Державна шантрапа

Микола Рябчук: Ne chantera pas

Пригадую, в школі вчителька розповідала нам забавну історію про походження слова «шантрапа». Стосувалося воно начебто оперових статистів, котрі не мали вокальних даних і лише створювали на сцені видимість величезного хору. Про кожного з них казали французькою ne chantera pas – «не співатиме». І лише згодом я вичитав у розумній книжці, що насправді те слово походить від чеського šantrok, šаntrосh – «брехун», «шахрай», а тамте, своєю чергою, від старонімецького santrocke – «шахрайство».

Нещодавно це слово реанімував у моїй пам’яті Тарас Чорновіл, приліпивши його в одному із інтерв’ю до всієї української влади. Не те, щоб я сам був про цю владу істотно іншої думки, а все ж приємно почути щось таке від інсайдера – людини, котра тривалий час була поруч із Януковичем і вивчала його середовище ізсередини. Власне, й сьогодні, попри формальний вихід із Партії реґіонів, Тарас Чорновіл бачить себе у провладному таборі (що, здебільшого, видно і з його голосувань у парламенті). «Я член більшості, – каже він про себе у згаданому інтерв’ю, – я підтримую Азарова, Клюєва, Єфремова, наскільки це можливо, стараюся не воювати з Януковичем, хоча він і не має жодного (?) стосунку до коаліції».

Чорновіл із Януковичем справді не воює, але й не надто щадить:

«Янукович дал вольницу шантрапе. Даже при Ющенко шантрапа не вела себя настолько откровенно, над шантрапой все равно был какой-то смотрящий. Ющенко дал волю смотрящим, а смотрящие уже запускали шантрапу. И смотрящие время от времени били по шантрапе... Верховного, общего контроля за властной шантрапой не было. Но средний уровень, люди, которых Ющенко уполномочил вместо себя править страной – вот они за чем-то следили. Сейчас этого нет, и шантрапа сорвалась с цепи. Первое – это грабь награбленное в массовом порядке, второе – “а они там на меня посмели рот открыть, сволочи?!” Ну, только другими фразами, чуть похуже. И вот – беспредел шантрапы на уровне голов райадминистраций, руководителей силовых структур и т.п.» (from-ua.com)

Явище, помічене Чорноволом, аж ніяк не нове. Критики путінського режиму в Росії вже не раз відзначали, що сама атмосфера сваволі і беззаконня, брутальності і цинізму, створена у країні, робить політичне насильство і, взагалі, всебічні зловживання владою неминучими. Не має істотного значення, чи Путін сам особисто замовляв убивство Маркелова, Політковської чи Щекочіхіна. Головне – він подав чіткий сигнал усьому суспільству, що в країні панує не право, а «революційна доцільність», і що всі вороги режиму мають бути замочені у сортирі. Привладна й довколавладна шантрапа однозначно зрозуміла цей месидж як дозвіл чи навіть наказ на власний розсуд вирішувати, хто є їхніми ворогами і як і де їх «мочити».

Власне, це саме те, що відбувається нині і в Україні. Вся шантрапа, наполохана революцією і принишкла ледь-ледь під імпотентною помаранчевою владою, бере нині реванш, підбадьорена путіністськими заявами й діями президента та його податково-прокурорських і міліцейсько-есбеушних опричників. Який висновок має зробити для себе пересічний держслужбовець, спостерігаючи нині арешти помаранчевих урядовців: що влада справді взялась за корупцію, а чи – за політичну опозицію? Тобто – що красти уже не можна, а чи – можна, аби лиш у політично правильному товаристві?

Не треба, гадаю, бути великим знавцем психології владного гомо совєтікуса, аби здогадатися, які висновки зробить він собі із сьогоднішньої вельми специфічної «антикорупційної» кампанії. А тим більше – із публічних обіцянок президента повідкручувати опозиційним мерам голови та повідривати ноги. У кращому разі, шантрапа зрозуміє це як сиґнал, що опозиційність в Україні карається відкрученими головами та ногами, а тому треба з усіх сил імітувати політичну благонадійність. У гіршому разі (і куди вірогіднішому), шантрапа заходиться і сама викорінювати довкола політичну схизму, відкручуючи опозиціонерам, реальним і уявним, усе, чого допаде.

Власне, вона вже цілий рік так і робить. Залякувальні «співбесіди» зі студентами та шантажування священиків «неправильних» церков, напади на журналістів і наїзди на підприємців, незаконні арешти, обшуки, допити і утримування під вартою із цинічним іґноруванням вимог процесуального кодексу, – все стає в Януковичевій Україні повсякденною практикою. Випадки застосування тортур, загадкових смертей та «самогубств» у в’язницях, за даними Харківської правозахисної групи, перевищили всі дотеперішні показники, котрі, власне, й раніше не були рожевими.

