Пташка і чоловік

 

Якось чоловік упіймав пташку.


— У неволі я тобі не стану в нагоді, — сказала пташка, — відпусти мене, і я дам тобі три цінних поради.


Першу пораду пташка пообіцяла дати, поки він триматиме її в руці, другу — коли злетить на гілку, і третю - на вершині пагорба.


Чоловік погодився і запитав, яка ж перша порада. Пташка відповіла:


— Якщо ти чогось позбувся, нехай навіть ти цінував це не менше за життя, не шкодуй про це.


Чоловік відпустив пташку, і вона, злетівши на гілку, сказала свою другу пораду:


— Ніколи не вір тому, що суперечить здоровому глузду і не має доказів.


Потім вона полетіла на вершину пагорба і закричала звідти:


— О, нещасний! Я проковтнула два величезні діаманти. Якби ти вбив мене, вони були б твоїми.


У відчаї чоловік схопився за голову.


— Дай мені хоча б свою третю пораду, — сказав він, отямившись.


— Який же ти дурень! — вигукнула пташка. — Ти просиш у мене третю пораду, навіть не подумавши над першою і другою. Я сказала тобі, щоб ти не шкодував про втрачене і не вірив нісенітницям, а ти щойно зробив навпаки. Ти повірив безглуздості і пошкодував про те, що втратив! Подумай сам, як же у мені, такій маленькій, можуть поміститися два величезних діаманти. Ти дурний, тому ти назавжди залишишся тим, хто ти є: звичайною людиною.
________________________
Джерело: эдельвейс: 1, 2

Пам’ятаючи про майбутнє

Ось почитаєш іноді про те, як люди бажають вийти з сансари, щоб ніколи більше не народжуватися в цьому світі, і подумаєш тільки — а чому, власне, ніколи? Чому людина так панічно боїться знову прийти на цю землю? 


Скептики можуть заперечити зараз, що ніякого другого пришестя не буде ніколи, та зараз мова не про те. 


Якщо людина, озираючись на своє минуле і передбачаючи своє майбутнє бачить там тільки труднощі, не важливо якої природи, чи то фізичної, чи матеріальної, то цілком природно — не побажає вдруге народжуватися в тому світі, який обійшовся з нею так не справедливо. 


Але якщо життя людське була наповнене радістю, любов'ю і всіма матеріальними та духовними благами, то ось сумніваюсь я дуже, що така людина не захоче повернутися знову, і знову туди, де вона була обласкана з усіх сторін. 


Ось у цьому зв'язку я пропоную всім добровільним відмовникам від майбутніх втілень замислитися не над тим, як зробити так, щоб ніколи сюди більше ні ногою, а над тим, що потрібно зробити для того, щоб народитися знову, але, припустимо в дуже хорошій і знаменитій сім'ї, оточеній з усіх боків матеріальними і духовними благами. Але найголовніше — щоб пам'ятати себе теперішнім, і для чого ти захотів народитися в кращих умовах. Бо хто зна’, а раптом почують вас небеса, і нададуть вам таку можливість, а ви, рідства не пам'ятаючи, почнете тринькати спадок своїх батьків, і творити всілякі гидоти. 


Чи буде ваше народження реальним — це, звичайно, питання питань, але, принаймні, ви станете кращі вже з того моменту, коли почнете думати про це і діяти, знайшовши втрачений багатьма сенс у цьому житті, та й самого себе, такого байдужого і байдужого.
__________________________________________
Джерело: Когда смеются Боги

Поезія усвідомленої самотності і піднесення борців

Лазер і Шум



Чим сильніша ваша самотність, чим більше тих, хто шкіриться і стукає дерев'яним копитцем — тим ближче ви до суті боротьби, фінальна битва якої неминуче супроводжується якщо не союзом нікчемних одиниць у поєдинку за мету, то тією самотністю, яка, як шкідливий міраж, шепче нам мантри сумнівів. 

поезія усвідомленої самотності і піднесення борців



Чим ближче ми до суті боротьби, тим яскравіший палаючий лазер мети на горизонті. Та, серед іншого, вчувається всебічне виття — гармидер химер, сирени гніву і гуркіт та блискавки, шум і гам. Тріскаються жуки під ногами, черв'яки заплітаються в слизові кренделі, а мокриці бризкають землистими соками — на узліссях ситуація живчика страждаючих паразитів. Та головне — чітко чути гуркіт чавунних чобіт. Це однорідний натовп заворушився, гнівається сірий легіон у намордниках-шоломах.

