Світлана Пиркало про "Записки українського самашедшого"

Якби я займалася піаром цієї книги, я б краще назвала її не прозовим дебютом, а дебютом полеміста чи соціального коментатора. Інша справа, чи бачить себе в тій ролі сама Ліна Костенко. Багато зараз говорять про її вік, як у позитивному, так і в негативному сенсі. Як на мене, 80 років, та й будь-який вік, - далеко не причина ставитися до людини поблажливо (в англійській мові є слово patronising, яке має більш негативний відтінок) і дивитися на неї лише як на ікону. У США активними коментаторами з двох боків політичного спектру є 75-річний консерватор Джон Маккейн, який у 2008-му балотувався на президента, і 80-річний ліберал Джордж Сорос, який не збирається припиняти підтримку вільних суспільств у світі. Ліна Костенко могла б серйозно долучитися до суспільних дебатів на найрізноманітніші теми, якби цього забажала.
____________________________________
Джерело: Буквоїд

Ліна Костенко. Неділя, 20 лютого, 21:30, канал ТВі

"ТВОРЧИЙ ВЕЧІР З ЛІНОЮ КОСТЕНКО" У Великому залі Харківського національного театру опери і балету ім. Лисенка зібралися на творчий вечір видатної української поетеси Ліни Костенко півтори тисячі любителів сучасної літератури. Під час вечора відбулася презентація нового роману Л.Костенко "Записки українського самашедшого". Як сказала сама гостя з трибуни вечора, останніми роками вона реалізувала назрілу необхідність - обдумати життя в усьому його розмаїтті і поділитися відчуттями з читачем. Над романом письменниця працювала останні десять років  _______________________________ Джерело: ТВі

«Лінолюби» роблять Ліні Костенко ведмежу послугу

Олег Покальчук: «Лінолюби» роблять Ліні Костенко ведмежу послугу»

Відомий соціальний психолог — про заздрість і критику, провінційність і регресію, резонанс і містечковість скандалу


...Але професійна критика — одна річ, а суспільна оцінка — інше. І це треба розділяти. Хлопці, які говорили про цей роман, розглядали його як професіонали на своєму рівні розуміння. І вони абсолютно мали й повинні мати на це право. Критикувати художній твір треба безжально, незважаючи на жоден авторитет. Бо така природа літератури, тільки тоді вона буде доброю, якщо її критикуватимуть. Інакше не виховується і смак в читача, і професійність в автора, незважаючи на ступінь його попередніх заслуг.


Я завжди підтримую десакралізацію і «нападання» на будь-яких кумирів у всі часи, це моя принципова позиція. Але в цій ситуації не можна перекидати, боронь Боже, якусь провину на Ліну Костенко. Довкола неї утворилося величезне коло лінолюбів, які роблять їй ведмежу послугу, випинають її на п’єдестал, на який вона якби хотіла, то випнулася би ще років 20 тому. Бо сама письменниця абсолютно достойна і героїчна людина, з величезними заслугами і в українській політиці ще з 60-х років, і в культурі тощо. Якби вона хотіла марнославства, то не їздила би в Чорнобиль, а сиділа б у Києві і носили б квіти, як живому пам’ятнику. Вона займається своїм ділом, дуже професійно. А оця веремія довкола — саме в цьому провінційність, у характері дискусії. Те, що вона вирішила собі так, то вона має право. Але робити з того якусь культурно-політичну істерію — це, на жаль, типовий український несмак. Він виходить з провінційності тих, як у Радянському Союзі казали, подпєвал: «не читал, но осуждаю». У цій ситуації — не читав, але хвалю, бо це жива богиня... 


Читати повністю тут.
_______________________________
Джерело: Сумно?

Книжка і книшка

Спам напалму

Автор — Михайло Бриних

Київ – Що відбувається, коли живий класик, після тривалого мовчання, повертається в «цю літературу, в цю культуру» в статусі дебютанта? Це виняткова історія, до якої не гріх припасувати запаскуджене журналістське слівце: безпрецедентна.

Ліні Костенко ніколи не бракувало сміливості – й саме по цей соціальний наркотик, який у нашій вітчизні випаровується швидше, ніж ацетон, приходить гибель людей до книгарень і театральних залів, де відбуваються презентації «Записок українського самашедшого» – першого прозового роману видатної поетки.

Масштаб, калібр, легендарність і енергетика Ліни Костенко мають більше спільного з Міком Джаґером, ніж із українською літературою. Її публічні виступи вирізняються старорежимним рок-н-рольним драйвом, і тому говорити про літературне начиння таких зустрічей із читачами – це непростиме спрощення й занудство.

Ще більшою помилкою було б ототожнювати суспільний резонанс довкола «Записок...» із художньою якістю цього бестселера, який має зовсім інші функції. По-перше, це книжка-фетиш, об’єкт жадання кожного фаната. По-друге, це книжка-подія, успіх якої легко було гарантувати ще на стадії обережних анонсів. По-третє, це книжка-інфраструктура, маленьке Євро-2012 у царстві карликових тиражів. По-четверте, це книжка-симулякр, здатна підмінити нашу пригнічену й андеграундну літературну реальність поп-культурною феєрією. І як після цього не зазначити, що «Записки...» – це сильний роман (бо ж хіба може сміливість бути слабкою)? Водночас цей сильний роман є надзвичайно слабкою прозою, й уповні збагнути цей парадокс непросто.

Почасти Ліна Костенко стала жертвою одного зі своїх улюблених бумерангів, яким вона зі снайперською влучністю збиває з дерева красного письменства усіляких хирлявих птахів сучасності. Це чудова профілактика пташиного грипу й органічний елемент шоу кожного істинного гуру. Інша річ, коли ті ж таки критичні ескапади лунають у творі, що тріщить від редакторсько-стилістичних огріхів і відвертих авторських конфузів, до яких необхідно було б виявити нещадність.

