Люди знову бояться

Тюрма тепер – політична категорія, а допити – злоба дня. Німецький журналіст Конрад Шуллер вирішив розслідував явище страху в Україні, після того як СБУ почала стежити за ним і за його співрозмовниками. Готуючи репортаж для німецької Frankfurter Allgemeine Zeitung, він подався слідами КДБ та наступників від Львова до Євпаторії – і аж у кабінет головного безпеківця Хорошковського.

В Україні нічого не лишилося від Помаранчевої революції. При владі знову старий апарат, а з ним і старі методи. Хто виступає за свободу в суспільстві – тому погрожують стеженням і в’язницею.


Мій друг Петро спочатку не сказав ні слова; але потім я дізнався від нашого спільного знайомого: Петро змушений був відповідати на питання. На питання про мене.

Чоловік, який їх ставив, приходив зі служби безпеки. Назвався Ігорем Святієм, був квітень, два місяці по тому, як в Україні змінилася влада. Тимчасом надійшов листопад, від інавгурації президента Януковича минуло вісім місяців, і зрозуміло одне: я тут уже не можу писати, як раніше.

Починаючи з друга: Петро – насправді не Петро. Я мусив змінити ім’я, бо з якогось часу він більше не почувається в безпеці. Він розповів спільному знайомому про допит про мене, і той його запевнив, що попередить мене, як треба поводитися, коли за кимсь стежать. Але потім він замовк, і коли знайомий на свій страх і ризик нарешті поінформував мене, саме я звернувся до Петра. Ми розмовляли по телефону з чужих номерів, обмінювалися закодованими мейлами, і він усе підтвердив: візит зі служби безпеки, питання про мене і що він знає про ще одного чоловіка, який повинен був про мене доповісти. Та коли я спитав, чи можна розголосити випадок, він затнувся й попросив не вв’язувати його в цю історію. При цьому Петра не назвеш боягузом. Після розвалу Радянського Союзу він відмовився шпигувати для служби безпеки за авторитарного президента Кучми. Тепер у нього діти. Міг би й посвідчити. Але часи змінилися.

Друг просить анонімності


Свобода не мала в Україні успіху. «Разом нас багато», – співали вони ще в грудні 2004-го. Жителі Києва вимітали олігархів, і кожен, хто виходив на Хрещатик, бачив сотні тисяч поряд. Це в минулому. Тодішні ідоли, мученик Віктор Ющенко з різьбленим від згубної отрути обличчям та поп-ікона Юлія Тимошенко з золотим вінком кіс, змарнували свій авторитет і владу за заздрістю та інтригами. Реставрується старий прогнилий режим, і ті, хто співав тоді на «Майдані», київському майдані Незалежності, тепер щодня чують лише – «Самотні поодинці». Отож Петро попросив анонімності. Інший допитаний теж не хоче розкриватися, бо одному проти режиму – зась. Цей інший, до речі, так само колись мав відвагу. Стояв у снігу на Майдані, хоча кожної ночі говорили, що вже сунуть танки. Коли ж потім свобода перетворилася на комедію, він вирішив надалі не лізти заради інших у полум’я. А більше про нього я не можу писати, бо впізнають.

У вхідних бачу листа з ізолятора № 1. «Маю відповідь Макаренка», – пише посередниця і передає послання ув’язненого: «Умови ув’язнення відповідають типовій обстановці в тюрмі». Анатолій Макаренко, в часи західно орієнтованого уряду Тимошенко голова митної служби, сидить із червня у слідчому ізоляторі, Служба безпеки України обвинувачує його в посадових зловживаннях. «Боротьба з корупцією», – каже голова СБУ, моложавий усміхнений Валерій Хорошковський, про чиї шикарні авто – в робочі дні «Майбах», на вихідні «Бентлі» – пише преса.

Голова служби безпеки та медіа-магнат


Хорошковський, завжди дорого одягнений і бездоганно зачесаний 41-річний чоловік, сформувався як менеджер у суворому гарті російських металургійних концернів. Відтоді у буквально вбивчій боротьбі за владу в Україні його значення тільки зростає. Завдяки впливу на медіа – він власник «Інтера», мабуть, найпотужнішого телевізійного холдингу країни, – Хорошковський є самодостатнім гравцем; до його командування з понад 30 тисяч офіцерів СБУ, часто походженням ще з КДБ, докладається місце у Вищій раді юстиції України – тобто прямий вплив на судочинство

Апарат цієї неконтрольованої людини запустив за останній період хвилю арештів у таборі Юлії Тимошенко. Міністри, чиновники, генерали вирушають у СІЗО. Макаренко сидить в ізоляторі № 1, тюрмі царських часів. Його адвокат Юрій Сухов описує камеру так: четверо чоловіків на 14 квадратних метрах, кран, невідгороджений унітаз. У душових вогнепальні діри, ще від сталінських розстрілів, а коли вартові ставлять на підлогу в коридорі їжу, прибігають щури. Сімейні відвідини раз на місяць – і то це небезпечно через тутешній туберкульоз. Тюрма знову є політичною категорією.

