У нас, як завжди — через сраку

ЛІНА КОСТЕНКО ПЕРЕРВАЛА СВІЙ ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ ТУР

Ліна Костенко раптово перервала свій творчий тур по Україні.

Її зустрічі з читачами Кривого Рога та Острога відсуваються на невизначений термін, а львівські зустрічі — скасовуються.

Про своє рішення Ліна Костенко сповістила 9 лютого Іванові Малковичу, директорові видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Каталізатором такого рішення видатної письменниці стали провокативні інсинуації деяких львівських письменників, журналістів та діячів театру.

Видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» просить вибачення у всіх прихильників творчості Ліни Костенко у Кривому Розі, Львові та Острозі, які так щиро й натхненно чекали на ці зустрічі.

Після надуспішних вечорів у Рівному та Києві, які пройшли у дивовижно енергетичній атмосфері, апофеозом творчого туру Ліни Костенко у рамках презентації роману «Записки українського самашедшого» стала зустріч у Харківському оперному театрі, на якій були присутні близько 2 000 читачів, а ще понад 1 000 не змогли поміститися в залі. «До нашого Оперного приїжджали примадонни опери і балету, зірки естради й кіно, — захоплено розповідала директорка театру, — але такого ажіотажу Харківська опера ще не бачила». У залі зібралися люди різних політичних поглядів, російськомовні та україномовні, але всіх у той вечір об'єднувала одна велика Любов — любов до творчості Ліни Костенко. Після зустрічі зал довго стоячи вітав свою Улюблену Поетесу, обличчя присутніх світилися справжнім натхненням.

У всіх містах Туру бажаючих потрапити на зустрічі було набагато більше, ніж могли вмістити зали. «Хоч проводь презентації на стадіонах», — жартували організатори.

Дорогою до Києва було багато шляхетних планів щодо нових творчих зустрічей...

«Але тепер я знову буду спілкуватися зі своїми читачами переважно через свої книжки», — повідомила Ліна Костенко.

Розуміючи й поділяючи обурення свого Автора, видавництво все ж сподівається, що в майбутньому з'являться можливості запланувати нові зустрічі Ліни Костенко з її солідарними і вдячними читачами.

"Я всіляко намагався переконати Ліну Василівну не переривати Туру, — зазначає Іван Малкович, — я зокрема сказав: "Ліно Василівно, ви ж бачите, що ви, мов той криголам, проламуєте штучно створену кригу українського відчуження... "Так, я згодна, як криголам, пробивати кригу, хоч це й дуже холодно, — відказала Ліна Костенко, — я згодна пробивати стіну, але криголами не плавають у болоті..."

________________________________________

Джерело: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
====================================
ЧЕРЕЗ ОЦЕ?

«Поза очі»: «Записки українського самашедшого» Ліни Костенко

Podcast: Play in new window
| Download (Duration: 1:41:56 — 58.3MB)

Кучерявий: «У нас немає культури публічних дискусій...»

Неборак читає з циклу «Інкрустація» ( «Вибране», 1979): «Утопленість в морі плебейства...», «Як давить світ...»; «Стоять озера в пригорщах долин...» (1989);

Котик: «Це Ліна Василівна в масці програміста»

Неборак: «Маска придумана, щоби захистити свою приватність Ліни Костенко. І це найцікавіше. Навіщо нам цей програміст?»

Кучерявий: «Цей роман — не явище стилю». «Постійно складається враження, що ми, чоловіки, винні у політичних проблемах цілої України. В такому випадку потрібно жіноцтво позбавити виборчого права».

Неборак: «Найцікавіше те, що оповідач ігнорує»

Котик: «Ніхто з персонажів не розвивається, всі є статичними»

Неборак: «Борька (персонаж) читає Гаррі Поттера. Тобто видавництво Абабагаламага присутнє в цьому романі»

Котик: «Присутні Руслана, ОЕ і Ґринджоли. А де Римарук і Малкович?»

дискусія про тему відчуження батьків/дітей в романі

Кучерявий: «Заморожений час — наскрізна тема цього роману»

Дискусія навколо назви: чому «самашедший»?

________________________________________

Джерело: Літературний подкаст "кабі.net"

«Записки самашедшого» – це Костенко в масці програміста, – трійця з «Кабінету»

У Львові літературознавці дійшли висновку, що Ліні Костенко треба було виговоритись. Тож, аби зберегти свою приватність, вона вдягнула маску програміста.