Ті, хто знає, каже, що в пеклі для «нашої людини» є окремий казан. Від інших пекельних казаів він відрізняється тим, що його ніхто не охороняє. Ніяких стражників-бісів з розпеченими списами, оскільки цей наш конкретний «суповий набір», що живе в казані, — на відміну від усіх інших «супових наборів», — не дозволяє своїм мешканцям покинути всю цю підземну кухню грішних і стражденних, закованих у ланцюгах.

Так от, чим ближче ми до суті боротьби, тим ширше і голосніше невдоволення тих розгублених і нещасних, які не можуть змиритися з тим, що є ще й ті, кому судилося назавжди покинути казан. І саме тому, чим ближче ми до суті боротьби, чим ближче ми до мети нашого нахабного повстання проти світу медуз, тим дужче ненавидять нас покірні матки смутку, комарі і вампіри світлих енергій. Це природно. Ми повинні розуміти це, щоб раптом не зніяковіти.




Гавкіт собак довкруг караванів світла — сюжет класичний, відомий. Та ми не маємо права забороняти цей гавкіт, не маємо права звинувачувати стерв'ятників. Бо собака має гавкати, а стерв'ятники кружляти над нашими головами — до караванів боротьби це не має ніякого відношення. Собаки і стерв'ятники — лише нагадування про те, що ми на вірному шляху, а прийдешнє сповнене нових ризиків і відкриттів.

Чим ближче ми до суті боротьби, тим більше тих, хто полишає наші ряди. Так караван опору позбавляється від теоретиків, які знають «як треба» і «що правильно», але навряд чи хоч одного разу здійснюють вчинки творчої пристрасті. Теоретики люблять швидше мудрувати, ніж боротися. Не слід засуджувати їх за це. Без слабких не буває сильних. Без присутності смороду не буває розуміння принади запахів тюльпанів і нарцисів.



Я звертаюся до тих, хто, в силу своїх переконань, пізнав самотність і страждання, втрату друзів і зраду, дурість і сліпоту, особливо серед, здавалося б, «своїх». Багато хто з тих, хто пізнали, ризикують заплутатись, розчаруватися і здатися, втратити віру у свій напрямок, підкоритися похмурості, чадному газу послужливого колективу. Не варто, друзі. Чим сильніша ваша самотність, чим більше тих, хто шкіриться і стукає дерев'яним копитцем — тим ближче ви до суті боротьби, фінальна битва якої неминуче супроводжується якщо не союзом нікчемних одиниць у поєдинку за мету, то тією самотністю, яка, як шкідливий міраж, шепче нам мантри сумнівів.

Чим ближче ми до суті боротьби, тим більше цих сумнівів. Але це теж природно. Головне — незмінність послідовного руху до палаючого лазера на горизонті. Все інше — зазубрини людського фактора.



Мені хотілося б попередити вас про один переломний момент, який з’являється на шляху битви за ваші переконання. Це момент вершини ворожнечі — момент, коли останній ближній з каравану каже: «Ми помиляємось — ми програємо». Я бачив тих, хто після цих слів скидав пір'я і втрачав віру в крила — там бували мої друзі, та й сам я не рідко ризикував опинитись на їхньому місці. Ось чому так важливо в цю переломну мить пізнати фінальну мутацію, хворобливу жертву і огидну, на перший погляд, метаморфозу: дірки у вухах затягує шкірою, зростаються ніздрі, тіло охоплює гранітна луска — людськими залишаються лише очі й серце, чиє пальне стверджує незворотність, неможливість шляху назад.

Коли горизонт буде досягнутий, а клітки відкриті, їхні мешканці кинуться з обдертими кігтями на «цих моторошних виродків», що насмілились скинути засуви концентраційних гнізд. Тому що більшості, на жаль, не потрібна свобода — ними наповнені лише маяки і поводирі, тільки ті, хто зверху, «щоб вирішували за нас, щоб думали замість нас». Відкрити клітку — приректи себе на прокляття натовпу. Та якщо теза «горизонтний лазер — мета» близький вам так само, як він близький мені, то ви зрозумієте, що відкривати клітку — наша місія, відкривати її варто. Тому що там, у збитому киселі похмурого й рабського колективу струнких оселедців, є наші пригнічені соратники, ща заслуговують трав'янистих лугів і кульбаб, що мріють про весняний і вільний подув вітру.
_____________________________
Джерело: Platonov-City

Ассанж зайшов надто далеко! / Assange has gone too far!

