Ідіот породив ідіота (мовою оригіналу)

«Украина для пэтэушников», посланный на три буквы министр, Янукович извиняется… и другие идиотизмы недели (обновлено по просьбе Гани Герман)

Анекдот: «Ганя Герман комментирует слово «шлепер», сказанное Януковичем: «Спочатку я вважала, що Віктор Федорович винайшов цей епітет в «Одеських усмішках» Бебеля. Але я недооцінювала нашого Президента. Насправді слово «шлепер» - щиро українське. Його можна знайти ще у Гулака-Артьомовського, автора чудової української поеми «Іліада»…

… Это шутка, конечно. «Барбамбия кергуду». Ганя, на свою голову, эрудированнее своего патрона. Хотя, тот еще вопрос: знала ли она, кто такой «шлепер»?..

Добавлено ради Герман: (Поскольку главному редактору «Фразы» лично позвонила сама Ганя Герман и, срываясь на крик, требовала убрать якобы приписанные ей слова в первом абзаце, нам пришлось пойти на незначительные изменения в тексте. А именно: добавить слово «Анекдот» в самом начале статьи. «Фраза» очень сожалеет, что чиновники Банковой не обладают даже зачатками чувства юмора. Еще больше «Фраза» сожалеет, что люди, занимающие столь высокие должности, не в состоянии прочитать текст дальше первого абзаца, хоть там и ясно написано, что перед ними — шутка. Поскольку Ганя угрожала судом, «Фраза» спрашивает: в Украине уже начали судить за анекдоты? Почему об этом еще нет официальных сообщений на сайте Президента?).

С кем поведешься. Да, не нужно питать иллюзий. Рано или поздно и Ганя козырнет при встрече: «А зохен вей, мы в Жмеринку поедем!». Но до этого придется переживать «стабильность и реформы» еще лет десять. Если Ганя – не дура, то протоптанной Чорновилом-младшим тропкой свалит раньше. Если наоборот – услышим.

Не будем голословными. Вот получил же орден «За заслуги III степени» нардеп Юрий (читатель ждет уж рифмы «Енакиевский»? а нет, не в этот раз!) Болдырев. Получил. В том числе, возможно, за вот такую интимную лирику:

(«Баллада о преждевременном семяизвержении»):

«Проститутка ты моя, проституточка,
Не на час зайду, зайду на минуточку,
Я скажу тебе два слова, что люблю,
Да, и, слушай, брось профессию свою».

Или («Баллада о бомже»):

«Посижу у фонтана с пивком,
Сзади голос: «Какого, бля, хера!..».

А вот эти строки испеченного орденоносца вполне можно посвятить самой Гане Герман:

«Нет тебе, наверно, счастья,
Ты привыкла выживать.
Только тихо. На те, здрасьте,
Получите, вашу мать».

Не отставать! Оппозиция также держит строй. Геннадий Москаль, известный как «дядька» Луценко, распространил пресс-релиз, в котором есть и такие строки: «Не звертати уваги на заяви Анатолія Могильова про необхідність заміни водійських прав і посилати його з його бажаннями відмити мільярд через ЄДАПС на х…».

Надо сказать, инициатива Геннадия Геннадиевича была предвосхищена живейшей инициативой масс. Неизвестные крымчане из Симферопольского района втроем не просто послали, а избили ногами двух «гайцев» и даже станцевали на капоте их авто. Не уточняется, упоминали ли они при этом ЕДАПС.

С другой стороны, мнение о том, что Москаль – талантливый провокатор высказывали даже его соратники по разложившемуся трупу «Народной самообороны» (это когда он якобы советовал Луценко бежать заграницу). «Генералу Гапону» легко советовать посылать ментов на х… Его-то они точно не тронут.

«Я извиняюсь…». А что же сам «отец нации»? Продолжает рысачить по регионам. В Харькове, где его сдуру перепутали с Ющенко, Виктор Федорович отметился редчайшей откровенностью.

«Вот сидит Геннадий… я извиняюсь, Кернес». Это признание бесценно. Как известно, незамутненное сознание Главы государства тем и примечательно, что в нем отсутствуют привнесенные цивилизацией стопоры. Думает Президент о голых бабах по весне – так и говорит о голых бабах. Думает, что Йулька сотоварищи – шлеперы, так и называет вещи своими именами. Вот и сейчас Януковичу, по всей видимости, стало стыдно. И он честно, по-мужски, извинился перед Харьковом и Украиной за Кернеса.

(Есть, однако, и другая версия. Поскольку отчество Кернеса – Адольфович, то Виктор Федорович как истинный защитник Православной Веры, живое воплощение Великой Победы и просто аватар Святой Советской Руси – не смог произнести это слово, дабы не оскверниться).

То ли дело в Одессе. Цепкий мозг Лидера сразу уловил суть Южной Пальмиры. Оказывается, не уникальный архитектурный ансамбль, не неповторимая культура самого многонационального города Российской империи, и даже не мировая известность (увы, оставшаяся в прошлом, но все же) одесских институтов и университетов определяют лицо города. Нет-нет! Что вы, что вы! Главное в Одессе – это ее славные ПТУ. Одесса – самый пэтэушный город Украины. Одесса – флагман «бурс» и «рогатников». Так сказал Янукович.

Ладно бы он это сказал в Николаеве (там одно ПТУ вообще превратили в филиал Киево-Могилянской Академии, и ничего) или Херсоне (местными ПТУ пугают даже николаевских оболтусов)…

Но, увы, ничего не поделаешь. Именно ПТУ Виктор Федорович определил в качестве приоритетов реформы образования (то-то студенты акции протеста устраивают). «В ближайшем будущем планируется масштабная реформа системы образования. Достойное место там займет реформирование именно профессионально-технического образования, поскольку люди, которые обращаются в центр занятости, попали в тяжелую ситуацию, и им необходимо помочь», - пояснил Янукович.

Из этой короткой цитаты – масса выводов, от которых становится страшно. Главный из них: «Украина для людей» - это такая страна, в которой люди неизбежно будут попадать в такие тяжелые ситуации, что после них, кроме центра занятости и ПТУ рассчитывать больше не на что.