Аналіз книги, що стала літературною подією №1 в Україні, провели 3 лютого у Львові у кав’ярні «Кабінет» поети, письменники та літературознавці Ігор Котик, Віктор Неборак та Юрій Кучерявий, – повідомляє кореспондент ЗІКу.

Маскою літературні критики назвали головного героя твору роману Ліни Костенко через його схематичність та неправдоподібність. Юрій Кучерявий зауважив, що герой працює системним адміністратором, а зоветься програмістом. Він постійно мріє про Силіконову долину та достойний заробіток, у той час коли емігрувати є резон хіба суперспеціалістам або тим, хто надумав розпочинати власний бізнес. Решта працюють дистанційно, зокрема в Індії чи навіть Україні, де у самому Львові діє три великі фірми, средньостатистичні спеціалісти з ІТ-технологій пишуть програми для світових брендів і заробляють по 3-5 тис. євро, що в українських реаліях дозволяє жити більш як достойно. На думку львівського поета, Ліна Василівна узагалі не має уявлення, про що пише. Для неї усі ці технологічно обізнані люди – комп’ютерники.

Окрім плутанини з професійною приналежністю, тривожать також й індивідуальні психологічні характеристики головного героя. Ігор Котик пояснює, що попри відсвятковане у 2000 році 35-річчя, «програміст» мислить як підстаркуватий панок у руслі «Краще б тої незалежної України узагалі не було». До всього, у його мовленні постійно звучать феміністичні нотки, ностальгія за минулим та обурення з приводу сучасної української латератури як відбірного лайна. Юрій Кучерявий наводить приклад, що викликає хвилю реготу в слухацькій авдиторії. Він питає: Який притомний програміст міг би сказати фразу на кшталт: «Мужчини, як явище перевелися»?. Додатково наголошує, що програміст (!) Ліни Костенко є фанатом Петрарки і Маланюка.

Віктор Неборак спробував виправдати таку неувжність і поверхневість Ліни Василівни. Можливо, сказав він, їй потрібно було виговоритися? Вона, як і всі ми, болісно переживала Міленіум, мала відчуття, що усі події, котрі відбуваються навколо – дуже-дуже важливі. Тому фіксувала сітку подій весь час. Вийшов щоденник, але це не дуже цікавий жанр. Тим паче, щоденник передбачає відкритість у приватному житті, а це вдвічі ризиковано. Тож Ліна Костенко вигадує цього програміста, аби під цією маскою ще за життя і виговоритися, і зберегти свою приватність. Починається «гра в програміста», бо часом Ліна Василівна забуває про свою маску і починає говорити сама.

До тлумачення образу головного героя як маски схилився також й Ігор Котик. Він розповів, що постійно забував при прочитанні «Записок самашедшого» про цього програміста і лише час від часу, коли слова траплялись у чоловічому роді або коли згадувалось це слово, мусив собі нагадувати: Ага! То не Ліна Василівна. То програміст!

«Навіщо нам якийсь програміст?», – резонно питає Віктор Неборак. Нам цікаво, що думає Ліна Костенко про наш час, а не колізії в житті схематичного героя. Але якщо відволіктися від образу цього героя, з’являється нова проблема. Ліна Костенко повторює усе те, що ми й так знаємо.

Окрім сюжетної лінії із програмістом, критику викликав і формат твору. Юрій Кучерявий заявив, що, на його думку, «Записики самашедшого» узагалі не роман, а соціальний памфлет. У такому випадку, додав Неборак, автор не ставив собі суперестетичних завдань і нагнітаючи негатив та тривогу, повністю ігноруючи будь-які позитивні зрушення у соціумі, намагався розбудити у читачах відчуття традиційної тяглості поколінь (Хіба ревуть воли, як ясла повні? – додає хтось зі слухацької авдиторії). «Але, – застерігає Неборак, – хіба в нас література – це засіб пропаганди?», – відсилаючи нас до радянських реалій. Такий досвід раз і назвжди мав би відучити українських літераторів від спроб поставити письменство на рейки вірної служби якій би то не було ідеології, навіть проукраїнській.

«Записки смашедшого» – це 416 сторінок стилістично не мистецьких, суб’єктивних закидів і обвинувачень сучасникам, замішаних на ксенофобії, гомофобії та сексизмі.