Роман, який увібрав у себе більшість з того, за що не люблять сучасну вітчизняну літературу

Сучасній українській літературі часто закидають поверховість, егоцентричність, млявість та незрілість рефлексії. Мовляв, копають на чверть лопати, та й то – якусь грядку-дві, не більше. І не стільки тої письменницької праці, скільки публічної демонстрації намірів та ідей. У кожній другій книжці – постать автора в театральному світлі й паскудно декороване тло, або ж і просто чорна шматина, і це найбільше дратує критиків; немає героїв, типажів – одні лише автори зі своїми думками-стражданнями.

Ліні Костенко вдалося створити роман, який увібрав у себе більшість з того, за що не люблять сучасну вітчизняну літературу.

Герой нашого часу в «Записках...» – давній друзяка читача. Це лох і лузер, відкинутий на узбіччя; зневірений романтик, який хотів би воювати з вітряками, але забив на це діло; такого ви зустрінете і в Жадана, і в Андруховича, і в Антиповича, і в Чеха. Він освічений, іронічний і відкритий до світу, а світ у відповідь загиджує його свідомість буттєвим спамом. Зазнавши поразки на всіх фронтах, він рятує свою душу за допомогою чужого болю. Ще трохи – і він перетвориться на Колекціонера (не так із роману Фаулза, як із однойменного минулорічного фільму жахів).

Власне, він і є автором «Записок...», єдина мета яких – фіксувати трагічні події, творити літопис планетарного божевілля, перетравлювати інформаційну сміттєтрощу, «проламуватися крізь абсурд».

«Там катастрофа, там теракт, там вибух метану. Там військовий літак випадково знісся бомбою. Там якийсь маніяк перестріляв перехожих. Там спалахнула невідома інфекція. Там захопили в заручники автобус із дітьми. В Альпах зірвався гірський фунікулер. У Токіо секта перетруїла газом людей у метро».

Телеграфний стиль, відсутність фільтрів, доволі химерна мотивація новітнього Нестора («Але навіщо я це все записую? Бо воно було. Воно ж для чогось було. А завтра забудеться, наче його й не було»), і одна-єдина, зациклена на собі, рефлексія: світ котиться в пекло, й Україна разом із ним.

Сама ця хроніка, яка охоплює чотирилітній період національної катастрофи у контексті світового апокаліпсиса (з 2000-го до 2004 року), – внутрішній твітер-роман у «Записках...», який настільки ж концентрований та концептуальний, як і нечитабельний. Він пожирає більшу частину обсягу книжки. Це білий шум. Або ж, навпаки, звуки бляшаних барабанів. А ще точніше – чорна шматина, яка умовно позначає життєвий простір і слугує за тло для героя та його історії.

Що робили редактори?

І от з героєм – 35-річним програмістом – просто біда. Він фальшивий, як посвідчення учасника Уманської різанини. Навіщо взагалі був потрібен цей штатив до мікрофона, як і всі інші герої-гучномовці – збагнути неможливо. Хоч хто б у цій книжці говорив, ми чуємо тільки один голос, одні й ті ж інтонації.

Коли Ліна Костенко вдається до задавненого сарказму та іронії в стилі «Перцю» – це сприймається органічно. Але коли 35-літній програміст уподібнюється у своїх дотепах до персонажів, яких більш як три десятиліття тому зображали Хазанов і Петросян, – це пригнічує.

«У нас уже є маркети й супермаркети. <...> Жлоб-шоу, фаст-фуди і сандвіч-бари. Рейдери, трейдери, рокери, брокери, кілери, ділери, трасти і педерасти», «скоро скажем: «Алло!», а у відповідь: «НЛО», – обурюється програміст-літописець. Його також бісить, що «тепер жінки смалять без пам’яті», і що раніше казали «втрачаю голову», а тепер – «я торчу».

Або ось такий пасаж від 35-літнього мешканця інтернету: «Сурмлять фанфари секс-революції. Продукується порно і еротичні шоу. Тепер найбільший комплімент жінці – що вона сексуальна. Хоча, як на мене, це комплімент сумнівний. Сексуальність напоказ – прерогатива шльондр». Щоправда, герой-рупор одразу додає, що його критерії застарілі, та навряд чи літературний образ можна врятувати таким виправданням. Не допомагає навіть специфічна лексика («Свобода, рівність і блядство! – такий парафраз охлократії») та інші пробудження пасіонарності: кваліфікований 35-літній програміст, який чомусь заробляє на життя ремонтом оргтехніки, може так писати й мислити лише тоді, якщо він – жінка, і звати його – Ліна Костенко. І якби авторка у цьому романі на власні очі побачила обсипані маком недопалки на дачі й дійшла висновку, що тут «варили наркоту»,  я б нічого й не помітив, але від головного героя «Записок...» чути такі здогади якось дивно.

Й це  ще одна нагода згадати незлим-тихим примару редактора, який міг би подбати якщо не про глобальні проблеми прозової конструкції, то принаймні дати раду дрібним механізмам: прибрати невмотивовані повтори (про собаку, якого загриз вовк; про ніжність, яка приходить на зміну пристрасті; про наших моряків, які плавають під чужими прапорами; бідкання героя, що в нього немає прав, самі тільки обов’язки тощо), підлатати неоковирності («стоїть поганий дух перегару й недопалків», «живий, пружний і красивий натовп»), звернути увагу на сина головного героя, котрий чотири роки поспіль читає «Гаррі Поттера» й грає в комп’ютерні ігри, наче маленький домашній робот.