…А еще Янукович попутно нарычал на одесского губернатора, который «ничем не управляет».

Тупая бытовуха. Кто сказал, что власть далека от народа? Да отрежут лгуну его гнусный язык! Они такие же люди, как и мы. Даже криминал у нас одинаковый. Ушли в прошлое киллеры и снайперы. Ведь, оказывается, замгубернатора Киевщины (и бывшего губернатора Тернопольщины) среди бела дня обливают кислотой из-за бабы из ревности. Да и баб сердечных привязанностей этих у него аж трое! (Причем,как в дешевом водевиле, первая и третья дружат против второй).

А отца первого мужа старшей дочери бывшего Президента Ющенко убили на собственной кухне в пьяной драке (это тот самый отец, который не мог объяснить, откуда у налогового чиновника 400 тысяч долларов; и тот самый бывший муж, который по пьяной же лавочке любит пострелять по Верховной Раде; а его сестра уже получила 4 года за пьяную аварию со смертельным исходом).

Уф, написал все это и понял, что никакие «Проклятые короли» не сравнятся с циклом, который можно было бы писать о семейке Ющенко и их родне…

Если б парни всей Земли… Завершим на пикантной ноте. Слово Олегу Ляшко, завсегдатаю рубрики «идиотизмы»: «Я рассчитываю в первую очередь на молодежь. Делаю ставку на молодежь, на молодых ребят, которые еще без усов и зелени, которые не имеют никакого опыта, но есть чистыми, потому что не виноваты ни в чем, ни в каких злоупотреблениях, которые имеют отличное образование и совсем другое видение жизни. Надо привести молодых и зеленых, пусть они набивают себе шишки, пусть они учатся, приобретают опыт».

Мы живем в условно свободной стране. Украина первой из постсоветских республик отменила уголовное преследование педерастов. Но насчет педофилов у нас пока строго (?).

Милые дети! «Зеленые и без усов»! Когда добрый дядя Олег предложит вам «набить шишки» и «приобрести опыт» - подумайте, прежде чем соглашаться. Или хотя бы узнайте у доброго дяди, какой именно опыт получал он сам, зеленый и безусый. А лучше всего: не разговаривайте на улице с незнакомыми дядями. Даже если у них – значок и удостоверение народного депутата Украины.

Дети, запомните! Нельзя разговаривать с чужими

P.S. Правительство устами замминистра экономического развития обвиняет украинцев в том, что они массово подделывают больничные листы, лишь бы не работать. Да, неблагодарный и жуликоватый народец попался команде реформаторов-профессионалов! Может, пусть они лучше какой другой себе подыщут? Вон, в Египте, Тунисе и Ливии появились вакансии…
______________________________
Джерело: Фраза

В ефірі брехня і наклепи

В'ячеслав Піховшек збудив хвилю обурення в українському інтернеті

Спочатку сталися цікаві зміни в українській Вікіпедії.

Ось як було до 21 січня 2011 року



А ось як було з 21 січня по 11 лютого 2011 року - запис протримався 21 день.


До того ж через Фейсбук поширюється дуже дотепна карикатура



Гадаю, все це - не що інше як витівки підкуплених на крадені гроші опозицією наймитів. Можливо, навіть наймитів прогнилого Заходу. 
________________________________
Джерело: Олег Шинкаренко

Письмове щастя

Задовби прогульника-«регіонала». Інструкція з використання

Опозиційні нардепи почали отримувати приватні запити про їх прогули та голосування чужими картками

У розпорядження «Тижня» потрапив запит до одного з народних депутатів з фракції БЮТ-Б. До нього можна відноситись як завгодно. Це може бути і лист щастя від «міського божевільного». А може – провокацією прихильників діючого режиму, який під час прийняття змін до Конституції 1 лютого руками й ногами вляпався в історію, що може мати кримінальні наслідки. Хоча вже за іншого режиму.

Отже такий собі Степан Васильович Вивюрка з Тернополя 19 січня зробив на принтері невідомо скільки копій свого запиту, від руки поставив свій підпис і вписав ПІБ народного депутата (чи депутатів, у «Тижня» поки що немає підтвердження, що такі запити отримали інші нардепи). Потім вклав папірця у звичайний конверт і відправив депутату.

Запитання Степана Васильовича цілком природні:

«Чи були факти, коли Ви голосували не тільки своєю персональною карткою народного депутата, а й чужою карткою…?»

«Вказати, на яких пленарних засіданнях Верховної Ради України Ви були відсутні зі вказанням причини (відрядження, хвороба тощо).»

«Надати повну інформацію стосовно Ваших відряджень (з якого по який період, на підставі чого).»

В принципі, саме такі питання має ставити виборець нардепу. І навіть наказовий дискурс («вказати…», «надати…» без знаку питання) цілком доречний. Бо це виборець наділяє депутата мандатом повноважень. Отже цілком природно, що він суворо запитує з народного обранця.

«Тижню» ця ініціатива сподобалась. Тому пропонуємо всім небайдужим долучитись до справи, початою паном Вивюркою. Ми публікуємо повністю весь текст його запиту, аби кожен міг роздрукувати і вписати прізвище депутата.

Корисна порада – запити слід надсилати рекомендованим листом з повідомленням, аби у нардепа не було можливості сказати, що він нічого не отримував. І тоді він буде змушений відповідати хоча б щось. Інакше на нього можна буде жалітись у прокуратуру через ігнорування звернення громадян. А з прокуратурою зайвий раз не любить спілкуватись ніхто, навіть впливовий нардеп.

Однак дуже хотілося б, щоб такі листи щастя отримали не тільки опозиціонери, а у першу чергу владні депутати. Відомо ж, що Рінат Ахметов за останні три роки був в парламенті лише один раз – на відкритті. І зовсім не факт, що Юру Єнакієвського там бачили хоч раз.

Бо історія з запитом до опозиціонера виглядає дуже дивно. Коли 2 лютого у Раді за зміни до Конституції голосували картки опозиціонерів, навіть ті картки, що були у Вашингтоні, керівник фракції Партії регіонів Олександр Єфремов не знайшов нічого кращого, ніж поставити цим самим опозиціонерам питання: «А на якій підставі вас не було в Раді? А де відомості про ваше відрядження?»