«Ліна Василівна змаразматіла!», – робить висновок з прочитаного Кучерявий і закликає рецензентів «копати глибше», бо книга іменитої української поетки переповнена рефлексіями на тексти, виставки, соцільно-культурні події, де дійовими особами є наші сучасники. Вона навіть робить закиди учасникам «Революції на граніті». Зокрема, у «Записках самашедшого», де батьком «програміста» є шестидесятник, вириває з контексту та суб’єктивно тлумачить статтю Олеся Донія «Смерть шістдесятництва», де він констатує відхід від активної суспільно-політичної позиції громадських діячів минулого на тлі протестної кампанії «Україна без Кучми». Юрко Кучерявий каже, що гострота в статті присутня тільки у заголовку. «Але я не звик, щоб мене ображали!», – обурюється у книзі батько- шестидесятник, коли в статті Донія нема нічого образливого.

Якщо вірити Ліні Костенко, то усі ми – представники недонації, якийсь конгломерат, що поступово перетворюється в купку божевільних людей. Львівські літературні критики вважають, що й така позиція має право на існування, але на неї потрібно реагувати: підтверджувати або заперечувати, аналізувати та вивчати. Бо в українській культурі ще з 90-тих склалася така дивна традиція, що про сучасну літературу, як про дорогого покійника, говорять добре або мовчать. Бракує здорових дискусій.

Серед позитивів твору Юрій Кучерявий назвав афористичність авторки.

Довідка.

Фабула «Записок самашедшого» у переказі Ігоря Котика:

Хоча в аннотації пишуть, що це роман, насправді це не роман, а записки. Вони ведуться з 2000 до 2004 року, до Помаранчевої революції. Головним героєм є програміст, що фіксує новини, які він бачить, чує і читає. На цьому й базується книга.

Додатково Віктор Неборак зазначив, що тлом до твору є історія, котра ще триває. Це демонізоване вбивство Ґонґадзе, що відгонить булгаківщиною. Нема голови, не поховане тіло, та і не зрозуміло, кому воно належить і що сталося насправді. І все це відбувається у наш час. Тож, за ще однією версією рецензентів Ліни Василівни, головним героєм є потік інформації, з яким намагається дати собі раду приватна людина.

________________________________________

Джерело: ZIK

Ляпас за Ліну Костенко

У львівському «Кабінеті» класики літератури Кучерявий і Котик у пух і прах розбили «Записки українського самашедшего» Ліни Костенко. Влаштували судилище, з реготом й епатажем. Колишній чиновник управлінь культури, а нині письменник Кучерявий був до «героїзму» наглим. Заявив: «Ліна Василівна змаразматіла». І ніхто не дав йому ляпаса.

Знаю, що кілька моїх знайомих пішли на це обговорення, не прочитавши роману. А скільки їх таких було у «Кабінеті»?

Очевидно, багато. Бо ніхто не зупинив Кучерявого, який закинув Ліні Костенко «ксенофобію, гомофобію і сексизм». Це брутальна брехня, у гіршому випадку – на замовлення, у кращому  – симптоми раннього маразму Кучерявого, на якого, до слова, можна подати до суду за дискримінацію за віком. Ніяких фобій, «сизмів» у романі нема! Не треба власні комплекси приписувати Ліні Костенко. Є сповідування загальнолюдських цінностей. Є страх за нашу крихку планету. Є великий біль за Україну й українську сім’ю, яким загрожує духовний Чорнобиль. І Україна, і українська родина стоять на скажених вітрах, незахищені від шовінізму, продажності всього і вся, доведених до абсурду крайнощів (з одного боку, фемінізму, мужоненависництва, з іншого – намагання затюкати жінку). «Фемінізм» Ліни Костенко – «без психологічних похибок і дурного епатажу». Це не два ряди зубів фемінізму Оксани Забужко.

Мені, до слова, цікаво відгадувати хід Ліни Костенко – зробити головним героєм чоловіка. А чому б це не крок до порозуміння і примирення між Чоловіком і Жінкою? Не судити, не знищувати, а «влізти у шкуру» того, хто є твоєю парою, побути ним, зрозуміти одне одного, простити, підтримати... У романі є прекрасні слова: «На цій землі головне набутися разом. Набутися разом».  

Очевидно, це розмазання Костенко у «Кабінеті» дуже сподобається владі. Ліна Костенко мобілізує народ, а «кабінетні» критики розмобілізовують, зациклюючи увагу виключно на таких дрібницях: схожий герой на програміста чи не схожий, чиїми вустами він говорить – Костенко чи програміста. Та яка нам, до біса, різниця?!

Ще один ухил у критиці роману. Деякі ЗМІ «проаналізували» роман з висоти своєї партійної табуретки: і добірка новин застаріла, і песимістично, і не актуально, і чіткого дороговказу нема. І Ющенка не стерла з поверхні землі, і про Тимошенко хоч і прихильно написала, але без захвату, без фанатизму. І патріотам, що «сповзають у водевіль» дісталося. Дивуюся, як Ліну Костенко досі не затаврували прізвиськом «Противсіх»?