В’язниця, що стала музеєм


Львів, колишній Лемберг на заході України. Ренесанс та облуплений німецький модерн, шарм Австро-Угорської імперії. У «Тюрмі на Лонцького», де 1941 року до приходу німців радянський НКВС розстріляв 1681 учасника українського національного руху, так і лишивши їх ліжма, служить Марія Василівна Лучишин. Тут сидів її батько, бо після війни мав зв’язки з антирадянським українським опором. І тому для Марії Василівни, беззубої, зате енергійної старої пані в спортивному костюмі, було само собою зрозумілим попроситися сюди на роботу, коли після розвалу соціалізму в’язниця стала музеєм. Озброєна важким зубчастим ключем, вона веде по ветхих коридорах, повз факсиміле радянських списків розстріляних, гумові камери та камери смертників. Часом їй чується сміх із підвалів. То душі замордованих, які не знаходять спокою. Львів є серцем українських національних почуттів і в 2004 році поряд із Києвом був центром демократичного руху. Місто було спочатку польським, потім австрійським, далі знову польським, перед тим як у 1939-му його анексував Радянський Союз, аби згромадити на вулиці Лонцького гори мертвих. Росіяни та комуністи вважаються ворогами – а разом з ними й нова влада у Києві, що її база в російськомовних робітничих містах сходу.

У підвальній львівській кнайпі Мирослав Маринович, віце-ректор Українського католицького університету, стиха розповідає про повернення страху. Маринович належить до авторитетів цього міста. У сімдесяті роки він був радянським дисидентом і співзасновником Української Гельсінської Групи, провів 10 років у ГУЛагу. Маринович одного разу згадував, що йому тоді втовкмачували: ти «ніщо», один, забутий, «безіменний ідіот», який для світу не існує.

В автобусі з ГУЛагу додому


Нині він знову бачить скрізь минулі порядки. Говорить про «інерцію старого страху», про відновлення перейдених кабальних рефлексів. «Майдан уже не згадують зі словами «Ми були сильні», – констатує Маринович. – Тепер усі кажуть: «Нас використали»». Ніхто не опирається, і тому владі не треба нічого робити, тільки поновлювати сигнали панування: «Суспільство, яке так довго було в рабстві, миттю реагує на це рабськими рефлексами». Знову клекотить колишня недовіра всіх до всіх, отой гніт самотності, відчуття, ніби нікого по-справжньому не знаєш.

Якби метафори існували в реальному житті, то знайти їх можна було б у «Тюрмі на Лонцького». Коли засланий батько Марії Василівни, якого довго вважали мертвим, без сповіщення повертався у п’ятдесятих із ГУЛагу, на останній ділянці дороги він сів у той самий автобус, що й його вже доросла на той час донька. Не впізнаючи одне одного, вони їхали разом додому, вона – зі школи, він – із Сибіру. А як заходили одночасно в хату, сусідка вигукнула: «Іване, хіба не впізнаєш дитину?»

Радість була недовгою. Сусіди уникали засланця, й Іван, на чиїй спині ще не загоїлися сліди незчисленних наруг, невдовзі помер.

Хто бреше?


Зараз я вже знаю, що хтось бреше. Петро висловився гранично чітко: тут була служба безпеки і питала його про мене. Я про це написав, і історію переказали українські веб-сайти, бо на цьому етапі, який є, можливо, післядемократією, а можливо – переддиктатурою, а може й проміжним занепадом, у Мережі все ще чутні голоси свободи. Аж тут СБУ дає спритне спростування. «Ніяких кроків» стосовно кореспондента Frankfurter Allgemeine Zeitung вони в Україні не здійснювали, повідомила служба. Ніякого стеження. «Він нас не цікавить». То хто бреше? Петро?


На Подолі, галасливому київському середмісті над Дніпром, я зустрічаюся з Віталієм Шабуніним, головою Фундації регіональних ініціатив, чільної організації українських громадянських ініціатив. Худорлявий, світлоокий і дуже молодий, він сидить у ресторані-перекусній. Бадьорий – і не плекає жодних ілюзій. Знає, що готовність людей щось робити відчайдушно мала, і його організація пристосувалася до такої стратегії: «Цінності більше не приваблюють. Тому ми залучаємо молодь до нашої діяльності насамперед аргументом, що вони можуть у нас здобути досвід керування. Про демократію тепер говоримо лише поміж собою». Так само прагматично Шабунін, до речі, ставиться до служби безпеки. Ясна річ, панове приходили, ставили питання, хотіли зустрітися. Біда? – «Пусте. Ми попили кави, та й по всьому».

Їй переламають ноги?


