухала в цей час, одначе зрозуміла, що ця цитата досить депресивна. «Якщо мама прочитає її, в неї буде серцевий напад, вона вирішить, що зі мною негаразд», - поміркувала дівчина, й передумала. Натомість, вона запостила цитату з пісні «Треба завжди бачити світлий бік життя». Стратегія виявилась ефективною – мама написала в коментарі, що рада за дочку. Одначе друзі Кармен знали, що пісня лунає в серіалі «Монті Пайтон» у моменти, коли дійові особи загибають, і зрозуміли, як вона почувалась насправді…

 

Техніку, до якої вдалась Кармен, Дана Бойд називає соціальною стеганографією. Людина ховає інформацію від неозброєного ока, створюючи послання, яке не зможе прочитати хтось чужий. Вона одночасно звертається до різних аудиторій, зважаючи на специфіку сприйняття кожної з них. В цьому випадку дівчина діяла так, щоб відокремити маму від друзів, тоді як люди, не втаємничені в обставини її життя, були б упевнені, що вона просто поділилася цікавою цитатою.

Соціальна стеганографія широко використовується дітьми на напівпублічних ресурсах на зразок Facebook чи Twitter. На відміну від дорослих, які обмежують коло спілкування за допомогою налаштувань приватності, діти до певного часу неспроможні виключити зі свого кола частину людей – батьків, рідних, учителів. Вони розуміють, що технічні засоби приховування інформації від батьків не спрацюють, бо ті можуть захистити своє право бути в курсі онлайн-життя дитини, породжене відповідальністю за її здоров’я та безпеку. Знаючи, що батьки «підслуховують», діти вдаються до нових технік зашифрованого спілкування.

 

«Я вражена тим, як підлітки переносять методи стеганографії, відомі ще за часів античності, у цифровий простір, усвідомлюючи множинність аудиторій та опановуючи техніку багатошарової комунікації. Ці спроби не завжди успішні. Часто зашифровані повідомлення залишаються незрозумілими або інтерпретуються хибно. Але діти вчаться й експериментують, і мають шанс навчитись забезпечувати приватність краще за своїх батьків», - пише Дана Бойд. Її думку підтверджує той факт, що нинішні діти набагато краще й швидше за дорослих опановують модерні технічні засоби і пристосовуються до реалій цифрової доби.

 

Якщо для батьків питання приватності їхніх дітей в інтернеті – це питання захисту від маніяків, зловмисників, шахраїв та небезпеки кібер-буллінґу, то підлітки зазвичай просто хочуть, щоби предки дали їм спокій. Це бажання виникає не на порожньому місці – його породжує неадекватна (на думку дітей) реакція батьків на ті чи інші прояви та ситуації їхнього життя. Яку, в свою чергу, зумовлює неспроможність дорослих прийняти факт дорослішання дитини,  невміння балансувати між опікою та наданням свободи робити власні помилки, прагнення будь-що вберегти ту емоційну близькість, яка існує між ними та дитиною з пелюшок.

Побоювання зрозумілі, та в багатьох випадках, перш ніж хапати дітей за руки й цілодобово наглядати за їхнім фейсбуком і твітером, дорослим слід самим краще розібратися, як і для чого підлітки використовують ці засоби комунікації. «Не всі діти використовують твітер, а ті, хто використовує, роблять це у різний спосіб, - йдеться в іншому матеріалі Дани Бойд, написаному у співавторстві з Еліс Марвік для The Guardian. – Форми комунікації в тому ж твітері сильно різняться в залежності від соціальної групи та інших чинників.  Деякі підлітки читають знаменитостей, насолоджуючись зазиранням крізь замкову шпарину до їхнього світу й надсилаючи їм повідомлення у сподіванні на відповідь. Інші прагнуть знижок від присутніх у твітері брендів, грають у соціальні ігри за допомогою хештеґів. Безліч дітей користуються твітером, щоб підтримувати зв’язок із друзями, приятелями й знайомими. Те, як діти користуються соціальними медіа, значною мірою залежить від аудиторії, яку вони уявляють».

 

Автори наголошують, що для підлітків фейсбук і твітер мають різне призначення. «Якщо хтось у фейсбуку висловлює свої емоції що п’ять хвилин, це просто неприємно», - цитують вони сімнадцятирічного американського хлопця.  Адже, якщо ти маєш кількасот френдів, надміру плодючий користувач витісняє потоком своїх дописів інші цікаві повідомлення. Чинити так досить неетично (про етику соцмереж більше читайте тут), натомість у твітері цілком нормально розповідати, що ти їси чи як тобі зараз сумно, й завжди є змога розфоловити людину, яка пише забагато. Батькам слід усвідомлювати, що доступність повідомлень їхніх дітей у мікроблогах чи соцмережах не означає, що всі вони будуть зрозумілі стороннім читачам, і якщо щось із написаного дитиною викликає в них обурення, їм варто перш за все замислитись над власним розумінням соціального й текстуального контексту.

Ще один закономірний шлях утечі від батьківської гіперопіки – анонімність, одна із складових інтернетівського духу свободи. У фейсбуку її майже немає, натомість у твітері чи лайвджорналі віртуальні особистості чи люди «без імен» почуваються вільно, зокрема й від пильного ока дорослих. Хоча все таємне рано чи пізно стає явним, і розкриття анонімності, особливо супроводжуване скандалом, веде до подальших непорозумінь, напруженості в стосунках, фрустрації.

 

«Усе це означає, що публічне й приватне – складніші поняття, ніж нам видається, - пишуть автори The Guardian. – Соціальні медіа нікуди не дінуться з життя підлітків. Примусове відлучення дитини від публічного спілкування в інтернеті навряд чи є виходом». Допомагати порадами й власним прикладом, але ні в якому разі не тиснути й не вторгатися в особистий віртуальний простір дитини – хоч би яким проблемним і недосконалим він вам видавався – видається найрозумнішою поведінкою в цій ситуації.

______________________________________

Джерело: Медіаграмотність