Нібито це знімає питання Основного закону України, в чергове фальсифікованого «парнокопитним» голосуванням. Бо «регіонали» нині міняють Конституцію на її кумівський варіант саме через те, що за неї непрвильно голосували у 2004 році. Нагадаємо, тоді депутати під керівництвом Литвина голосували за конституційну реформу двома руками у прямому сенсі – один депутат піднімав дві руки і його руки рахувались за два голоси.

____________________________________
Джерело: Український тиждень

Росія – це ваш бізнес, а Україна – мій

Доповнення теми попереднього допису:


Українець і росіянин — брати навік?

Напівніхто

Загадка дня: Чому президент України видає себе за напівполяка?


Автор — Мирослав Левицький

Ще з більшовицьких часів, коли робив я перші кроки у журналістиці, у Варшаві запримітив дивну звичку деяких українських діячів — публічно хвалитися там домішкою польської «крові» у своєму «інтернаціональному» тілі. І ніхто не задумувався, що таке експонування своїх «домішок» збоку сприймається як вираз метальної неповноцінності, невпевненості у своєму українстві. Це один з наслідків перемелювання націй царизмом, а згодом й більшовизмом.

Поки своїми «домішками» хвалилися митці та поети, то це було і соромно, і, водночас смішно. А коли це увійшло у звичку деяким політикам, то це вже стало страшно, бо на сентиментах «домішок» дуже просто можна домогтися бажаних поступок. Активно на тому грають росіяни. Не цураються такої гри й поляки.

Не так давно про свої польські корені перед поляками, як виникає з повідомлень у польській пресі, заявляв Микола Азаров. Нині до цього «полку» приєднується й діючий президент України. Віктор Янукович заявив, що він напівполяк, хоч особливого компліменту полякам він тим не зробив, не викликав у них помітного сентименту.

У репортажі польського телебачення («Новини» «TVP1» про візит до Варшави президента України, який відбувався 3-4-го лютого, на фоні посмішок політиків та блиску фотоспалахів, було показано політичний та економічний занепад України за місяці правління В. Януковича. Були показані українські заробітчани у Польщі, які декларують, що на рідній землі їх чекає безробіття; були показані студенти з Україну, котрі заявляли, що їм соромно за те, що нині робиться в Україні.

Поки спробую осмислити, що змусило Януковича заявляти про польське походження, викладу все по порядку. 2-ого лютого вранці українці були шоковані новиною від В. Януковича. Виявляється, в інтерв’ю польським журналістам 1-го лютого він сказав: «Мій дідусь і прадідусь були литовськими (Для поляків на ментальному рівні чужий поділ на литовських, українських чи американських поляків. Для них усі вони є часткою єдиної нації — родаками. Це в Україні, під впливом ще не викорененої більшовицької закладки, поки що є дивний поділ на американських, польських чи російських українців — Мирослав Левицький) поляками та католиками. (…) Бабуся мені розповідала, що народилася в Варшаві. Коли померла мати бабусі, її батько (прадідусь Януковича) одружився з литовською полькою і вони переїхали до Вільна. Звідтам після революції переїхали до села Януки у Вітебській області».

Далі з розповіді В. Януковича виникає, що його батько, загубивши свої корені, вже народився на Донбасі, де одружився з росіянкою. І, як свідчать доступні в мережі Інтернет документи, Віктор у єнакіївській школі вже фігурував, як представник російської (тоді ще) меншини. Ментально таким він залишився і понині, бо сини його, президента держави Україна, в інтерв’ю називають себе «русскімі мужікамі».

У цьому епізоді є одна, м’яко кажучи, дивна деталь. Як батько В. Януковича міг забути корені, коли його дід, за його ж розповіддю, був і свідомим поляком, і непохитними римо-католиком? Корені в одному поколінні не губляться. Цей процес триває, як мінімум, два, а то й три покоління. Інша справа, що є категорія людей, яка з кон’юнктурних міркувань зрікається коренів з дня на день. Патологію цього явища прекрасно показав в «Повісті про загублену душу» український прозаїк, вже класик літератури Анатолій Дімаров.

У справі про корені Я. Януковича є ще одна цікава «перлина». З доступних в Інтернеті матеріалів, активно експлуатованих у ході виборчої кампанії виникає, що батько нинішнього президента України — Федір Володимирович — народився в 1923 році таки в білоруських Януках, а не на Донбасі, як розповідає тепер Віктор Володимирович. Окрім цього, ім’я Володимир — вкрай рідкісне на той час і для польської нації, і для римо-католицької культури. І тут виникає кардинальне і, поки що, риторичне запитання: Чи маємо справу з декількома вкрай рідкісними співпадіннями, чи зі свідомою дезінформацією польського суспільства? Якщо бабуся, колишня варшав’янка, дійсно розповідала Януковичу те, що він розповів польським журналістам, то навіщо було «городити город» про глибоке коріння у білоруському селі Януки? Навіщо було розповідати виборцям казки про білоруські корні, звинувачувати Польщу у підтримці, як називали регіонали, «помаранчевої зарази»? Боявся, що донецький виборець, який сліпо вірив нащадкові білоруського екс-селянина, вже не повірить польському екс-міщанинові, або й екс-шляхтичу (у Польщі 10 відсотків суспільства заявляє, що вони колишні шляхтичі? Побачить у тому підступ і нещирість?

Допустимо, що в інтерв’ю польськими журналістам Янукович сказав правду. Тоді вже виникає, перш за все морального плану, питання: чи був обманом виборців факт, коли один з претендентів на найвищу посаду у державі приховав частку своєї біографії? А якщо моральні авторитети нації ствердять, що був це був обман, то чи такого президента (а це вже політичне питання) треба вважати законно обраним, чи обманно обраним?

А якщо інформація про польські корені — це вигадка, то навіщо вона запускалася? Щоб у ході візиту у власних очах постати в одному ряду з нащадком польського шляхтича чи навіть й графа Коморовського? Як бачимо з польських оцінок візиту президента України до цієї країни — надія не збулася. Польська преса в особі Януковича нічого ні шляхетського, ні шляхетного не побачила. У них нині свої проблеми.