А що, пнув великого – і самоствердився, підріс. Хтось пише аналітичну статтю, оглядаючись на партійну приналежність свого шефа, хтось – на владу, хтось – на свою літературну тусовку. А оскільки Ліна Костенко ні на кого не озирається, то й скубтимуть з усіх сторін. Тому порада для читачів: не слухайте нікого (особливо політиків і письменників). Просто читайте. Невеликими порціями. «Записки…» не варто ковтати. Бо якщо «швидко» читати – вони «грузять» негативом. Хоч це правда – «газети забомбили свідомість». «Ми птиці інформаційного простору. Іншого у нас нема. А цей такий загазований і качки літають», – каже головний герой.

«Записки…» – інша висота, ніж ота партійна чи літературно-тусовочна табуретка. В обивателі, «кухонному» дисиденті прокидається громадянин. Герой починав з мук совісті на кухні, а закінчив – Майданом.

Роман нагадує нам, якими ми були у той час. І це важливо сьогодні, саме сьогодні, згадати, якими ми були тоді. Бо ж роботу не зроблено, щастя, добра, любові в Україні не додалося.

Свого часу, уже після Помаранчевої революції, рік 2005-ий, мала кілька тривалих розмов телефоном з Ліною Василівною. На інтерв’ю, тим більше на політичні теми, вона не погоджувалася. Охоче говорила лише про свої експедиції у Чорнобильську зону. Хотілося чути, що вона думає, бо вже тоді все пішло у переможців не так. Вона не квапилася судити. Але відчувалося, що їй боліло все, що відбувається. Чи мала вона тоді видати свій гострий роман? Це була б журналістика, блогерство. Сьогодні написав до газети так, а завтрашній день продиктував новий погляд і нові правки в оцінках. Помилка сприймати «Записки українського самашедшего» як «засіб для пропаганди» (дуже здивував таким закидом Віктор Неборак, але це предмет довгої дискусії). Книгу треба відкладати, думати і знову братися до читання, не слухаючи наперед про враження тих, хто уже прочитав. Дочитати до останньої крапки, до слів «От і настав на День Гніву. Лінію оборони тримають живі». І тоді добре подумати. Що це? Мабуть, діагноз суспільству, державі, світові і пересторога, послання у майбутнє. Послання Тінейджерам (так звати одного з героїв), які приходять на зміну шістдесятникам і «програмістам». Пам’ятаймо, що читаємо Ліну Костенко. А не проданий перепроданий під усякі влади, ордени і медалі літературний товар. Вона ніколи не їла з руки влади. Тому всі й кинулися купувати її «політичний» роман. Бо вона може дратувати, але не брехати. Ні Кучерявому, ні Котику, впевнена, такий масштаб не світить. Не встигнуть озирнутися, «як будуть вчорашніми».

«Записки українського самашедшего» – актуальні. І це ознака вартісної літератури. Як актуальний Микола Васильович Гоголь, до якого звертається Ліна Костенко. Ця актуальність «самашедшего» – гірко і боляче. Бо що змінилося? «Україна – це резервація для українців. Жоден українець не почувається своїм у своїй державі. Він тут чужий самим фактом вживання своєї мови». Голова Гонгадзе. Загрузлі в землю хрести цвинтарів Чорнобиля. Обійми Москви під гармонь п’ятої колони, інформаційна інтоксикація, буяння посередності, виїзд молоді за кордон... «Націю запрограмували на безвихідь». Цю програму треба ламати. Чи не тому головний герой – програміст. Бо хтось має зламати ту програму? І в романі є надія, вона є. От хоча б відкрийте сторінку 160-ту...

Цей роман – хірургічне втручання у заспані душі українців. Нам не хочеться болю, нам співає колискову баритон (той, хто читав, знає, про що я). Нам дискомфортно з цим самашедшим. А тут нас будить Ліна Костенко – щоб ми прокинулися, поки не втратили державність.

Це позивні і для тих, хто при владі: був учора, є сьогодні і буде завтра. Не пізно змінитися і все змінити.

Роман – чесний літопис подій на містку з одного в інше тисячоліття, діаріуш людства за це період. І в цьому проміжку є місце українському Майдану 2004 року. Цей час заслуговував на осмислення саме такого Майстра, як Ліна Костенко.

І в літературному, і в сенсі громадського звучання «Записки українського самашедшого» – це успіх.

Тетяна Вергелес, 
Західна інформаційна корпорація

________________________________________

Джерело: ZIK