Так, це все дрібниці, які не шкодять ідеям «проламування крізь абсурд» та «перемоги над поразкою», ради яких «Записки...» і варто читати. Хоча дрібниці вміють надокучати, наче китайська миша, якій відростили людське вухо.
_______________________________
Джерело: Радіо "Свобода"

Ліна Костенко у Харкові

__________________________________
Джерело: YouTube

Марнота марнот, або Розбір польотів

Хто образив Ліну Костенко?

Автор — Ірина Славінська

"Провокативними інсинуаціями", вочевидь, назвали одну з традиційних зустрічей у львівській кав'ярні "Кабінет". 3 лютого тут зібралися Віктор Неборак, Ігор Котик та Юрій Кучерявий і поговорили про перший прозовий роман Ліни Василівни "Записки українського самашедшего".

Творчий тур Ліни Костенко по Україні призупинено на невизначений термін. Найближчим часом жителям Кривого Рогу та Острогу живого класика не побачити, а Львову - й поготів.
Ця новина, мов грім серед ясного неба, з'явилася на сайті видавництва "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА" у середу ввечері - у четвер Ліна Костенко мала б зустрітися з жителями Кривого Рогу.


"Каталізатором такого рішення видатної письменниці стали провокативні інсинуації деяких львівських письменників, журналістів та діячів театру", - спробував пояснити скасування туру видавець Іван Малкович.


Однак що це за "провокативні інсинуації"? Хто ці "деякі"? І що взагалі сталося?


"Провокативними інсинуаціями", вочевидь, назвали одну з традиційних зустрічей у львівській кав'ярні "Кабінет". 3 лютого тут зібралися Віктор Неборак, Ігор Котик та Юрій Кучерявий і поговорили про перший прозовий роман Ліни Василівни "Записки українського самашедшего".


Очевидно, що з-поміж усіх трьох роль широковідомого речника підходить лише Вікторові Небораку. Але хто такі Ігор Котик і Юрій Кучерявий?


Юрій Кучерявий - поет і автор проекту "Кабінет", в межах якого відбувалася розмова про роман Ліни Костенко. Ігор Котик свого часу писав про Тарнавського.


Імена цих двох діячів у моїй свідомості чи не вперше актуалізувалися 7 лютого, коли в інтернеті опублікували коротке резюме розмови про роман.


Історія отримала продовження вже наступного дня, коли "Високий замок" опублікував свій матеріал про подію. І гострий коментар Оксани Пахльовської, доньки Ліни Костенко:
"І це називається "критикою"? Це посталкогольні викиди жовчі відомого кола осіб, які не володіють жодним навіть напівінструментом аналізу. Тому будь-яка полеміка з цим явищем була б принизливою... ".


У середу, 9 лютого, емоцій події додали у колонці, де вже зазвучало слово "ляпас". Його нібито треба було дати трьом критикам, що говорили про "Записки".


Того самого дня видавництво Івана Малковича повідомило про призупинення туру Ліни Костенко.


Ані сама письменниця, ані Оксана Пахльовська, ані Іван Малкович не були особисто присутні на обговоренні. Запис розмови було опубліковано в інтернеті лише у четвер вночі.
Вся каша заварилася через процитовані статті. Ну і, звісно, через коментарі більш і менш ангажованих осіб. Casus belli власними ж руками створили львівські ЗМІ. Причиною стала не надто адекватна подача події в медіа.


Львівські видання спотворили та вирвали з контексту низку висловлювань, які прозвучали під час обговорення роману і в результаті призвели до скандалу. Що саме було перекручено, пропоную порівняти.

