Олег Лишега. Поет, прозаїк, драматург, перекладач, художник, скульптор

Завантажити всі збірки автора в одному архіві

 

Олег Лишега на Wikipedia (en)

Олег Богданович Лишега (нар. 30 жовтня 1949 р. у м. Тисмениця Івано-Франківської області). 1968 р. вступив до Львівського університету на англійську філологію, був відрахований на останньому році навчання за участь у створенні самвидавного альманаху "Скриня" (Григорій Чубай, Віктор Морозов, Микола Рябчук, Роман Кісь та ін.). Після служби в армії викладав англійську мову в бурятській школі, потім жив у Києві, працюючи в театральному інституті ім. Карпенка-Карого. Довший час радянська влада забороняла публікувати його твори - аж до 1989 р., коли вийшла перша поетична збірка Лишеги "Великий міст". У 1997-1998 рр. був Фулбрайтівським стипендіатом у Пенсильванському університеті, де працював над упорядкуванням і перекладом антології новітньої американської поезії. Разом з перекладачем Джеймсом Бресфілдом отримав премію ПЕН-клубу за переклад на англійську збірки своїх вибраних віршів ("The Selected Poems of Oleh Lysheha") (1999).

Поезію Олега Лишеги нема з чим порівнювати. Принаймні на ґрунті сучасної української літератури тяжко виснувати якусь придатну типологію, що могла би без решти поглинути трансцендентних у їхній архаїчності коней, лебедів і черепах. Сам поет у коментарях ретельно уникає термінів на зразок "трансцендентність", пропонуючи натомість містке поняття неприрученості: "І все те, що може бути приручене чи неприручене, - двояке. І в цьому, мабуть, є така діалектика: світ складається з великого світу прирученого і неприрученого, воно пульсує - так, так, туди, сюди... і в цій рівновазі поет стає на боці неприрученої природи, яка завжди може зробити несподіваний хід" (Олег Лишега. Серія "Інший формат". - Ів.-Франківськ: "Лілея-НВ", 2003, с. 7).

Доступ до неприрученості можна отримати за посередництвом магічного слова. Лишега виступає як шаман, емпатичне вживання котрого у душі речей, істот або стихій дозволяє читачеві перетворитися і собі, змінивши повсякденну свідомість відчуженої приватності на містичну всепритомність причетності. Таке перевертання наділяє даром спільної мови і нерозрізненністю "двоякості", тобто засадничою неідентифікованістю суб'єкта висловлювання/рецепції. Стан священного сп'яніння, викликаний напрочуд ясними віршами Лишеги, далекий від глосолалії з її чуттєвим заплітанням язика; навпаки, ми сповнюємось цілковито тверезим розумінням ніколи перед цим не чуваних мов - як от мови доісторичного коня, намальованого (чи то записаного?) первісним мисливцем на стіні печери:

...Дійсно, я вдячний тому,
Хто колись на згадку
Обвів наші тіні
Червоною і чорною землею,
Підмішавши туди крові,
Щоб хоч трохи скрасити
Перед собою дикий камінь.
Але не лише вдячність тримає
Мене сьогодні коло стійла -
І зовсім не рана, що не гоїться
З того часу в горах,
Коли, вдоволено відступивши від стіни
З долонями в закривавленій глині, -
Він раптом зрозумів,
Що по горбатій стіні печери
Наш невеликий табун гнідої масті,
Легко перескакуючи з виступу на виступ,
Втікає від нього назовсім -
І саме тоді злякався, не витримав
І чимось гострим ударив -
Може, побачивши пораненого,
Інші впадуть на коліна?
Так воно й сталось..
Роз'ятрена рана ниє ночами,
Змушує плекати втечу..
Але як лишу його тут самого?..
  ("Кінь", у: Лишега О. Снігові і вогню. - Ів.-Франківськ: "Лілея-НВ", 2002, с. 10)

Містична ясність усерозуміння притаманна дітям. Тому найпростіше було б охарактеризувати автора як іще одного "маленького принца", що загадковим чином примудрився зберегти дитинність протягом шестидесятилітнього перебування в пустелі. Ця характеристика спокушає ще й тому, що до неї схиляє сам Лишега, невинно підказуючи в одному з автобіографічних творів-візій: "Не розтуляючи очей, він усміхається до себе.. Він відчув у собі порух давно забутого маленького принца.." ("Adamo et Diana", у: Приватна колекція: Вибрана українська проза та есеїстика кінця XX століття. - Л.: ЛА "Піраміда". - 2002. - с. 311). Не можна оминути увагою і надзвичайної вразливості авторового "я", його болісних реакцій на "дорослий" світ соціально адаптованих людей, що супроводжуються нескінченною рефлексією - хоч у формі питань-сумнівів етичного змісту, хоч у формі суто дитячих спроб самозахисту. Драматичні описи сюжетів незумисних сутичок, випадкових заступань на ворожу територію, спроб залагодити конфлікти складають переважну більшість Лишежиних текстів. Його прихильність до неприрученого є зворотнім боком ураженості соціальним.