Джуліан Ассанж: Прихід нетократії, антихриста буржуазії

Джуліан Ассанж

2010

Автор — Kazakov Maksim

Джуліану Ассанжу в наш час дісталася та ж роль і та ж доля, що й Джордано Бруно в розгул інквізиції. Сучасний світ вседозволеності не засуджує хулу на Бога — нема більше заборонених тем у природі Людини, в природі Бога або у схемах світоустрою. Нині всі заборонені теми монополізувала політика. І те, що робить Джуліан Ассанж — це те, за що Бруно пішов на вогнище ... Так, Істина і Правда, про що дозволяв собі говорити Джордано Бруно — більш пафосні, ніж брудне листування брехливих політиків, але Новітній час, у відповідності зі своєю нікчемністю, має заборонені теми відповідні своїй природі, і першочергово важливий сам факт їх розголошення.

Джуліан Ассанж буде спалений на багатті інквізиції XXI століття. І справа не в тому, що відбулося розголошенння урядових таємниць. Справа в більшому. Почалася нова боротьба за панування. Вікілікс — це спроба скинути буржуазію, влада якої полягає у володінні матеріальними благами. Джуліан Ассанж — це насильницький прихід епохи нетократії. Буржуазія буде чинити опір стократ — буде звинувачувати в брехні, у згвалтуваннях, у тероризмі.

Раніше звинувачували в єресі і відправляли на вогнище тих, хто був небезпечний для Церкви. Ну, в чому могли б, враховуючи реалії сучасного суспільства, звинуватити Ассанжа, як не в згвалтуванні феміністки?.. Адже єресь нині дозволена, а от за тотальної лібералії і фемінізації суспільства — згвалтування це те, «що доктор прописав» ...

Інформаційна інквізиція.

Не зовсім так. Це — зміна владних класів суспільства.

Спочатку була аристократія — її влада полягала у володінні землею, їй на зміну прийшла буржуазія, влада якої полягає у володінні матеріальними благами і засобами виробництва. У Новітній час буржуазія буде змінена нетократією, бо тепер засіб виробництва — комп'ютер, а продукт — інформація.

Тобто, вся влада буде належати тим, хто не просто володіє інформацією, а може маніпулювати доступом до неї мас.

Іншими словами, буржуазії приходить кінець.

Приклад нетократії — це Вікіпедія і її власники, бо всі вірять тому, що написано у Вікіпедії, але в ній написано те, що там терплять її творці та власники (незважаючи на всю її первісну безсторонність). Якщо шлях Вікіпедії у поступовому витісненні буржуазії безболісними засобами, то спосіб Ассанжа — це радикальне знищення влади буржуазії.

Бо буржуазія керує людством через лобіювання політиків. Кранти політикам, а так як політика і буржуазія вросли одне в одного, як судини ракової пухлини, то й у буржуазії влади більше не буде.

Ми живемо у великі Часи.

Тобто, інквізиція якраз не інформаційна, інквізиція ліберальна — не заб'ють, як на сході, камінням, а звинуватять у згвалтуванні, зганьблять добре ім'я, закриють банківські рахунки, відключать світло...
_______________________________________
Джерело: Гербарий из людей 

Філософія, релігія і пальці

Пояснення філософських, релігійних та інших течій на пальцях:


1. Платонізм. Я згадав! У мене є пальці!
2. Неоплатонізм. У мене є пальці! Але це згадав не я ...
3. Атомізм. Пальці є, але тільки дуже маленькі, і їх дуже багато.
4. Кініки. Пальці є. Але навіщо? ...
5. Стоїцизм. Пальці неминучі.
6. Іудаїзм. Мої пальці - всім пальцям пальці!
7. Зороастризм. Є пальці ліві, є пальці праві, і їх порівно.
8. Індуїзм. Кожному пальцю - по кармі!
9. Буддизм. Пальці тлінні - то на фіг вони здалися? ...
10. Конфуціанство. Пальці. Просто пальці.
11. Даосизм. Від пальців нікуди не дінешся.
12. Християнство. Пальців п'ять, а долоня ж то одна! ...
13. Християнська єресь. А пальців таки не п'ять! ...
14. Середньовічна філософія. Пальці незбагненні.
15. Філософія Відродження. А пальці є!
16. Іслам. Не існує пальців, крім моїх.
17. Сенсуалізм. Якщо вдарити по пальцях і буде боляче, то вони є, а якщо не боляче - то їх немає.
18. Ідеалізм. Пальці є, тому що я думаю, що вони є.
19. Суб'єктивний ідеалізм. Ось перестану думати про пальці - і вони зникнуть!
20. Агностицизм. Пальці є, але от спробуй це доведи ...
21. Матеріалізм. Пальці є, тому я про них і думаю.
22. Діалектичний матеріалізм. Єдність і боротьба правих і лівих пальців.
23. Раціоналізм. Пальці є. Їх не може не бути.
24. Скептицизм. Спробуй розберися у цих пальцях!
25. Детермінізм. Це дивлячись, які пальці ...
26. Просвітництво. А що ти зробив для своїх пальців?!
27. Гегельянство. Пальці є! Але незрозуміло - як?!
28. Ніцшеанство. Не варто довго дивитися на свої пальці, інакше одного разу вони подивляться на тебе.
29. Марксизм. Це як два пальця.
30. Марксизм-ленінізм. Це як два пальці об асфальт.
31. Ірраціоналізм. А чи є пальці? ...
32. Позитивізм. Пальці пальцями, проте ...
33. Екзистенціалізм. Десь у мене були пальці ...