ЗМІ	Запис
Маскою літературні критики назвали головного героя твору роману Ліни Костенко через його схематичність та неправдоподібність.	Віктор Неборак: Я собі уявляю ситуацію приблизно так - нехай це буде моя фантазія. У 2000 році вона починає вести щоденник. І думає, що щоденник - це не дуже цікаво. З іншого боку, щоденник, який хочеться надрукувати ще за життя - це ризикований жанр. Там має бути сказане щось ну дуже приватне. Але ж ми про приватне життя Ліни Василівни нічого не знаємо. Ми не знаємо, як Ліна Василівна жила приватним життям останні 20 років. Вона дуже оберігає свою приватність. І для того, щоб поставити остаточну крапку, вона вигадує персонажа. Можливо, вона з кимось радиться - можливо, зі своєю донькою Оксаною Пахльовською, яка є літературознавцем. Вона вигадує персонажа. Наша сучасна проза переповнена персонажами-поетами. Вже відчули всі, що забагато тих поетів у прозі. І Ліна Василівна розуміє, що її персонаж у жодному разі не повинен бути поетом. Але ким він може бути? Він може бути програмістом. Це дуже сучасна професія. Тим більше, що в неї син цим займається. Принаймні, вона може взяти консультацію. Ця маска придумана для того, щоб захистити приватність Ліни Костенко. Жінки, яка має свій імідж і свою міфологію. Цією маскою вона ніби захищається, бо маска завжди захищає.
Юрій Кучерявий зауважив, що герой працює системним адміністратором, а зоветься програмістом. Він постійно мріє про Силіконову долину та достойний заробіток, у той час коли емігрувати є резон хіба суперспеціалістам або тим, хто надумав розпочинати власний бізнес. На думку львівського поета, Ліна Василівна узагалі не має уявлення, про що пише. Для неї усі ці технологічно обізнані люди - комп'ютерники.	Особа, від імені якої ведеться ця оповідь, цей роман - очевидно не програміст. Програміст пише скрипти, коди. А він є системний адміністратор. У нього є машина робоча - він їздить обслуговує великі фірми. Вінду поставити, переставити, подивитися, як система працює. Але на початку ні ми, ні автор не розрізняє. Він поняття не має. Це все - комп'ютерники. Хоча це настільки розгалужений вид діяльності, індустрія, бізнес... Жоден притомний комп'ютерник не буде хотіти в силіконову долину чи в комп'ютерні центри Європи. Комп'ютерник працює за лептопом у себе вдома, комп'ютерники живуть в Індії. І у Львові живуть. Вони тут, у нас. І у них зарплатня 3-5 тисяч євро. В Силіконову долину ви їдете, якщо хочете капіталізувати свій бізнес, свій ІТ-бізнес.
"Навіщо нам якийсь програміст?", - резонно питає Віктор Неборак. Нам цікаво, що думає Ліна Костенко про наш час, а не колізії в житті схематичного героя. Але якщо відволіктися від образу цього героя, з'являється нова проблема. Ліна Костенко повторює усе те, що ми й так знаємо.	Але нам цікаво, що вона думає. І ми це отримали, як читачі. Нам не цікаво, як вона буде вибудовувати всі колізії, в тому числі - з жінкою персонажа, в тому числі - інтимне життя. Але нам це насправді і не цікаво. Нам цікаво, що вона нам скаже про наш час. І ми цю порцію не заримованих думок про наш час отримуємо. І ми з цим так чи інакше згоджуємося. Проблема в іншому - ми це все і так знаємо. Ми і так знаємо, що вежі в Нью-Йорку завалилися. Ми і так знаємо, що українські чоловіки не такі, як москалі, не такі нахабисті, що їх винищено було багато протягом ХХ століття. Ми знаємо, що наша влада не така, яка би мала бути. Все це ми знаємо. То в чому таємниця? В чому сила роману?
Юрій  Кучерявий заявив, що, на його думку, "Записки самашедшого" узагалі - не роман, а соціальний памфлет.  Найгострішим  у своїх оцінках "Записок..."  був поет Юрко Кучерявий. Спершу він наголосив, що "цей роман не є явищем стилю", відтак запропонував розглядати текст як "соціальний памфлет".	Але сенс цього  роману не в тому, щоб розбирати такі ляпи. Є сенс говорити посутніше.  Мистецтво -  це те "як" на мою думку, це "як" - фіаско. Це не явище стилю. Не роман.  Але я пропоную розглядати цей роман як соціальний памфлет, у стилістиці соціального памфлету.
У такому випадку, додав Неборак, автор не ставив собі суперестетичних завдань  і нагнітаючи негатив та тривогу, повністю ігноруючи будь-які позитивні зрушення у соціумі, намагався розбудити у читачах відчуття традиційної тяглості поколінь.	У романі є викиди дратівливі, ті, що мали б нас пробудити. Це в традиції української літератури, що мала розбудити сплячих. Тобто автор  не ставить перед собою суперестетичних завдань.
"Але, - застерігає Неборак, - хіба у нас література - це засіб пропаганди?", -відсилаючи нас до радянських реалій. Такий досвід раз  і назавжди мав би відучити українських  літераторів від спроб поставити  письменство на рейки вірної служби якій би то не було ідеології, навіть проукраїнській.	Але ж ми не хочемо, щоб література була підмінена журналістикою, памфлетами, пропагандою. Невже в Україні можлива тільки така література?
Фабула "Записок самашедшого" у переказі Ігоря Котика: Хоча в анотації пишуть, що це роман, насправді це не роман, а записки. Вони ведуться з 2000 до 2004 року, до Помаранчевої революції.	Хоч анотація говорить, що це роман, але це не роман, а, як і зазначено на обкладинці, записки, нотатки. Роман починається подіями 2000 року та завершується подіями 2004 року, власне - Помаранчевою революцією.
Ніхто не зупинив Кучерявого, який закинув Ліні Костенко "ксенофобію, гомофобію  і сексизм". Це брутальна брехня, у гіршому випадку - на замовлення, у кращому  - симптоми раннього маразму Кучерявого, на якого, до слова, можна подати до суду за дискримінацію за віком.	Варто було би, щоб хтось колись у якійсь країні провів би тест цього роману на ксенофобію.   Та  й цікаво ж, як людство  входить у Міленіум. І я разом з ним. У Нідерландах дозволили  одностатеві шлюби. У Парижі продали з  молотка норковий палантин Марії Каллас. Скандинави  схрестили телефон  з комп'ютером. Шотландці - картоплю з медузою. До  нового століття 26 днів. У мусульман священний  місяць Рамадан. У нас політична  криза, президент  каже, що ні.  А до чого тут  Рамадан?  У Нідерландах двоє перестрілялися через  жінку. Так що, незважаючи на звабливу можливість одностатевих шлюбів, хтось ще когось кохає  і в спосіб звичний, і навіть викликає на дуель.   Я не погоджуюся, що це просто потік інформації.  Цей  потік інформації дуже добре оформлений.
Віктор Неборак висловив побоювання, що після успіху "Записок...", про що свідчить нечуваний для української літератури ажіотаж довкола книги, українські письменники почнуть наслідувати Ліну Костенко. "Може з'явитися мода - і матимемо таку літературу. Бо ж замовлення у нашому суспільстві на соціальне письмо - потужне. Але на яке соціальне письмо?", - додав літератор.	Саме така сьогодні література викликає зацікавлення.   Якщо так буде, то ця книга породить купу наслідувань. Будуть писати памфлети-щоденники на гострі теми -і ми отримаємо саме таку літературу.
Головний діагноз, який роману Ліни Костенко поставив Юрко Кучерявий, - такий: "В літературному сенсі - це провал".	Можливо, варто мовчати, бо в літературному сенсі  це провал. Але останньою нікчемністю  українських інтелектуалів буде, якщо вони промовчать на всі закиди, які тут є.
А знайшовши у творі "прямі закиди на адресу сучасної української літератури", які його особисто "зачіпають", закликав інтелігентний прошарок суспільства не мовчати - коментувати ці закиди.	Тут є прямі закиди сучасній українській літературі. І я не можу сказати, що вони мене не зачіпають.  Я думаю, змаразматіла Ліна Василівна. Я думаю, що абсолютна більшість нас, особливо інтелектуалів старшого покоління, покоління 80-90-х - всі вони промовчать. Як на це можна серйозно реагувати?  Але вони зобов'язані реагувати. Якщо зможуть прочитати та розшифрувати цей роман.