У ході президентської виборчої кампанії у Польщі 2010 року активно експлуатувалося тема графського походження нинішнього президента Польщі, його споріднення навіть з сім’єю короля Бельгії. Одні джерела цей рід прив’язують до Литви, а інші — до української частини Галичини (як понині кажуть у Польщі — Małopolski Wschodniej). Коли брати батьківську та материнську лінію роду, то така територіальна розбіжність цілком може існувати.

Польські праві радикали сміються з графства Броніслава Коморовського, та усі розмиви про це називають великою історичною містифікацією. У цій статті не ставлю за мету з’ясовувати де правда, а розповім про один епізод з ранньої юності. Дідусі мої, котрі сходилися «політикувати», казали, що прийде час, коли у світі царюватиме велика брехня.

Шукаючи відповіді навіщо запускалася інформація про польські корені нинішнього президента України хочу відзначити, що має він велику слабість до всяких титулів та «бляшок». Це засвідчує, хоча б те, що ще у час донецького губернаторства обзавівся він родовим гербом. Він, як повідомляє преса, чомусь, зареєстрований в російській геральдичній колегії. У ньому багато золота. Один з його елементів — кентавр, що тримає «рульове кермо», схоже на значок «Мерседеса». І все це скріплює підпис: «I superabo».

У справі, якій 1-го лютого В, Янукович дав новий хід, є ще одна деталь, яка змушує схилятися до версії, що можливо міфом була тривалий час експлуатована інформація про білоруське походження Януковича. Пошук в польських інтернетних телефонних книжках показав, що Польщі є цілий легіон людей на прізвище Янукович (Janukowicz). Де правда? Суспільство має право усе це знати.

У Польщі інформація про польське походження нинішнього президента України коментується на інтернетних форумах. І ставиться вимога: «раз він наполовину наш, то мав би посприяти, щоб нащадкам колишніх землевласників була повернута конфіскована у результаті більшовицького перевороту земля». Ця, «засвічена» в Інтернеті вимога дозволяє нам, українцям, твердити, що одкровення про напівпольське походження В. Януковича є однієї інтелектуальної ваги, що й запрошення ним великого світового бізнесу приїхати до Києва «дивитися жінок, які будуть роздягатися».

Інформація про нове президентське походження, що так несподівано виплинула, змушує українців ставити ще одне кардинальне запитання: Чи може людина, яка вважає себе напівполяком і напівросіянином з білоруською «закваскою», розуміти та відстоювати національні очікування українців?
______________________________________
Джерело: Майдан

Вуйку, де ваш кулемет?

Рік «реформаторів», або Повний «стабілізєц»

Автор — Микола Рябчук

Рік тому відбувся другий тур президентських виборів, який привів до влади Віктора Януковича. ZAXID.NET має намір присвятити цій події кілька публікацій, які б допомогли підбити проміжні підсумки роботи нового лідера держави.

Свого часу в СССР у розпалі лицемірно-пропаґандистської «боротьби за мир», кружляв невибагливий анекдот від леґендарного «Вірменського радіо»: «Чи буде третя світова війна?» – запитували його. «Ні, – відповідало радіо. – Але буде така боротьба за мир, що каменя на камені не залишиться».

Щось подібне, гадаю, чекає на нас і з Януковичевими «реформами». Усі реальні, себто системні зміни так і залишаться нерозпочатими, натомість «стабільність», якою пишається сьогоднішній уряд, досягне цвинтарних меж, чи, як похмуро жартували за Ґорбачова, перетвориться в повний стабілізєц.

З погляду public relations, гасло «стабільності і реформ», узяте рік тому на озброєння новим урядом, було, безумовно, вдалою знахідкою. Ніхто в Україні, та й за її межами, не сумнівався, здається, що в цих двох словах утілено саме те, чого виснажена політичними міжусобицями та економічною кризою країна потребувала найдужче. «Стабільність» належало осягнути передовсім – бо як же ж без неї здійснюавати заповітні реформи? – а тому для святого діла не гріх було порушити й конституцію, зіґнорувати нудні процедурні норми, обмежити трохи громадянські права і свободи, і навіть пожертвувати чималий кавалок національного суверенітету надокучливому сусідові.

Першу, «стабілізаційну», частину програми новообраному президентові вдалось досить швидко виконати й перевиконати, перевівши Україну за рік із розряду вільних країн (за класифікацією Freedom House) у розряд «частково вільних» – із переспективою подальшого переходу в розряд «невільних», де, власне, й перебуває більшість поліцейських режимів Африки, Азії та колишнього СССР. За рівнем свободи мас-медій Україна під проводом Януковича теж упевнено «стабілізувалася», опустившися з 89 місця на 131 (серед 178 країн) – відповідно до аналітичних оцінок міжнародної організації «Репортери без кордонів». З другою частиною Януковичевої програми справи виявилися, однак, значно складнішими.

Поки що всі «реформаторські» заходи, оголошені урядом, мають непослідовний, поверховий або й відверто шахрайський характер. Так звана «податкова реформа» звелася до закручування фіскальних гайок супроти малого й середнього бізнесу, спровокувавши тим самим наймасовіші – з часів Помаранчевої революції – протести, котрі змусили врешті президента накласти вето на документ і запропонувати до нього деякі косметичні зміни. Загальна філософія оподаткування, однак, залишилася незмінною. А це означає, що найбільші багатії, які сьогодні при владі, і надалі перепомповуватимуть мільярди в офшорні банки, крихітний Кіпр і надалі буде головним «закордонним» інвестором в Україні, а найбільшими платниками податків до українського бюджету залишатимуться законослухняні західні фірми на зразок «Кока-коли», «Крафта» і «Філіп Моріса», а не місцеві металургійні та нафтохімічні гіганти, що ось два десятиліття працюють виключно собі на збиток. Це означає також, що близькі до уряду бізнесмени і надалі отримуватимуть повернення податку на додану вартість (ПДВ) за фіктивний експорт, тимчасом як сумлінні експортери роками того повернення не отримуватимуть або ж отримуватимуть лише половину, за умови що віддадуть другу на «відкат» урядовцям.