______________________________________
Джерело: Пальці Пещера Льва

Черевик Ґанді

Одного разу, сідаючи в поїзд, Ґанді зронив з ноги черевик, який упав на залізничну колію. Підняти його він не зміг, тому що поїзд вже рушив. На подив своїх супутників, Ґанді спокійно зняв другого черевика і кинув його на шпали ближче до першого. Коли ж його запитали, навіщо він це зробив, Ґанді посміхнувся: "У бідняка, який знайде на рейках черевик, буде до нього пара".

_____________________________________
Джерело: Vita Nova

Про униніє

Натрапив на маловідомі роздуми Миколи Васильовича Гоголя.



Униніє є найбільший з гріхів, а тому, як тільки одна тінь його набіжить на нас, ми повинні відразу ж вдатися до Бога і молитися з усіх сил наших.

Униніє охоплює одних тоді, коли відчуєш свою слабість і безсилля, униніє від того, що безсилий і малий духом, охоплювало будь-кого і знайоме всім. Найбільш сильні характери відчували так само своє безсилля, як і найбезсиліші. Різниця в тому, що сильнішим посилаються випробування сильніші, нещастя важчі; слабшим – слабші. І тому в такі хвилини ніяк не слід втрачати надію, але молитися сильніше і сильніше доти, поки не зм’якшає душа і не розв'яжеться сльозами. Негайно після молитви, коли воздвигнеться хоч на короткий час дух, перечитати всі правила і настанови в житті, які є в нас виписані і які повинні бути в кожного, перечитати журнал свій, всі записані там сумні та важкі хвилини. Потім поглянути на свої теперішні прикрості. І коли обміркуємо, зважимо та порівняємо все, коли раптом як блискавка осяє і опромінить нас Самим Богом зіслана думка, і ми відкриваємо тоді засоби допомогти тому, чому й не думали бути спроможними допомогти.



В людини нема своєї сили; це вона повинна знати і пам'ятати завжди, – і хто надіється на свою силу, той слабший від усіх на світі. Ми повинні бути міцні Божою силою, а не своєю. Найтвердшими характерами стали тільки ті, які сильно падали духом і бували в певні хвилини життя безсилішими від всіх. Це власне й змусило їх всіма силами озброїтися проти власного безсилля. Вони старалися, молилися, невпинно просячи допомоги, і таким чином зміцніли і стали найтвердшими. Ті ж, які нам іноді здаються сильними тому тільки, що мають грубу і жорстку натуру, не знають жалю, здатні ображати, деспотувати і виявляти характер свій капризами, – ті показують тільки мішуру сили, а насправді її не мають. На першому нещасті, як на випробному камені, вони впізнаються. При першому приступі нещастя вони виявляються малодушними, низькими, безсилими, як діти; тоді як слабші зростають, як велетні, при кожному нещасті. “Моя сила виявляється в безсиллі”, – сказав Бог вустами апостола Павла.