ЗМІ обійшли увагою низку інших цитат:


- Але сенс цього роману не в тому, щоб розбирати такі ляпи. Є сенс говорити посутніше.


- Дуже важливо, щоб ми почули її (Ліни Костенко - І.С.) закиди.


- Шкода, що моя реакція виглядає як всуціль критична. Я міг би озвучити інші речі - і вона звучала би всуціль захопленою.


Власне, львівські статті, які я читала, оперували низкою неадекватно розшифрованих цитат. Крім всього цього, подані цитати звучали не в прямому мовленні, а переказувалися з подекуди суттєвими викривленнями.


Отож, скандал почався через перекрученість, недосказаність, болючі, але й вирвані слова - усе це прикро. Але питання в тому, чи зможуть письменники та літературні діячі знайти в собі сили для культурного вирішення ситуації, що склалася...
____________________________________
Джерело: Українська правда. Життя

Звернення львів’ян до Ліни Костенко!

Звернення львів’ян до Ліни Костенко!

Дорога Ліно Василівно!

Ви знаєте, що твориться з вашою книгою у Львові? Її нереально купити, бо вона зникає з прилавків за лічені хвилини – львів’яни так її потребують. Ви чули, що відбувалося з квитками на зустріч з вами? Квитки було продано за кілька годин, бо всі хотіли зустрітися з вами. Вам розказали, що під тиском громади було погоджено пряму трансляцію зустрічі з Вами на Львівському ТБ, щоб люди не стояли під театром?

Львів живе в передчутті 14 і 15 лютого, тих днів, коли Ви маєте приїхати! Одна з основних тем розмов у Львові – Ви йдете до Ліни Костенко?!

Не віримо, що для Вас слова кількох осіб стали визначальними у прийнятті рішення відмінити зустрічі з громадою Львова!
Ваше слово як заклинання – воно притягує, і від того ми ще більше його потребуємо. Якщо ви не приїдете – це означатиме, що недоуки перемогли. Ви для нас велет духу – і саме сподівання вашої присутності здійняло хвилю радості і надії, що вашим словом притягнуться одне до одного свідомі громадяни і вставатимуть нарешті з колін. Ми довго чекали на ваше слово – не забирайте його у нас!!!

Ви написали: «живемо у липкій атмосфері звироднілого суспільства. Моральний лепрозорій розповсюджує коросту слів». Але Львів чекає, хоче чути і відчути слово вільне, болюче, але правдиве! Львів хоче чути і бачити Ліну Костенко! Львів чекає Ліну Костенко!

Ви в своїй книзі задали питання: «Невже ми як нацменшина, коли кожне мурло може нас образити?» Львів каже НІ! Ми не нацменшина, ми не згідні з думкою кількох людей, які не знайшли кращої забавки, як гадити своїх же.

Тепер ми Вам кажемо вашими ж словами:
Не даймо зробити Україну резервацією для українців! Приїжджайте – Львів чекає на Вас!
Витремо порох своїх підошов і оновимося душею!! Ми це хочемо зробити пліч-о-пліч з Вами!

Ми не «статисти духовної пустелі». Ми громадяни, у яких хочуть забрати не тільки голос, але й надію.

Ви самі написали – «ми проламуємо крізь абсурд». Абсурд навколо нас у великій кількості. Але якщо не хочемо стати частиною абсурду, ми маємо таки проламуватися.

Ви сказали: «Так, я згодна, як криголам, пробивати кригу, хоч це й дуже холодно, я згодна пробивати стіну, але криголами не плавають у болоті». Але болото можна розбити сильним струменем чистої води! Цим струменем станемо ми!

ЛЬВІВ ЧЕКАЄ ЛІНУ КОСТЕНКО!
ЛЬВІВ ПОТРЕБУЄ ЛІНИ КОСТЕНКО!
ЛЬВІВ ХОЧЕ ЧУТИ ЛІНУ КОСТЕНКО!!!

Громада міста Львова.

(Звернення розміщене на Facebook.com).
_________________________________________
Джерело: Майдан, Ни сожалений, ни оправданий

У нас, як завжди — через сраку

ЛІНА КОСТЕНКО ПЕРЕРВАЛА СВІЙ ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ ТУР

Ліна Костенко раптово перервала свій творчий тур по Україні.

Її зустрічі з читачами Кривого Рога та Острога відсуваються на невизначений термін, а львівські зустрічі — скасовуються.

Про своє рішення Ліна Костенко сповістила 9 лютого Іванові Малковичу, директорові видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Каталізатором такого рішення видатної письменниці стали провокативні інсинуації деяких львівських письменників, журналістів та діячів театру.

Видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» просить вибачення у всіх прихильників творчості Ліни Костенко у Кривому Розі, Львові та Острозі, які так щиро й натхненно чекали на ці зустрічі.