Так звана «адміністративна реформа» звелася до об’єднання й перейменування інституцій та перетасування персоналу, але аж ніяк не до обмеження їхніх функцій та реальної чисельності, а тим більш – не до підвищення ефективності та відповідальності, й аж ніяк не до давно назрілої децентралізації та деполітизації. Навпаки, «адміністративна реформа», на думку більшості експертів, лише посилила політичну залежність державних службовців від свого начальства, сконцентрувала ще більшу владу в руках президента й вибудувала суто авторитарну владну «вертикаль» у російському стилі. Жодного очищення влади від корумпованих та некомпетентних осіб в Україні так і не відбулося – якщо не рахувати суто політичних розправ із представниками попередньої влади на суто партійній, а не професійній основі. Найодіозніші постаті Януковичевого режиму на зразок Могильова, Табачника чи Хорошковського не тільки не постраждали внаслідок так званих «реформ», а й, схоже, навпаки, ще дужче зміцнили свої промосковські позиції.

Пенсійна реформа, започаткована під тиском Міжнародного валютного фонду, зводиться до поступового підвищення пенсійного віку – спершу для жінок (від 55 до 60 років), потім для чоловіків (від 60 до 65). А проте вона ніяк не заторкнула ані самої системи формування пенсійного фонду, ані диверсифікації пенсійних оплат, ані, найголовніше, кричущої розбіжності в розмірах державних пенсій, коли найнижча (і найпоширеніша) в Україні пенсія становить $100 на місяць, а найвища сягає восьми тисяч. Іншими словами, привілейовані 10% пенсіонерів (урядовці, ветерани КҐБ та інші типи з сумнівними «заслугами» перед Україною) отримують із пенсійного фонду приблизно стільки ж, скільки решта 90% українських пенсіонерів. Цієї скандальної ситуації ні Янукович, ні його партія змінювати не збираються, пояснюючи це тим, що конституція, мовляв, забороняє приймати закони, які б безпосередньо погіршували наявне соціальне становище громадян. Хоча в багатьох інших випадках, як ми бачили протягом року, ці ж добродії не вельми церемонилися з положеннями конституції, іґноруючи або викручуючи їх на всі лади відповідно до власної вигоди.

Реформа житлово-комунальної служби так само звелася поки що до банального підвищення цін на всі послуги, а не до кардинального реформування самої служби та підвищення її ефективності. Фактично це означає затягування пасків для простого населення, бо ж, як і раніше, жодного серйозного оподаткування велетенських маєтків, люксусових автомобілів та інших предметів розкоші Януковичеві «реформи» не передбачають. Їхня логіка загалом зрозуміла: бідні мають стати ще біднішими й таким чином цілковито залежними від владних феодалів, багаті ж можуть не перейматися ані податками, ані відокремленням бізнесу від влади, успішно поєднуючи, як Хорошковський чи Клюєв, чи який-небудь Арбузов, урядову діяльність із підприємницькою.

Усе це було б непогано – принаймні для Януковича та його камарильї – коли б Україна була Росією чи, принаймні, Азербайджаном або Казахстаном. Але, на щастя, вона не має тамтешніх запасів нафти чи газу, а тому таки мусить здійснювати неприємні реформи – і то не лише з огляду на тиск МФВ, а й з огляду не перспективу неминучого банкрутства. З іншого боку, однак, реальні реформи для чинної влади є вкрай небажаними, бо ж вимагають не лише описаних вище маніпуляцій, а й кардинальної зміни самих правил гри: нещадного викорінення корупції, перебудови всіх інституцій, запровадження верховенства права, принципово іншої кадрової політики. Нічого цього в Януковичевих «реформах» не прозирає й близько.



За даними Transparency International, Україна належить до найбільш корумпованих країн світу, ділячи 137-142 місця між Гондурасом, Ніґерією та Зімбабве. Українці оцінюють власну судову систему на 4,4 (за шкалою, де одиничка є найкращою оцінкою, а п’ятірка – найгіршою). Продажність міліції оцінюють на 4,3; продажність державних службовців та депутатів – на 4,1; корупцію в освіті – на 4; у бізнесі – на 3,7. Третина опитаних (34%) визнає, що дає хабарі принаймні раз на рік, – це трохи менше, як в Африці, але більше, як у Латинській Америці (23%), на Західних Балканах (19%), не кажучи вже про країни ЄС та Північної Америки (5%).

Ситуація виглядає цілком безнадійною, беручи до уваги, що саме ті інституції, які покликані боротися з корупцією (міліція, прокуратура, суди), сприймаються в Україні (і за всіма ознаками є) найбільш скорумпованими. А проте саме такою була ситуація і в Грузії за часів Едуарда Шеварднадзе. Сьогодні Грузія належить до найменш корумпованих країн світу: лише три відсотки грузинів змушені (і наважуються) нині платити хабарі. Відповідні заходи, інституційні реформи та масова підтримка урядових ініціатив населенням, безумовно, відіграли важливу роль в досягненні цього успіху. Проте вирішальною все ж була політична воля тамтешнього керівництва, насамперед президента Саакашвілі. Бо ж найскладніше у боротьбі з корупцією – не приструнити розпаношілих провінційних даїшників, колядників-суддів чи загребущих митників, а – як, певно, кожен знає із власного досвіду, – сказати тверде і рішуче «ні» своїм найближчим друзям та родичам. Саме тут починається справжня боротьба з корупцією і саме тут утверджується верховенство права. Якщо б Віктор Ющенко після революції нагородив своїх друзів медалями та орденами, а не міністерськими посадами, ми, вірогідно, жили б нині у цілком іншій країні.