Однак не все так просто і з інфантильністю. Вадим Трінчій, автор однієї з нечисленних інтерпретацій поетики Лишеги, підкреслює повністю протилежні інфантильності аспекти, також властиві текстам Лишеги. На думку Трінчія, вони створюють образ автора саме як дорослої людини, завдяки свідомості і дидактизмові мовлення, чіткій відповідності поміж прийомом-інтонацією та віком автора. Радикальна опозиція Лісу-людини є наслідком містерійної (а не інфантильної) неврівноваженості, а сам Лишега постає перед читачем-учнем як орфічний містагог.

_____________________________
Джерело: Живі голоси, Knol

Ліна Костенко. Неділя, 20 лютого, 21:30, канал ТВі

"ТВОРЧИЙ ВЕЧІР З ЛІНОЮ КОСТЕНКО" У Великому залі Харківського національного театру опери і балету ім. Лисенка зібралися на творчий вечір видатної української поетеси Ліни Костенко півтори тисячі любителів сучасної літератури. Під час вечора відбулася презентація нового роману Л.Костенко "Записки українського самашедшого". Як сказала сама гостя з трибуни вечора, останніми роками вона реалізувала назрілу необхідність - обдумати життя в усьому його розмаїтті і поділитися відчуттями з читачем. Над романом письменниця працювала останні десять років  _______________________________ Джерело: ТВі

«Лінолюби» роблять Ліні Костенко ведмежу послугу

Олег Покальчук: «Лінолюби» роблять Ліні Костенко ведмежу послугу»

Відомий соціальний психолог — про заздрість і критику, провінційність і регресію, резонанс і містечковість скандалу


...Але професійна критика — одна річ, а суспільна оцінка — інше. І це треба розділяти. Хлопці, які говорили про цей роман, розглядали його як професіонали на своєму рівні розуміння. І вони абсолютно мали й повинні мати на це право. Критикувати художній твір треба безжально, незважаючи на жоден авторитет. Бо така природа літератури, тільки тоді вона буде доброю, якщо її критикуватимуть. Інакше не виховується і смак в читача, і професійність в автора, незважаючи на ступінь його попередніх заслуг.


Я завжди підтримую десакралізацію і «нападання» на будь-яких кумирів у всі часи, це моя принципова позиція. Але в цій ситуації не можна перекидати, боронь Боже, якусь провину на Ліну Костенко. Довкола неї утворилося величезне коло лінолюбів, які роблять їй ведмежу послугу, випинають її на п’єдестал, на який вона якби хотіла, то випнулася би ще років 20 тому. Бо сама письменниця абсолютно достойна і героїчна людина, з величезними заслугами і в українській політиці ще з 60-х років, і в культурі тощо. Якби вона хотіла марнославства, то не їздила би в Чорнобиль, а сиділа б у Києві і носили б квіти, як живому пам’ятнику. Вона займається своїм ділом, дуже професійно. А оця веремія довкола — саме в цьому провінційність, у характері дискусії. Те, що вона вирішила собі так, то вона має право. Але робити з того якусь культурно-політичну істерію — це, на жаль, типовий український несмак. Він виходить з провінційності тих, як у Радянському Союзі казали, подпєвал: «не читал, но осуждаю». У цій ситуації — не читав, але хвалю, бо це жива богиня... 


Читати повністю тут.
_______________________________
Джерело: Сумно?

Тут була Карпа

У двох минулорічних передачах Українського радіо Ванкувера була Ірена Карпа. Можна слухати

Podcast: Play in new window | Download (Duration: 56:02 — 76.9MB)

Podcast: Play in new window | Download (Duration: 57:57 — 79.6MB)

_____________________________________
Джерело: Радіокаст

Книжка і книшка

Спам напалму

Автор — Михайло Бриних

Київ – Що відбувається, коли живий класик, після тривалого мовчання, повертається в «цю літературу, в цю культуру» в статусі дебютанта? Це виняткова історія, до якої не гріх припасувати запаскуджене журналістське слівце: безпрецедентна.