Після надуспішних вечорів у Рівному та Києві, які пройшли у дивовижно енергетичній атмосфері, апофеозом творчого туру Ліни Костенко у рамках презентації роману «Записки українського самашедшого» стала зустріч у Харківському оперному театрі, на якій були присутні близько 2 000 читачів, а ще понад 1 000 не змогли поміститися в залі. «До нашого Оперного приїжджали примадонни опери і балету, зірки естради й кіно, — захоплено розповідала директорка театру, — але такого ажіотажу Харківська опера ще не бачила». У залі зібралися люди різних політичних поглядів, російськомовні та україномовні, але всіх у той вечір об'єднувала одна велика Любов — любов до творчості Ліни Костенко. Після зустрічі зал довго стоячи вітав свою Улюблену Поетесу, обличчя присутніх світилися справжнім натхненням.

У всіх містах Туру бажаючих потрапити на зустрічі було набагато більше, ніж могли вмістити зали. «Хоч проводь презентації на стадіонах», — жартували організатори.

Дорогою до Києва було багато шляхетних планів щодо нових творчих зустрічей...

«Але тепер я знову буду спілкуватися зі своїми читачами переважно через свої книжки», — повідомила Ліна Костенко.

Розуміючи й поділяючи обурення свого Автора, видавництво все ж сподівається, що в майбутньому з'являться можливості запланувати нові зустрічі Ліни Костенко з її солідарними і вдячними читачами.

"Я всіляко намагався переконати Ліну Василівну не переривати Туру, — зазначає Іван Малкович, — я зокрема сказав: "Ліно Василівно, ви ж бачите, що ви, мов той криголам, проламуєте штучно створену кригу українського відчуження... "Так, я згодна, як криголам, пробивати кригу, хоч це й дуже холодно, — відказала Ліна Костенко, — я згодна пробивати стіну, але криголами не плавають у болоті..."

________________________________________

Джерело: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
====================================
ЧЕРЕЗ ОЦЕ?

«Поза очі»: «Записки українського самашедшого» Ліни Костенко

Podcast: Play in new window
| Download (Duration: 1:41:56 — 58.3MB)

Кучерявий: «У нас немає культури публічних дискусій...»

Неборак читає з циклу «Інкрустація» ( «Вибране», 1979): «Утопленість в морі плебейства...», «Як давить світ...»; «Стоять озера в пригорщах долин...» (1989);

Котик: «Це Ліна Василівна в масці програміста»

Неборак: «Маска придумана, щоби захистити свою приватність Ліни Костенко. І це найцікавіше. Навіщо нам цей програміст?»

Кучерявий: «Цей роман — не явище стилю». «Постійно складається враження, що ми, чоловіки, винні у політичних проблемах цілої України. В такому випадку потрібно жіноцтво позбавити виборчого права».

Неборак: «Найцікавіше те, що оповідач ігнорує»

Котик: «Ніхто з персонажів не розвивається, всі є статичними»

Неборак: «Борька (персонаж) читає Гаррі Поттера. Тобто видавництво Абабагаламага присутнє в цьому романі»

Котик: «Присутні Руслана, ОЕ і Ґринджоли. А де Римарук і Малкович?»

дискусія про тему відчуження батьків/дітей в романі

Кучерявий: «Заморожений час — наскрізна тема цього роману»

Дискусія навколо назви: чому «самашедший»?

________________________________________

Джерело: Літературний подкаст "кабі.net"

«Записки самашедшого» – це Костенко в масці програміста, – трійця з «Кабінету»

У Львові літературознавці дійшли висновку, що Ліні Костенко треба було виговоритись. Тож, аби зберегти свою приватність, вона вдягнула маску програміста.

Аналіз книги, що стала літературною подією №1 в Україні, провели 3 лютого у Львові у кав’ярні «Кабінет» поети, письменники та літературознавці Ігор Котик, Віктор Неборак та Юрій Кучерявий, – повідомляє кореспондент ЗІКу.

Маскою літературні критики назвали головного героя твору роману Ліни Костенко через його схематичність та неправдоподібність. Юрій Кучерявий зауважив, що герой працює системним адміністратором, а зоветься програмістом. Він постійно мріє про Силіконову долину та достойний заробіток, у той час коли емігрувати є резон хіба суперспеціалістам або тим, хто надумав розпочинати власний бізнес. Решта працюють дистанційно, зокрема в Індії чи навіть Україні, де у самому Львові діє три великі фірми, средньостатистичні спеціалісти з ІТ-технологій пишуть програми для світових брендів і заробляють по 3-5 тис. євро, що в українських реаліях дозволяє жити більш як достойно. На думку львівського поета, Ліна Василівна узагалі не має уявлення, про що пише. Для неї усі ці технологічно обізнані люди – комп’ютерники.

Окрім плутанини з професійною приналежністю, тривожать також й індивідуальні психологічні характеристики головного героя. Ігор Котик пояснює, що попри відсвятковане у 2000 році 35-річчя, «програміст» мислить як підстаркуватий панок у руслі «Краще б тої незалежної України узагалі не було». До всього, у його мовленні постійно звучать феміністичні нотки, ностальгія за минулим та обурення з приводу сучасної української латератури як відбірного лайна. Юрій Кучерявий наводить приклад, що викликає хвилю реготу в слухацькій авдиторії. Він питає: Який притомний програміст міг би сказати фразу на кшталт: «Мужчини, як явище перевелися»?. Додатково наголошує, що програміст (!) Ліни Костенко є фанатом Петрарки і Маланюка.

Віктор Неборак спробував виправдати таку неувжність і поверхневість Ліни Василівни. Можливо, сказав він, їй потрібно було виговоритися? Вона, як і всі ми, болісно переживала Міленіум, мала відчуття, що усі події, котрі відбуваються навколо – дуже-дуже важливі. Тому фіксувала сітку подій весь час. Вийшов щоденник, але це не дуже цікавий жанр. Тим паче, щоденник передбачає відкритість у приватному житті, а це вдвічі ризиковано. Тож Ліна Костенко вигадує цього програміста, аби під цією маскою ще за життя і виговоритися, і зберегти свою приватність. Починається «гра в програміста», бо часом Ліна Василівна забуває про свою маску і починає говорити сама.