Униніє при першій невдачі трапляється з багатьма. Ми йому доти підвладні, пок и не впевнимося досконало та досвідом, і розумом, і прикладами, що перша невдача зовсім нічого не значить. Невдачі посилаються для того, щоб змусити нас краще і уважніше розглянути ту саму справу, щоб будити наш ум та розвивати для нього поприще. Всі наші невдачі походять від нас самих: ми або поспішили, або пропустили щось, або не розглянули всіх якостей тих людей, з якими нам доводилося мати справу. А тому, помолившись, треба знову почати ту саму справу, виправивши всі свої минулі помилки. Якщо ж знову трапиться невдача, знову помолитися Богові, знову роздивитися всі обставини, знову виправити всі нові наші помилки – і, благословившись, бадьоро та весело взятися знову за справу. Люди великі тому стали великими, що не бентежилися ніяк від першої невдачі, і не тільки від першої, але навіть від декількох – і тоді, коли інші, бачачи їхнє терпіння, сміялися над ними, як над божевільними, вони з новим старанням бралися за свою невдалу справу і нарешті ставалими досконалими в ній. Невдачі не для шкоди нам даються, а для напоумлення. І найрозумніша людина, не наробивши раніше дурниць, не стане розумною людиною.

Іноді невелике униніє приходить до нас через різні дрібні неприємності, іноді воно приходить невідомо з яких причин, просто від втоми душевної. Тоді для нас корисними можуть бути просто розваги, розмова з близьким приятелем, з тим, хто нас любить любов'ю вищою, а не пристрасною. Хто й нам самим міг би дорікнути, але разом з тим втішити нас тихою, заспокійливою для душі розмовою. Хто, люблячи нас, був би разом з тим також безпристрасним і до тих, які нас не люблять. Ще корисніше буває в такі хвилини, забувши цілком про себе і про свої власні біди та неприємності, відшукувати тих, які страждають, для того, щоб допомогти їм не самою грошовою допомогою, а щиросердечною підтримкою, проливаючи розраду на душевні болі. Хто сам терпів, той щасливець: він знає, як допомогти іншому. Такий засіб дивно впливає на власну нашу душу. Після нього спокій раптом сам собою запанує в нас.



Униніє, яке находить на багатьох людей при роздумах про теперішнє, минуле та майбутнє своє положення, показує тільки те, що вони ще мало думали, ще не вміють входити в зміст і значення подій. Але як тільки починаємо ми розрізняти зміст будь-якої події, тоді сповнюємося надміром одної вдячності перед Богом, бачачи, як все, що трапляється, трапляється на благо наше. Ніяк не можна сказати, що якийсь час нашого життя був кращим тому тільки, що ми були тоді спокійні і менше тривожилися всякими замішаннями. Душевний сон ніяк не можна назвати прекрасним станом. Правда, ми не відчували тоді тривог; але зате ми не відчували величезних насолод душевних. Нам не було де показати красу, велич душі, терпіння, твердість, жар правдивої молитви, віру істинну в Бога, любов правдиву, тобто, не поверхневу, а глибоку, яка вміє віддати перевагу головному над мізерним, внутрішньому над зовнішнім. Словом, нам не випало би подвигів, за які нагороди небесні готуються людині; бо Бог невимовно милостивий до людини і вживає всіх засобів, щоб доставити їй більше і більше блаженства. Все цілковито залежить від нас. Будь-яке наше положення, навіть найскрутніше, ми можемо обернути в найщасливіше, треба тільки почати і молитися, а Бог вже допоможе і завершить. Тому наскільки сумнішими є обставини, настільки по-справжньому ми повинні ще більше тішитися за майбутнє, значить, тільки поприще перед нами розсовується, більше горизонту для діл та подвигів відкривається. Якщо ж смутить нас на час думка, що ми безсилі боротися на такому поприщі, то ми повинні раптом згадати, що безсилим власне й допомагає Бог. Все з ціллю. Всюди очікує нас благополуччя. Чи поставлені ми серед людей нерозумних, з якими нам важко жити? Ми, напевно, поставлені для того, щоб з часом за допомогою нас вони з нерозумних стали кращими. Найвищий подвиг, який найбільше приємний Богові! Бо не таке Йому угодне саме життя праведного, як угодне прекрасне життя наверненого грішника.



Виходить, що беручи якусь участь в тому, щоб зробити інших людей кращими, ми робимо для Бога найприємніше, що тільки можна для Нього зробити. Отже, не думаючи про свої власні замішання, ми повинні думати тільки про те, як би зробити побільше добра тим, які нам завдають замішання. А роблячи добро, ми повинні пам'ятати, що воно має бути душевним добром, тобто, не те, яке приносить хвилинне задоволення, і тому нема чого нам дивитися на те, чи сварять нас, чи відплачують нам невдячністю, чи приймають саме діло не в тому вигляді, як воно є. Потім вони довідаються і зрозуміють. Все потім переміниться і принесе подвійну і потрійну вигоду. І тому, помолившись, ми повинні діяти сміливо: майбутнє в наших руках, якщо ми постараємося самі бути в Божих руках.