Ліні Костенко ніколи не бракувало сміливості – й саме по цей соціальний наркотик, який у нашій вітчизні випаровується швидше, ніж ацетон, приходить гибель людей до книгарень і театральних залів, де відбуваються презентації «Записок українського самашедшого» – першого прозового роману видатної поетки.

Масштаб, калібр, легендарність і енергетика Ліни Костенко мають більше спільного з Міком Джаґером, ніж із українською літературою. Її публічні виступи вирізняються старорежимним рок-н-рольним драйвом, і тому говорити про літературне начиння таких зустрічей із читачами – це непростиме спрощення й занудство.

Ще більшою помилкою було б ототожнювати суспільний резонанс довкола «Записок...» із художньою якістю цього бестселера, який має зовсім інші функції. По-перше, це книжка-фетиш, об’єкт жадання кожного фаната. По-друге, це книжка-подія, успіх якої легко було гарантувати ще на стадії обережних анонсів. По-третє, це книжка-інфраструктура, маленьке Євро-2012 у царстві карликових тиражів. По-четверте, це книжка-симулякр, здатна підмінити нашу пригнічену й андеграундну літературну реальність поп-культурною феєрією. І як після цього не зазначити, що «Записки...» – це сильний роман (бо ж хіба може сміливість бути слабкою)? Водночас цей сильний роман є надзвичайно слабкою прозою, й уповні збагнути цей парадокс непросто.

Почасти Ліна Костенко стала жертвою одного зі своїх улюблених бумерангів, яким вона зі снайперською влучністю збиває з дерева красного письменства усіляких хирлявих птахів сучасності. Це чудова профілактика пташиного грипу й органічний елемент шоу кожного істинного гуру. Інша річ, коли ті ж таки критичні ескапади лунають у творі, що тріщить від редакторсько-стилістичних огріхів і відвертих авторських конфузів, до яких необхідно було б виявити нещадність.

Роман, який увібрав у себе більшість з того, за що не люблять сучасну вітчизняну літературу

Сучасній українській літературі часто закидають поверховість, егоцентричність, млявість та незрілість рефлексії. Мовляв, копають на чверть лопати, та й то – якусь грядку-дві, не більше. І не стільки тої письменницької праці, скільки публічної демонстрації намірів та ідей. У кожній другій книжці – постать автора в театральному світлі й паскудно декороване тло, або ж і просто чорна шматина, і це найбільше дратує критиків; немає героїв, типажів – одні лише автори зі своїми думками-стражданнями.

Ліні Костенко вдалося створити роман, який увібрав у себе більшість з того, за що не люблять сучасну вітчизняну літературу.

Герой нашого часу в «Записках...» – давній друзяка читача. Це лох і лузер, відкинутий на узбіччя; зневірений романтик, який хотів би воювати з вітряками, але забив на це діло; такого ви зустрінете і в Жадана, і в Андруховича, і в Антиповича, і в Чеха. Він освічений, іронічний і відкритий до світу, а світ у відповідь загиджує його свідомість буттєвим спамом. Зазнавши поразки на всіх фронтах, він рятує свою душу за допомогою чужого болю. Ще трохи – і він перетвориться на Колекціонера (не так із роману Фаулза, як із однойменного минулорічного фільму жахів).

Власне, він і є автором «Записок...», єдина мета яких – фіксувати трагічні події, творити літопис планетарного божевілля, перетравлювати інформаційну сміттєтрощу, «проламуватися крізь абсурд».

«Там катастрофа, там теракт, там вибух метану. Там військовий літак випадково знісся бомбою. Там якийсь маніяк перестріляв перехожих. Там спалахнула невідома інфекція. Там захопили в заручники автобус із дітьми. В Альпах зірвався гірський фунікулер. У Токіо секта перетруїла газом людей у метро».

Телеграфний стиль, відсутність фільтрів, доволі химерна мотивація новітнього Нестора («Але навіщо я це все записую? Бо воно було. Воно ж для чогось було. А завтра забудеться, наче його й не було»), і одна-єдина, зациклена на собі, рефлексія: світ котиться в пекло, й Україна разом із ним.

Сама ця хроніка, яка охоплює чотирилітній період національної катастрофи у контексті світового апокаліпсиса (з 2000-го до 2004 року), – внутрішній твітер-роман у «Записках...», який настільки ж концентрований та концептуальний, як і нечитабельний. Він пожирає більшу частину обсягу книжки. Це білий шум. Або ж, навпаки, звуки бляшаних барабанів. А ще точніше – чорна шматина, яка умовно позначає життєвий простір і слугує за тло для героя та його історії.

Що робили редактори?