До тлумачення образу головного героя як маски схилився також й Ігор Котик. Він розповів, що постійно забував при прочитанні «Записок самашедшого» про цього програміста і лише час від часу, коли слова траплялись у чоловічому роді або коли згадувалось це слово, мусив собі нагадувати: Ага! То не Ліна Василівна. То програміст!

«Навіщо нам якийсь програміст?», – резонно питає Віктор Неборак. Нам цікаво, що думає Ліна Костенко про наш час, а не колізії в житті схематичного героя. Але якщо відволіктися від образу цього героя, з’являється нова проблема. Ліна Костенко повторює усе те, що ми й так знаємо.

Окрім сюжетної лінії із програмістом, критику викликав і формат твору. Юрій Кучерявий заявив, що, на його думку, «Записики самашедшого» узагалі не роман, а соціальний памфлет. У такому випадку, додав Неборак, автор не ставив собі суперестетичних завдань і нагнітаючи негатив та тривогу, повністю ігноруючи будь-які позитивні зрушення у соціумі, намагався розбудити у читачах відчуття традиційної тяглості поколінь (Хіба ревуть воли, як ясла повні? – додає хтось зі слухацької авдиторії). «Але, – застерігає Неборак, – хіба в нас література – це засіб пропаганди?», – відсилаючи нас до радянських реалій. Такий досвід раз і назвжди мав би відучити українських літераторів від спроб поставити письменство на рейки вірної служби якій би то не було ідеології, навіть проукраїнській.

«Записки смашедшого» – це 416 сторінок стилістично не мистецьких, суб’єктивних закидів і обвинувачень сучасникам, замішаних на ксенофобії, гомофобії та сексизмі.

«Ліна Василівна змаразматіла!», – робить висновок з прочитаного Кучерявий і закликає рецензентів «копати глибше», бо книга іменитої української поетки переповнена рефлексіями на тексти, виставки, соцільно-культурні події, де дійовими особами є наші сучасники. Вона навіть робить закиди учасникам «Революції на граніті». Зокрема, у «Записках самашедшого», де батьком «програміста» є шестидесятник, вириває з контексту та суб’єктивно тлумачить статтю Олеся Донія «Смерть шістдесятництва», де він констатує відхід від активної суспільно-політичної позиції громадських діячів минулого на тлі протестної кампанії «Україна без Кучми». Юрко Кучерявий каже, що гострота в статті присутня тільки у заголовку. «Але я не звик, щоб мене ображали!», – обурюється у книзі батько- шестидесятник, коли в статті Донія нема нічого образливого.

Якщо вірити Ліні Костенко, то усі ми – представники недонації, якийсь конгломерат, що поступово перетворюється в купку божевільних людей. Львівські літературні критики вважають, що й така позиція має право на існування, але на неї потрібно реагувати: підтверджувати або заперечувати, аналізувати та вивчати. Бо в українській культурі ще з 90-тих склалася така дивна традиція, що про сучасну літературу, як про дорогого покійника, говорять добре або мовчать. Бракує здорових дискусій.

Серед позитивів твору Юрій Кучерявий назвав афористичність авторки.

Довідка.

Фабула «Записок самашедшого» у переказі Ігоря Котика:

Хоча в аннотації пишуть, що це роман, насправді це не роман, а записки. Вони ведуться з 2000 до 2004 року, до Помаранчевої революції. Головним героєм є програміст, що фіксує новини, які він бачить, чує і читає. На цьому й базується книга.

Додатково Віктор Неборак зазначив, що тлом до твору є історія, котра ще триває. Це демонізоване вбивство Ґонґадзе, що відгонить булгаківщиною. Нема голови, не поховане тіло, та і не зрозуміло, кому воно належить і що сталося насправді. І все це відбувається у наш час. Тож, за ще однією версією рецензентів Ліни Василівни, головним героєм є потік інформації, з яким намагається дати собі раду приватна людина.

________________________________________

Джерело: ZIK

Ляпас за Ліну Костенко

У львівському «Кабінеті» класики літератури Кучерявий і Котик у пух і прах розбили «Записки українського самашедшего» Ліни Костенко. Влаштували судилище, з реготом й епатажем. Колишній чиновник управлінь культури, а нині письменник Кучерявий був до «героїзму» наглим. Заявив: «Ліна Василівна змаразматіла». І ніхто не дав йому ляпаса.

Знаю, що кілька моїх знайомих пішли на це обговорення, не прочитавши роману. А скільки їх таких було у «Кабінеті»?

Очевидно, багато. Бо ніхто не зупинив Кучерявого, який закинув Ліні Костенко «ксенофобію, гомофобію і сексизм». Це брутальна брехня, у гіршому випадку – на замовлення, у кращому  – симптоми раннього маразму Кучерявого, на якого, до слова, можна подати до суду за дискримінацію за віком. Ніяких фобій, «сизмів» у романі нема! Не треба власні комплекси приписувати Ліні Костенко. Є сповідування загальнолюдських цінностей. Є страх за нашу крихку планету. Є великий біль за Україну й українську сім’ю, яким загрожує духовний Чорнобиль. І Україна, і українська родина стоять на скажених вітрах, незахищені від шовінізму, продажності всього і вся, доведених до абсурду крайнощів (з одного боку, фемінізму, мужоненависництва, з іншого – намагання затюкати жінку). «Фемінізм» Ліни Костенко – «без психологічних похибок і дурного епатажу». Це не два ряди зубів фемінізму Оксани Забужко.