Сподіватися сьогодні на якийсь гіпотетичний «патріотизм» Віктора Януковича, а тим більше на громадянську свідомість його олігархічних та ефесбешних соратників, на жаль, не доводиться. Єдина, хоча й невелика надія на цивілізаційний прорив полягає для нас у тому, що правити Україною традиційним на цих теренах м’яко-авторитарним способом Янукович уже не зможе. Йому таки доведеться здійснювати реальні, не імітаційні реформи, жертвуючи власними короткотерміновими інтересами, а ще більше – інтересами свого оточення. Чи, імовірніше, зважаючи на психотип цього персонажа та вплив Луб’янки, – встановлювати жорстку диктатуру з усіма відповідними наслідками – спершу для населення, а згодом і для самого диктатора.

Коли хтось сумнівається у такому сценарії, хай прислухається уважніше не до солодкоголосої Ганни Герман, а до конкретніших пацанів, які, власне, й визначають стиль мислення та поведінки так званої «Партії регіонів». Ось, сказати б, квінтесентація цього менталітету і, відповідно, дискурсу у викладі депутата і, звісна річ, підприємця (а як же інакше?!) Валентина Ландика .

«У чому відмінність між Сходом і Заходом України?» – простодушно запитує його журналіст, на що один із Януковичевих реформаторів і стабілізаторів по-державницьки мудро відповідає: «Посмотрите, как на Востоке работает сталевар, машинист. Это ужасные условия. Он зарабатывает 200-300 долларов. А вуйко говорит: “Чтобы я за такие деньги так работал?! Я пойду к поляку, нарублю ему дров, он мне даст 100 доляров, я еще к нему похожу”. Это такой менталитет. Мы хотели запустить в Ивано-Франковске завод “Норд”. Но еле ноги оттуда унесли. Возили туда поездами своих людей, потому что тамошние не хотели работать. Хотя зарплату давали, как в Донецке. Работать должны все. Нужно закрывать границы и производить собственный продукт, строить фермы. Мы попытаемся это сделать за 10 лет. Может, и больше времени понадобится».

Про нутряну ненависть цих «інтернаціоналістів» до «вуйків», себто галичан і, взагалі, несовєтизованих українців варто поговорити окремо. Цікавішою тут є їхня нутряна ненависть до свободи – в усіх її формах і виявах. Цим «рефоматорам» і «стабілізаторам» не спадає навіть на гадку, що найпростіший спосіб заохотити людей до праці – це поліпшити «ужасные условия» і заплатити хоча б так, як платить підступний «поляк». Ба ні! Простіше, виявляється, закрити кордони, обгородити країну колючим дротом, віддібрати в усіх паспорти (добре було б ще й внутрішні), загнати всіх до колгоспів, до ґулаґів, зробити і з капосних галичан покірних донбасців, аби й вони працювали «в ужасных условиях» за 200 доларів або й задаром для блага ландиків та звягільських, – щоб ті могли й далі собі розважатися у Монако, лікуватись у Баден-Бадені та облаштовувати по цілій Європі свої приватні міжгір’я.

Ця ментальність невиліковна, і тому зовсім не складно передбачити, які «реформи» і яка «стабільність» на нас очікують.


_________________________________
Джерело: Zaxid.net

«мама», «баба», «дай»

Солісти ганебного хору 


_____________________________________
Джерело: Обком, Дурдом

Снились бабі корови, снились діду свині...

Як налякати українського суддю

Автор — Віктор Ніказаков

В ніч перед засіданням у справі В. Лабайчука, призначеного на 2 лютого 2011 року я не міг заснути. Спочатку готував текст виступу в дебатах, до котрого, сподіваючись навернути суддів до справедливості,  я вніс вислів Януковича, зроблений ним в ході спільної прес-конференції Президента України з прем'єр-міністром Канади Стівеном Гарпером 25 жовтня 25 жовтня 2010 року. «Ми завжди засуджуватимемо той режим сталінський, який в ті роки скоїв цей злочин», наголосив тоді гарант Конституції.

 Але потім, згадавши, що дядьків та тьоток в мантіях, з яких складається  “наш» суддівський корпус, цікавлять радше колядки, ніж виступи адвокатів, геть розхвилювався.

Спокою не давало одне питання, я думав: «Ну чому наша влада така «немножечко дебильновата»?  Адже насправді, не хлопці з Тризубу, а «наш» президент разом зі своєю командою повинні були здійснити демонтаж пам’ятника Сталіну, що його встановили запорізькі посіпаки з партії політичного бісексуала П. Симоненка.

Ото був би піар крок, після котрого схід та захід України об’єдналися довкола лідера партії регіонів.

Непомітно мої думки перетекли до якогось химерного сновидіння, де я побачив, як:

«в вечернее время преступная группировка в составе Януковича В.Ф., Азарова Н.Я., Могилёва А.В., Тигипко С.Л., Бойко Ю.А., Клюева А.П., Бродского М.Ю., Табачника Д.В., Герман А.Н. прибыли к помещению Запорожского областного комитета коммунистической партии Украины по адресу г. Запорожье ул. Горького д.133, где, грубо нарушая общественный порядок по мотивам явного неуважения к обществу, действуя с особой дерзостью, повредили малое архитектурное сооружение, бюст Сталина И.В., при этом:

-  Азаров Н.Я. указал участникам преступления место нахождения бюста  Сталина И.В., предоставил информацию о расположении охраны в здании КПУ, обеспечил жильём участников преступления после его совершения;

- Могилёв А.В. следил за окружающей обстановкой, был готов сообщить о приближении к месту совершения преступления граждан, сотрудников милиции, а также давал устные указания соучастникам преступления;

- Янукович В.Ф. распределил роли участников преступления, следил за окружающей обстановкой, был готов сообщить о приближении к месту совершения преступления граждан, сотрудников милиции по средствам мобильной связи, а также давал устные указания соучастникам преступления;

- Тигипко С.Л. имеющейся бензопилой отпиливал голову малого архитектурного сооружения -бюст Сталина И.В.;

- Бойко Ю.А. предоставил заведенную бензопилу для отделения головы Тигипко С.Л., после чего с помощью кувалды отбил голову с Бюста Сталина И.В.;

- Клюев А.П. организовал прибытие участников преступления в город Запорожье, во время совершения преступления блокировал двери помещения КПУ;

- Бродский М.Ю. несколькими ударами попытался при помощи кувалды отбить голову бюста Сталина И..В.