І от з героєм – 35-річним програмістом – просто біда. Він фальшивий, як посвідчення учасника Уманської різанини. Навіщо взагалі був потрібен цей штатив до мікрофона, як і всі інші герої-гучномовці – збагнути неможливо. Хоч хто б у цій книжці говорив, ми чуємо тільки один голос, одні й ті ж інтонації.

Коли Ліна Костенко вдається до задавненого сарказму та іронії в стилі «Перцю» – це сприймається органічно. Але коли 35-літній програміст уподібнюється у своїх дотепах до персонажів, яких більш як три десятиліття тому зображали Хазанов і Петросян, – це пригнічує.

«У нас уже є маркети й супермаркети. <...> Жлоб-шоу, фаст-фуди і сандвіч-бари. Рейдери, трейдери, рокери, брокери, кілери, ділери, трасти і педерасти», «скоро скажем: «Алло!», а у відповідь: «НЛО», – обурюється програміст-літописець. Його також бісить, що «тепер жінки смалять без пам’яті», і що раніше казали «втрачаю голову», а тепер – «я торчу».

Або ось такий пасаж від 35-літнього мешканця інтернету: «Сурмлять фанфари секс-революції. Продукується порно і еротичні шоу. Тепер найбільший комплімент жінці – що вона сексуальна. Хоча, як на мене, це комплімент сумнівний. Сексуальність напоказ – прерогатива шльондр». Щоправда, герой-рупор одразу додає, що його критерії застарілі, та навряд чи літературний образ можна врятувати таким виправданням. Не допомагає навіть специфічна лексика («Свобода, рівність і блядство! – такий парафраз охлократії») та інші пробудження пасіонарності: кваліфікований 35-літній програміст, який чомусь заробляє на життя ремонтом оргтехніки, може так писати й мислити лише тоді, якщо він – жінка, і звати його – Ліна Костенко. І якби авторка у цьому романі на власні очі побачила обсипані маком недопалки на дачі й дійшла висновку, що тут «варили наркоту»,  я б нічого й не помітив, але від головного героя «Записок...» чути такі здогади якось дивно.

Й це  ще одна нагода згадати незлим-тихим примару редактора, який міг би подбати якщо не про глобальні проблеми прозової конструкції, то принаймні дати раду дрібним механізмам: прибрати невмотивовані повтори (про собаку, якого загриз вовк; про ніжність, яка приходить на зміну пристрасті; про наших моряків, які плавають під чужими прапорами; бідкання героя, що в нього немає прав, самі тільки обов’язки тощо), підлатати неоковирності («стоїть поганий дух перегару й недопалків», «живий, пружний і красивий натовп»), звернути увагу на сина головного героя, котрий чотири роки поспіль читає «Гаррі Поттера» й грає в комп’ютерні ігри, наче маленький домашній робот.

Так, це все дрібниці, які не шкодять ідеям «проламування крізь абсурд» та «перемоги над поразкою», ради яких «Записки...» і варто читати. Хоча дрібниці вміють надокучати, наче китайська миша, якій відростили людське вухо.
_______________________________
Джерело: Радіо "Свобода"

Василю Шкляру — Шевченківську премію

Шевченківську премію з літератури отримав Василь Шкляр

Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка присудив Шевченківську премію з літератури письменнику Василю ШКЛЯРУ за роман «Залишенець» («Чорний Ворон»).

Про це УНІАН повідомив сам письменник.

За його словами, до нього щойно подзвонив один з членів комітету і сказав, що сьогодні відбулося таємне голосування, на якому більшістю голосів - 17 голосів - премію присудили йому.

_________________________________________
Джерело: УНІАН

Справа самашедшого

Ліна Костенко. Записки українського самашедшого

Title: Записки українського самашедшого Author: Костенко Ліна Genre: prose Annotation: Роман написано від імені 35-річного комп'ютерного програміста,  який на тлі особистої драми прискіпливо, глибоко й болісно  сканує усі вивихи нашого глобалізованого часу. У світі надмірної (дез)інформації і тотального відчуження він —  заручник світових абсурдів — прагне подолати комунікативну прірву  між чоловіком і жінкою, між родиною і професією, між Україною і світом.  За жанровою стилістикою «Записки українського самашедшого» — насичений мікс художньої літератури, внутрішніх щоденників, сучасного літописання і публіцистики. Це перший опублікований прозовий роман видатної української поетеси. Year: 2010 г. Read this book now: Записки українського самашедшого Download this book (801k) in formats: fb2, txt, html Report about films of "Записки українського самашедшого", audiobooks, photos... ______________________________________________________ Джерело: фото тенесисек и прочих спорцменокъ Особлива подяка  HOHOHOP