Шантрапа справді зірвалася з цепу, як каже Тарас Чорновіл, а проте вина президента зовсім не в тому, що він її не контролює, а в тому, що сам надихає і заохочує, сам творить зі своєю командою ту атмосферу сваволі і беззаконня, яка, власне, й репродукує відповідну вакханалію на місцях. Провінційний совок може бути яким-завгодно тупим і ледачим, але він чудово розуміє символічні сиґнали, що надходять згори. Власне, він їх чує нутром, як собака Павлова. І коли бачить, як бандюки у парламенті (справжні, не метафоричні, зі значками Партії реґіонів) проламують стільцями черепи своїм опонентам, він уже знає не тільки, хто на цій зоні хазяїн, а й кого і як слід мочити в параші. І коли один із чільних реґіоналів Михайло Чечетов, коментуючи побоїще у парламенті, заявляє, лукаво мружачи поросячі очиці, що «драки никакой не было, может, они сами головой бились, а теперь на нас сваливают», – уся провінційна шантрапа знає не тільки, як треба поводитися з опозицією, а й як потім пояснювати свої дії. (glavred.info)

Для міліцейської шантрапи цей сиґнал із Печерських пагорбів особливо цінний. Вони, звісно, й без Чечетова знають, як часто в’язні самі себе б’ють, калічать, або й убивають на смерть, аби лише скомпрометувати доблесних міліціонерів та їхнього ще доблеснішого міністра. Але тепер вони знають, що це – нормально, що так і повинно бути, і що за це їх Чечетов із компанією не тільки не покарає, а й, може, винагородить – як взірцевих учнів. За даними Харківської правозахисної групи, за рік Януковичевого правління щонаймeнше 50 осіб померли чи, радше, загинули в ув’язненні за сумнівних обставин, а загальне число міліцейських зловживань, перевищення повноважень та недотримання процедур, зафіксоване Групою, складає уже не тисячі, як раніш, а десятки тисяч випадків. Окремі повідомлення ХПГ звучать буквально як чорний гумор: у Лозівському відділку міліції Харкова протягом тижня відразу двоє допитуваних «викинулися» з вікна на четвертому поверсі, розбившись насмерть, і в обох випадках це було визнано «самогубством», попри виразні сліди тортур на тілах загиблих.(www.rferl.org)

Прорежимні піарники, дипломати та закордонні лоббісти заколисують міжнародну громадську думку маґічними мантрами про «відновлення в Україні стабільності» та про начебто поодинокий, несистемний характер усіх тих випадків насильства і беззаконня із боку влади, про які ми насправді читаємо щодня. Один із таких пропаґандистів, сумнозвісний Брюс Джексон, визнав недавно, що корупція в Україні «є передумовою ведення бізнесу», що «судочинство в Україні — це катастрофа» і що стара (слід розуміти, каґебістсько-совєтська) ментальність СБУ теж не йде Україні на користь. А проте він без вагань заявив, що Україна рухається у правильному напрямку, що «більшість ганебних, дурних або й дещо жорстоких дій влади є випадковістю, без жодної виразної тенденції», і, звісно, що «люди в Адміністрації Януковича непогані... Можливо, їм бракує дещо освіти і вони є дещо провінційними, можливо, не знають усіх законів чи Конституції. Але вони не холоднокровні вбивці, це не ті люди, що намагаються встановити авторитарну державу». (www.day.kiev.ua)

Tут виникає спокуса згадати подібні одкровення молодшого Джорджа Буша, котрий, глянувши свого часу у зміїні очі Владіміра Путіна, догледів у їх глибині «правдивого демократа». А проте не ворушитимемо минулого. Зауважмо лише, що описані Джексоном люди, які правлять фактично 46-мільйонною країною – без належної освіти та знання конституції, зате з провінційними амбіціями та комплексами, – це і є, за європейськими мірками, політична шантрапа – принаймні у першому, «оперному» значенні того слова.

І провінційна шантрапа це відчуває. Якщо столичне начальство не утруднює себе дотриманням парламентських процедур, законів і навіть конституції, то чому цим усім мають перейматися містечкові мєнти у якому-небудь Дніпродзержинську? Якщо президент назначає міністром освіти балакучого українофоба Табачника, то чому містечковий гаїшник десь під Одесою має терпіти «телячий язык» усіх цих недобитих націоналістів?

Які пани, такі й підпанки. І коли на моїй вулиці у старій ощадкасі після ремонту вже ніхто не ховає барельєфу Сталіна під цнотливим віночком зі штучних квітів, то я знаю: це не тому, що так скомандував Янукович, Попов чи інший табачник. А тому лише, що вже – не соромно. Навпаки, тепер це ознака благонадійності, лояльності до режиму, який охороняє своїх лєнінів-сталінів зовсім не тому, що аж так їх любить, а тому, що люто ненавидить їхніх супротивників.

Хоч би що писали платні піарники про «випадковий», «спорадичний» характер незліченних зловживань владою в Україні, банальна статистика, зафіксована правозахисними організаціями, українськими й міжнародними, стверджує протилежне: порушення громадянських прав і зловживання владою має в Україні повсюдний, системний і дедалі масштабніший характер, відколи президентом у ній став Віктор Янукович. Іншими словами, кожен випадок владної сваволі і беззаконня – це не якась девіація, відхилення від норми, а сама Норма, сам стиль авторитарного врядування, що його за російським прикладом насаджують в Україні.

У цьому контексті всі балачки про «порядок», «стабільність» та «боротьбу з корупцією» звучать лицемірно. А всі претензії (й сподівання) на реформи – в абсолютно неправовій державі – виглядають жалюгідно.

Я допускаю, що Януковичеві лоббісти мають у дечому або й багато в чому рацію. Він, певно, й справді, як каже Джексон, непогана людина, його підручні, скоріш за все, – «не холоднокровні вбивці», а один із них, найрозумніший, навіть «міг би керувати якоюсь компанією з продажу програмної продукції в Америці». Може, навіть так воно й сталось би, коли б Луб’янка послала його туди замість Анни Чепмeн. Я справді не знаю. Я певен, на жаль, лише в одному: ніхто з них – не співатиме.

_{Українська версія статті, опублікованої 11.02. в Current Politics in Ukraine.}

__________________________________
Джерело: Західна аналітична група,  Майдан