- Табачник Д.В. во время совершения преступления блокировал двери помещения КПУ;

- Герман А.Н. произвела видеозапись преступных  действий участников преступления, которую поместил в международную сеть интеренет…»

Крізь сон я усвідомлював, що відчайдухи «своими действиями совершили преступление, предусмотренное ч.2 ст. 296 УК Украины - хулиганство, то есть грубое нарушение общественного порядка по мотивам явного неуважения к обществу, сопровождаемое особой дерзостью, совершенное группой лиц», але я розумів, що вони пожертвували собою заради того щоби назавжди покінчити з проклятим тоталітарним минулим…

Прокинувся я мало не в сльозах, зібрав папери та попрямував до Апеляційного суду  Запорізької області.

Засідання розпочалося з 20 хвилинним запізненням. Невеличка судова зала виявилася вщент заповненою публікою та журналістами з камерами, диктофонами й записниками. З цього огляду судді з поганої російської, якою вони користувалися минулого засідання перейшли на погану українську.

Питання про мої повноваження,  яке було наріжним минулого разу, здавалося було вирішене, і мені навіть дозволили заявити перше клопотання.

Воно полягало в тому. щоби суд пересвідчився чи є в матеріалах справи докази того, що копія моєї апеляції була вручена моєму підзахисному. Такого доказу не виявилося, не виявилося також і доказу того, що Лабайчук В.І. взагалі повідомлений про судове засідання. За таких умов годі говорити про можливість всебічного та повного дослідження обставин справи, як цього вимагає закон.

Замість того, щоби визнати свою помилку та виправити її, колегія суддів почала в три голоси переконувати мене, що оскільки я не брав у часті у засіданні суду першої інстанції, то й не маю повноважень подавати апеляцію.

Це звучало, як марення невігласа, яке не личило особам, які приносять присягу судді та виносять рішення іменем України. Прийшлося попросити суд ухвалити про це рішення, яке я міг би оскаржити до Європейського суду з прав людини.

-         Не треба нас залякувати, - образився на мене головуючий й закликав колег до «нарадчої кімнати».

Якби то я знав, що  сама згадка про Європейський суд  така страшна для українського судді, я, можливо б утримався, від оголошення свого наміру.

Радилися судді довгенько як на таке просте питання, але рішення їхнє було соломонове, як завжди. Служителі Феміди нарешті усвідомили, що до участі у справі треба залучити Василя Лабайчука, й суд ухвалив доставити його у наступне засідання, яке відбудеться 4 лютого 2011 року о 14:00 за адресою м. Запоріжжя вул. Артема, 50

Якщо Вас це не цікавить, то й не турбуйтеся.

З правдивою пошаною, -

Віктор Ніказаков, адвокат, захисник В. Лабайчука
__________________________________________
Джерело: ТЕМА

Свиням не до харакірі, свині жруть г..но!

Олександр Северин: "Черговий шанс для правих" чи самоупослідження?

Є боротьба за волю України,

Все інше то велике мискоборство

Ліна Костенко

Є така партія – УНП. Помірно (тобто наскільки це можливо за умов нескінчених поразок правих) заслужена і особисто мені раніше симпатична – настільки, що я навіть колись за неї, здається, голосував.
І, за відсутности альтернативи, можливо голосував би надалі. Слівце "би", котре переводить це у площину непевної і невдячної якбитології тут з'явилося, щоправда, не сьогодні, оскільки на чолі УНП вже давно стоїть пан Юрій Костенко, постать котрого особливого електорального піднесення у мене не викликає. Нічого особистого – кожен, хто не згоден, може звернутися до показників українських народників на виборах. 

Поза цією прикрою обставиною, жодних претензій до пана Костенка у мене не було, адже хто стоїть на чолі певної партії – справа передусім самих партійців і якщо вони вже багато років вважають, що він володіє якимись особливими талантами чи то можливостями, недосяжними ні для кого іншого – їхнє право.
Проте неприємно, коли суспільною думкою намагаються зманіпулювати, а якось по-іншому кваліфікувати мету свіжого тексту пана Костенка під зворушливою назвою "Зміни до Конституції – це черговий шанс для правих"¹, що вміщений на блозі керівника УНП – і хотілось би (див.вище про колишні сентименти до цієї партії), та не бачу підстав. 

"Українська народна партія голосувала сьогодні за внесення змін до Конституції, щоб врегулювати правові колізії, пов'язані з терміном повноважень діючих органів влади, а також в найближчій перспективі сприяти зміні виборчого законодавства для стимулювання до змагань за владні повноваження ідеологічних політичних сил" – переконує нас пан Костенко. Але чомусь мені виглядає, що насамперед він переконує сам себе.

"Парламент мав врегулювати правові проблеми", пише він: "ВРУ обиралася, згідно конституційної реформи 2004 року, на 5 років. Однак, поновлення Конституції 1996 року, яка передбачала 4-річний термін повноважень українського парламенту, призвело до правової колізії. Приміром, розходження в термінах виборів стосувалося не лише Верховної Ради України, а й Президента та місцевих органів самоврядування, що призводило до правового безладу в державі".

Залишаючи осторонь те, що йменувати теперішній Верхосовєт "парламентом" значить надзвичайно і безпідставно йому лестити, поговоримо про "колізії", а вірніше про їхню цілковиту відсутність.

За чинною, не спотвореною здохлою "політреформою" Конституцією України:

а) "Чергові вибори до Верховної Ради України відбуваються в останню неділю березня четвертого року повноважень Верховної Ради України" (частина перша ст.77) – отже, враховуючи те, що народні депутати України ВРУ шостого скликання набули своїх повноважень 23 листопада 2007 року, мають відбутися в останню неділю березня 2011 року, тобто 27 березня 2011 року.

б) "Органи законодавчої <…> влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України" (частина друга ст.6), "Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України" (частина друга ст.19).

в) "<…>народні депутати України складають перед Верховною Радою України таку присягу: "Присягаю додержуватися Конституції України та законів України, виконувати свої обов'язки в інтересах усіх співвітчизників" (стаття 79).

