Хакери-месники і шпигуни на диліжансі

Стаття Умберто Еко для газети Libération

Справа WikiLeaks має подвійне значення. З одного боку, це уявний скандал — скандал, який виглядає таким тільки на тлі лицемірства, яке править відносинами між державами, громадянами та пресою. З іншого — ця справа знаменує глибокі зміни на міжнародному рівні і стає прообразом майбутнього регресу.

Та все по порядку. Перший аспект WikiLeaks — це підтвердження факту, що будь-яке донесення спецслужби будь-якої країни складається виключно з газетних вирізок. «Феноменальні» американські одкровення про сексуальні звички Берлусконі не містять нічого, чого б уже багато місяців не друкували газети (природно, крім тих, що належать йому самому), а похмуро-карикатурний портрет Каддафі давно став предметом естрадних жартів.

Правило, за яким секретні донесення повинні складатися тільки з уже відомих новин, принципово важливе для динаміки роботи спецслужб і не тільки в нашому столітті. Якщо ви підете до бібліотеки езотеричної літератури, ви побачите, що в кожній праці (про Грааль, про таємницю Ренн-ле-Шато, тамплієрів і розенкрейцерів) дослівно повторюється те, що вже було написано раніше іншими авторами. І це не тільки тому, що окультні автори не люблять займатися оригінальними дослідженнями (і не знають, де шукати новини про те, що не існує), але й тому, що ті, хто посвятив себе окультизму, вірять тільки в те, що вже знають, у те, що ще раз підтверджує їх знання. У цьому секрет успіху Дена Брауна. Те ж стосується і секретних донесень. Інформатори ліниві; ледачий або, щонайменше, обмежений шеф спецслужби (інакше, як знати, може, він міг би стати редактором Libération), який вважає за правду тільки те, що сам розпізнає. Цілком секретні відомості про Берлусконі, які американське посольство в Римі посилало до Державного департаменту, повторювали те ж саме, що попереднього тижня публікував Newsweek.

Тоді чому оприлюднення цих донесень наробило стільки шуму? З одного боку, з них стає зрозуміло те, що будь-який досвідчений спостерігач вже й так знає: що щонайменше з кінця Другої світової війни і з того моменту, коли глави держав отримали можливість зідзвонюватися по телефону або літати один до одного на літаку, посольства втратили свою дипломатичну функцію, ставши шпигунськими центрами і лише зрідка займаючись церемоніальними екзерсисами. Всі, хто дивиться фільми-розслідування, добре про це знає, то ж люди, які роблять вигляд, що не в курсі, просто лицемірить. Тим не менш, факт публічного відтворення цієї інформації порушує обов’язок лицемірства і виставляє американську дипломатію в дуже неприємному світлі.

По-друге, сама ідея того, що будь-який хакер може перехопити найпотаємніші секрети найсильнішої країни світу, завдає неслабкий удар по престижу Держдепартаменту. Тому скандал шкодить «зловмисникам» більше, ніж жертвам.

Але давайте подивимося глибше на те, що сталося. Раніше, за часів Оруелла, будь-яку владу можна було представити як Великого брата, який контролював кожен рух своїх підданих. Орвелівське пророцтво повністю збулося в момент, коли держава завдяки телефону має можливість контролювати кожен крок громадянина, кожну його транзакцію, готелі, в яких він зупиняється, платні автостради, по яких їздить, і так далі. Громадянин став жертвою недремного ока влади. А коли стає зрозуміло, як і відбулося зараз, що навіть тайники з владними секретами не можуть уникнути контролю з боку якого-небудь хакера, відносини контролю перестають бути односпрямованими і стають круговими. Влада контролює кожного громадянина, але кожен громадянин чи, принаймні, хакер, вибраний на роль громадського месника, може вивідати всі секрети влади.

Як влада, у якої більше немає можливості зберігати власні таємниці, може втриматися? Треба визнати, і про це колись говорив Георг Зіммель, що справжня таємниця — таємниця порожня, а порожню таємницю неможливо зробити явною; треба також визнати, що будь-яке знання про характер Берлусконі чи Меркель по суті є порожньою таємницею, таємницею без таємниці, оскільки відноситься до сфери загальновідомого. Проте оприлюднити, як це зробив WikiLeaks, той факт, що таємниці Хілларі Клінтон — порожні, рівноцінно відбирання у неї всієї влади. WikiLeaks ніяк не зашкодив ні Саркозі, ні Меркель, але дуже сильно нашкодив Клінтон та Обами. Якими будуть наслідки такої рани, нанесеної дуже сильній владі? Очевидно, що в майбутньому держави більше не зможуть розташовувати конфіденційну інформацію онлайн: це тепер все одно, що вішати її на дошку оголошень на найближчому перехресті. Не менш очевидно і те, що з нинішніми технологіями не можна розраховувати на підтримку конфіденційних відносин за телефоном. Немає нічого простіше дізнатися, що глава держави збирається кудись летіти на літаку або хоче зв'язатися з одним із своїх колег. Як в майбутньому можна буде підтримувати таємні або конфіденційні відносини? Я розумію, що поки мій прогноз відноситься до галузі наукової фантастики, але я змушений уявити собі державних агентів, які обережно переміщуються в диліжансах за неконтрольованими маршрутами, і при цьому несуть тільки повідомлення, завчені напам'ять або в кращому випадку ховають нечисленні письмові документи у підборі черевика. Інформація буде зберігатися в єдиному екземплярі у висувних ящиках, що замикаються на ключ: врешті-решт, вотергейтський злом мав менший успіх, ніж WikiLeaks.

Якось я вже мав можливість зауважити, що технології тепер розвиваються назад. Через століття після того, як бездротовий телеграф зробив революцію в комунікаціях, Інтернет повернув телеграф на телефонні дроти. Аналогові відеокасети дозволяли кінознавцям дослідити фільми кадр за кадром, перемотуючи плівку вперед і назад і виявляючи всі таємниці монтажу, тоді як тепер цифрові компакт-диски дозволяють тільки переходити від розділу до розділу, тобто "скакати" великими стрибками. На високошвидкісному поїзді з Риму до Мілана потрапляєш за три години, тоді як на літаку з урахуванням поїздки в аеропорт і з аеропорту — три з половиною. Тому немає нічого незвичайного в тому, що політикам і комунікаційним технологіям доведеться повернутися до транспорту на кінній тязі.

І останнє. Колись преса намагалася зрозуміти, що ж там таємно замишляють у тиші посольських особняків. Сьогодні конфіденційну інформацію посольства намагаються отримати у преси.
_____________________________________
Джерело: Libération