Мені, до слова, цікаво відгадувати хід Ліни Костенко – зробити головним героєм чоловіка. А чому б це не крок до порозуміння і примирення між Чоловіком і Жінкою? Не судити, не знищувати, а «влізти у шкуру» того, хто є твоєю парою, побути ним, зрозуміти одне одного, простити, підтримати... У романі є прекрасні слова: «На цій землі головне набутися разом. Набутися разом».  

Очевидно, це розмазання Костенко у «Кабінеті» дуже сподобається владі. Ліна Костенко мобілізує народ, а «кабінетні» критики розмобілізовують, зациклюючи увагу виключно на таких дрібницях: схожий герой на програміста чи не схожий, чиїми вустами він говорить – Костенко чи програміста. Та яка нам, до біса, різниця?!

Ще один ухил у критиці роману. Деякі ЗМІ «проаналізували» роман з висоти своєї партійної табуретки: і добірка новин застаріла, і песимістично, і не актуально, і чіткого дороговказу нема. І Ющенка не стерла з поверхні землі, і про Тимошенко хоч і прихильно написала, але без захвату, без фанатизму. І патріотам, що «сповзають у водевіль» дісталося. Дивуюся, як Ліну Костенко досі не затаврували прізвиськом «Противсіх»?

А що, пнув великого – і самоствердився, підріс. Хтось пише аналітичну статтю, оглядаючись на партійну приналежність свого шефа, хтось – на владу, хтось – на свою літературну тусовку. А оскільки Ліна Костенко ні на кого не озирається, то й скубтимуть з усіх сторін. Тому порада для читачів: не слухайте нікого (особливо політиків і письменників). Просто читайте. Невеликими порціями. «Записки…» не варто ковтати. Бо якщо «швидко» читати – вони «грузять» негативом. Хоч це правда – «газети забомбили свідомість». «Ми птиці інформаційного простору. Іншого у нас нема. А цей такий загазований і качки літають», – каже головний герой.

«Записки…» – інша висота, ніж ота партійна чи літературно-тусовочна табуретка. В обивателі, «кухонному» дисиденті прокидається громадянин. Герой починав з мук совісті на кухні, а закінчив – Майданом.

Роман нагадує нам, якими ми були у той час. І це важливо сьогодні, саме сьогодні, згадати, якими ми були тоді. Бо ж роботу не зроблено, щастя, добра, любові в Україні не додалося.

Свого часу, уже після Помаранчевої революції, рік 2005-ий, мала кілька тривалих розмов телефоном з Ліною Василівною. На інтерв’ю, тим більше на політичні теми, вона не погоджувалася. Охоче говорила лише про свої експедиції у Чорнобильську зону. Хотілося чути, що вона думає, бо вже тоді все пішло у переможців не так. Вона не квапилася судити. Але відчувалося, що їй боліло все, що відбувається. Чи мала вона тоді видати свій гострий роман? Це була б журналістика, блогерство. Сьогодні написав до газети так, а завтрашній день продиктував новий погляд і нові правки в оцінках. Помилка сприймати «Записки українського самашедшего» як «засіб для пропаганди» (дуже здивував таким закидом Віктор Неборак, але це предмет довгої дискусії). Книгу треба відкладати, думати і знову братися до читання, не слухаючи наперед про враження тих, хто уже прочитав. Дочитати до останньої крапки, до слів «От і настав на День Гніву. Лінію оборони тримають живі». І тоді добре подумати. Що це? Мабуть, діагноз суспільству, державі, світові і пересторога, послання у майбутнє. Послання Тінейджерам (так звати одного з героїв), які приходять на зміну шістдесятникам і «програмістам». Пам’ятаймо, що читаємо Ліну Костенко. А не проданий перепроданий під усякі влади, ордени і медалі літературний товар. Вона ніколи не їла з руки влади. Тому всі й кинулися купувати її «політичний» роман. Бо вона може дратувати, але не брехати. Ні Кучерявому, ні Котику, впевнена, такий масштаб не світить. Не встигнуть озирнутися, «як будуть вчорашніми».

«Записки українського самашедшего» – актуальні. І це ознака вартісної літератури. Як актуальний Микола Васильович Гоголь, до якого звертається Ліна Костенко. Ця актуальність «самашедшего» – гірко і боляче. Бо що змінилося? «Україна – це резервація для українців. Жоден українець не почувається своїм у своїй державі. Він тут чужий самим фактом вживання своєї мови». Голова Гонгадзе. Загрузлі в землю хрести цвинтарів Чорнобиля. Обійми Москви під гармонь п’ятої колони, інформаційна інтоксикація, буяння посередності, виїзд молоді за кордон... «Націю запрограмували на безвихідь». Цю програму треба ламати. Чи не тому головний герой – програміст. Бо хтось має зламати ту програму? І в романі є надія, вона є. От хоча б відкрийте сторінку 160-ту...

Цей роман – хірургічне втручання у заспані душі українців. Нам не хочеться болю, нам співає колискову баритон (той, хто читав, знає, про що я). Нам дискомфортно з цим самашедшим. А тут нас будить Ліна Костенко – щоб ми прокинулися, поки не втратили державність.

Це позивні і для тих, хто при владі: був учора, є сьогодні і буде завтра. Не пізно змінитися і все змінити.

Роман – чесний літопис подій на містку з одного в інше тисячоліття, діаріуш людства за це період. І в цьому проміжку є місце українському Майдану 2004 року. Цей час заслуговував на осмислення саме такого Майстра, як Ліна Костенко.

І в літературному, і в сенсі громадського звучання «Записки українського самашедшого» – це успіх.

Тетяна Вергелес, 
Західна інформаційна корпорація

________________________________________

Джерело: ZIK