Жодна норма Основного (чи якогось іншого) закону не надає депутатам певного скликання продовжувати собі (і, відповідно, "своїй" ВРУ) строк повноважень. Більш того, згідно зі ст.3 обов'язкового для України Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Європейської конвенції з прав людини) "Високі Договірні Сторони зобов'язуються проводити вільні вибори з розумною періодичністю"– не треба бути генієм конституціоналізму, щоби визнати, що розумна періодичність – у слідуванні імперативній нормі Конституції, а не у примхах мандатоносців.

Принагідно варто спростувати ще одну тезу, котру наводять на "обгрунтування", мовляв, зміни строку проведення виборів потребує воля виборців, котрі обирали (за життя"політреформи") цих депутатів (і Януковича) на п'ять, а не на чотири роки. Як і часто густо – маніпуляція.

По-перше, обирали, але зовсім з іншими повноваженнями.

По-друге, не лічить "ідеологічним політичним силам" широко заплющувати очі на жалюгідний рейтинг цієї ВРУ та на очевидне бажання їхніх власних виборців викинути цю ВРУ на помийку.

По-третє, якщо ти вже назвався демократом чи то прихильником правової держави – виконуй чинну Конституцію (див.вище).

Тож нардепи-уенпісти не мали б вигадувати "колізії" і надалі ними перейматися, натомість мали б разом з усіма колегами виконувати чинні норми Конституції і йти на виборі 27.03.11. Але не схотіли.

Напевно, не схотіли саме тому, що, як промовисто свідчить пан Костенко, "в УНП, окрім чисто правових, були також і політичні мотиви при підтримці змін до Конституції". У цьому нема сумнівів, проте є сумніви, які саме політичні мотиви. 
За версією пана Костенка, ті мотиви полягають у тому, що за відсутности нового виборчого законодавства, або ж у разі запровадження "змішаної" системи виборів,"патріотичні політичні сили <…> могли бути повністю відкинуті від впливів на державну політику", чого (впливу) можна досягти "лише через об''єднання правих політичних партій, які зможуть, нарешті, стати конкурентоспроможною політичною силою<…>, а відтак в наступному парламенті суттєво посили український національній інтерес".

На цьому зворушливому місці хочеться спитати автора, перепрошую, а що, зараз"патріотичні політичні сили" від "впливів на державну політику" не відкинуті? І звідки він узяв, що регіональні пацани (і примкнулі до них підпацанники) збираються зважати на його з колегами думку при прийнятті нового виборчого законодавства? І, зрештою, не факт, що якщо автоматично з'єднаються "дві каліки, три чуми", то у наступній Верхораді від цього суттєво посилиться український інтерес. Якщо тільки не вважати таким інтересом бажання особистого сидіння у депутатському кріслі, адже по-іншому вже і не пригадати як…

Тому існує альтернативна версія "політичних мотивів" ну дуже "опозиційних" нардепів, які підтримали капость 01.02.11: дуже хочеться бути нардепами якомога довше, і бажано – знову. Врешті, як пам'ятаємо, на крайній випадок є авторитетна у певних колах думка, що "вибори – злочин проти народу" і відповідна практика.

Відтак, читаючи пояснення головного уенпіста, можна уявити, що йому і вправді соромно (звідси цей автотренінг), але тут принагідно згадується одна з фінальних сцен "Останнього самураю": придворному чиновнику, котрий каже про те, що його осоромили, імператор подає меча зі словами шттибу "ну, якщо вже ваша ганьба є настільки нестерпною…", натякаючи на гаракірі. Вже здійснивши де-факто політичне самогубство, не варто намагатися подати це шляхетною перемогою. При цьому я геть не заперечую можливости того, що УНП, а ще ймовірніше – особисто Костенко з групою товаришів знову опиниться у складі ВРУ, от тільки не треба вже про "ідеологічну політичну силу". Бо трохи комічно. 

Все це, ясна справа, стосується не лише депутатів від УНП, а всіх гамузом"опозиціонерів", які голосувати за регіональні зміни до Конституції: як на мене, список²тих, хто голосував "за", має стати таким собі проскрипційним списком виборця – жоден з персонажів не заслуговує на наш голос "за", оскільки це некомільфо, а кажучи більш зрозумілою декому пацанською мовою – "западло".
Втім, всі задіяні у неподобстві персонажі ще мають право на заключне слово, тобто дію – подання до Конституційного Суду з мотивів порушення процедури³. А нє, як кажуть у Галичині – то нє.

Олександр Северин, к.ю.н.,

*****

Примітки:

¹ http://blogs.pravda.com.ua/authors/kostenko/4d48242331cc0/add_ok/#form 

² http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/radac_gs09/g_frack_list_n?ident=17840&krit=66 з поправкою на, виглядає, переконливе твердження Ар'єва, що він не голосувавhttp://www.unian.net/ukr/news/news-419156.html . За обуренням депутата хочеться далі побачити наполегливі звернення до Генпрокуратури – і його, і всіх інших хто вважає так саме.

³Рішення Конституційного Суду України №11-рп від 07.07.98 є прецедентом: <sup>"Положення частини другої статті 84 Конституції України треба розуміти так, що рішення Верховної Ради України, зокрема закони, постанови, інші акти, а також рішення Верховної Ради України щодо прийняття (відхилення) постатейно законопроектів, поправок до них приймаються лише на пленарному засіданні Верховної Ради України за умови особистої участі народних депутатів України в голосуванні та набрання встановленої Конституцією України, законом про регламент Верховної Ради України кількості голосів на їх підтримку.

Положення частини третьої статті 84 Конституції України щодо здійснення народним депутатом України голосування на засіданнях Верховної Ради України означає його безпосереднє волевиявлення незалежно від способу голосування, тобто народний депутат України не має права голосувати за інших народних депутатів України на засіданнях Верховної Ради України. 

Порушення встановленої Конституцією України процедури ухвалення законів та інших правових актів Верховною Радою України є підставою для визнання їх НЕКОНСТИТУЦІЙНИМИ (частина перша статті 152 Конституції України)"</sup>

Прошу це вважати гуманітарною допомогою для обурених депутатів.

 _________________________________
Джерело: Майдан