Поезія усвідомленої самотності і піднесення борців

Лазер і Шум



Чим сильніша ваша самотність, чим більше тих, хто шкіриться і стукає дерев'яним копитцем — тим ближче ви до суті боротьби, фінальна битва якої неминуче супроводжується якщо не союзом нікчемних одиниць у поєдинку за мету, то тією самотністю, яка, як шкідливий міраж, шепче нам мантри сумнівів. 

поезія усвідомленої самотності і піднесення борців



Чим ближче ми до суті боротьби, тим яскравіший палаючий лазер мети на горизонті. Та, серед іншого, вчувається всебічне виття — гармидер химер, сирени гніву і гуркіт та блискавки, шум і гам. Тріскаються жуки під ногами, черв'яки заплітаються в слизові кренделі, а мокриці бризкають землистими соками — на узліссях ситуація живчика страждаючих паразитів. Та головне — чітко чути гуркіт чавунних чобіт. Це однорідний натовп заворушився, гнівається сірий легіон у намордниках-шоломах.

Ті, хто знає, каже, що в пеклі для «нашої людини» є окремий казан. Від інших пекельних казаів він відрізняється тим, що його ніхто не охороняє. Ніяких стражників-бісів з розпеченими списами, оскільки цей наш конкретний «суповий набір», що живе в казані, — на відміну від усіх інших «супових наборів», — не дозволяє своїм мешканцям покинути всю цю підземну кухню грішних і стражденних, закованих у ланцюгах.

Так от, чим ближче ми до суті боротьби, тим ширше і голосніше невдоволення тих розгублених і нещасних, які не можуть змиритися з тим, що є ще й ті, кому судилося назавжди покинути казан. І саме тому, чим ближче ми до суті боротьби, чим ближче ми до мети нашого нахабного повстання проти світу медуз, тим дужче ненавидять нас покірні матки смутку, комарі і вампіри світлих енергій. Це природно. Ми повинні розуміти це, щоб раптом не зніяковіти.




Гавкіт собак довкруг караванів світла — сюжет класичний, відомий. Та ми не маємо права забороняти цей гавкіт, не маємо права звинувачувати стерв'ятників. Бо собака має гавкати, а стерв'ятники кружляти над нашими головами — до караванів боротьби це не має ніякого відношення. Собаки і стерв'ятники — лише нагадування про те, що ми на вірному шляху, а прийдешнє сповнене нових ризиків і відкриттів.

Чим ближче ми до суті боротьби, тим більше тих, хто полишає наші ряди. Так караван опору позбавляється від теоретиків, які знають «як треба» і «що правильно», але навряд чи хоч одного разу здійснюють вчинки творчої пристрасті. Теоретики люблять швидше мудрувати, ніж боротися. Не слід засуджувати їх за це. Без слабких не буває сильних. Без присутності смороду не буває розуміння принади запахів тюльпанів і нарцисів.



Я звертаюся до тих, хто, в силу своїх переконань, пізнав самотність і страждання, втрату друзів і зраду, дурість і сліпоту, особливо серед, здавалося б, «своїх». Багато хто з тих, хто пізнали, ризикують заплутатись, розчаруватися і здатися, втратити віру у свій напрямок, підкоритися похмурості, чадному газу послужливого колективу. Не варто, друзі. Чим сильніша ваша самотність, чим більше тих, хто шкіриться і стукає дерев'яним копитцем — тим ближче ви до суті боротьби, фінальна битва якої неминуче супроводжується якщо не союзом нікчемних одиниць у поєдинку за мету, то тією самотністю, яка, як шкідливий міраж, шепче нам мантри сумнівів.

Чим ближче ми до суті боротьби, тим більше цих сумнівів. Але це теж природно. Головне — незмінність послідовного руху до палаючого лазера на горизонті. Все інше — зазубрини людського фактора.



Мені хотілося б попередити вас про один переломний момент, який з’являється на шляху битви за ваші переконання. Це момент вершини ворожнечі — момент, коли останній ближній з каравану каже: «Ми помиляємось — ми програємо». Я бачив тих, хто після цих слів скидав пір'я і втрачав віру в крила — там бували мої друзі, та й сам я не рідко ризикував опинитись на їхньому місці. Ось чому так важливо в цю переломну мить пізнати фінальну мутацію, хворобливу жертву і огидну, на перший погляд, метаморфозу: дірки у вухах затягує шкірою, зростаються ніздрі, тіло охоплює гранітна луска — людськими залишаються лише очі й серце, чиє пальне стверджує незворотність, неможливість шляху назад.

Коли горизонт буде досягнутий, а клітки відкриті, їхні мешканці кинуться з обдертими кігтями на «цих моторошних виродків», що насмілились скинути засуви концентраційних гнізд. Тому що більшості, на жаль, не потрібна свобода — ними наповнені лише маяки і поводирі, тільки ті, хто зверху, «щоб вирішували за нас, щоб думали замість нас». Відкрити клітку — приректи себе на прокляття натовпу. Та якщо теза «горизонтний лазер — мета» близький вам так само, як він близький мені, то ви зрозумієте, що відкривати клітку — наша місія, відкривати її варто. Тому що там, у збитому киселі похмурого й рабського колективу струнких оселедців, є наші пригнічені соратники, ща заслуговують трав'янистих лугів і кульбаб, що мріють про весняний і вільний подув вітру.
_____________________________
Джерело: Platonov-City