Інші не такі спокійні. Анні Гуцол 25 років, має два мобільні телефони, носить коротку руду стрижку та керує FEMEN, найвідомішою жіночою організацією України. Вона теж бореться з летаргією розчарованого суспільства, і бореться радикально: зброєю FEMEN є непристойність. На демонстрації проти секс-туризму чи засилля СБУ активістки приходять голі або майже голі. Анна Гуцол невеличка на зріст, струнка й напружена. Трохи змерзла у вуличному київському кафе. У порновбранні – проти сексуальної експлуатації, з розчепіреними ногами – за права людини, як таке клеїться докупи? «Чистий прагматизм, – каже вона. – Крім бомб, секс єдине, що привертає увагу». А служба безпеки? «Так, вони вже приходили». Приходили вночі, вдвох, забрали її в авто, на давню гру в допити. «Добрий поліцейський, злий поліцейський». Один був ґречний, другий мурмило. «Пильнуй, що робиш, – сказав ґречний, – а то ще ноги переламаєш».

Веб-сайти публікують мій протест проти залякування моїх співрозмовників та втручання в мою журналістську роботу. І апарат дає рака. Голова президентської адміністрації Льовочкін називає мою історію підступом, «провокацією»: «Ця історія покликана зіпсувати душок перед поїздкою президента до Берліна», – каже він. Усе це лише тактика, яку «режисирують» ворожі сили.

Шпигун, який мені тикав


Приблизно в той самий час дехто запрошує мене на чай, дехто з оточення президента, дехто з теплим голосом і чарівною усмішкою. «Ми хочемо демократії, ми хочемо свободи, повірте нам», – туркоче він у такт калатання чайної ложки. На найвищому щаблі надзвичайно стурбовані тим, що витворяє служба безпеки... Старі радянські звички, погано, погано, але що вдієш... Президент і так уже особисто подбав, щоб взяти на роботу молодого шефа СБУ. «Нічого собі! Так псувати нам репутацію за кордоном!» ...До речі, може, нам на «ти» перейти? Добрий поліцейський, злий поліцейський. Мені пригадується «Професія: репортер», велика стрічка Мікеланджело Антоніоні про межі журналістики. Коли влада підступається дуже вже близько, журналіст стає партією.

Колишній дисидент і в’язень ГУЛагу Маринович збирається покидати львівську підвальну забігайлівку. «Ми станемо надто повільними, – сказав він на прощання. – Вони вкорочуватимуть повідець швидше, аніж ми зможемо розбудовувати громадянське суспільство». Знову доведеться жертвувати, жертвувати собою, як колись Сахаров. «Жертви – ось ключ!»

– Як у «Воскресінні» Толстого? – питаю.

– Так. Або в Рене Жирара.

Ні сліду від Василя Климентьєва


Один, можливо, вже пожертвував. За 1029 км на схід, у сірому мільйоннику Харкові на російському кордоні з 11 серпня нічого не відомо про журналіста Василя Климентьєва. Харків має запущені панельні забудови та старий танкобудівний завод; у штаб-квартирі міліції, де в 1940 році були розстріляні польські військовополонені, чекають на кінець робочого дня охоронці у зсунутих на потилицю кашкетах і сержантки у формових міні-спідницях. Мер був судимий, належить до клану президента, і журналіст Климентьєв спеціалізувався на розкритті участі органів в автомобільних крадіжках, чорній торгівлі та шантажі. Він зник, після того як сфотографував дачу генерала міліції. Його телефон знайшли в водосховищі. Друг і помічник Климентьєва Петро Матвієнко, змучений чоловік у районі п’ятдесяти зі старим портфелем, сидить зараз попід дзизкучою телерекламою, обіч деренчливого піаніно у фойє готелю «Харків», багатоповерхівці зі щілистими вікнами та нерухомими вахтерками. Він каже, що продовжить те, що почав Климентьєв. Не боїться? – «Вони не посміють ще раз звести зі світу журналіста. Не посміють, бо тут уже побувала міжнародна преса». Через кілька днів приходить міліція та конфісковує його комп’ютер, камери, диктофони.

Я вмикаю DVD, що мені дав Андрій Сенченко, депутат з опозиції. На моніторі палата української лікарні: рожева олійна фарба, медикаменти, гумові шльопанці. До ліжка прикутий наручниками чоловік у спортивних штанях, його охороняють пітні міліціонери. Це Олександр Котельников, який останнім часом представляв Юлію Тимошенко в Криму, заарештований навесні, а після ішемічного інсульту прикутий в цій палаті у портовому місті Євпаторія. Камера повертає на міліціонера. Той схоплюється з місця, явно не знаючи, як повестися з цією медіа-атакою. Друзі заарештованого в ліжку розчинили двері, камера працює, хтось показує депутатське посвідчення. Міліціонерові очі бігають туди-сюди. «Вимкнути камеру!» – намагається він наказувати. Камера працює далі. Він проводить собі по мокрій лисині, пробує взяти гору, хапається за телефон, комусь дзвонить, не отримує ніякої допомоги і змушений знову виставлятися. «По якому ви тут праву?» – питає невблаганно голос за камерою. Міліціонер м’якшає. «Розпорядження... Міліція...» – «Яка ще міліція?» Міліціонер намагається ще раз козирнути: «Ідіть геть!» Ніхто не йде. Міліціонер виглядає наляканим.

Влада теж боїться. Наприклад, Макаренко, колишній голова митниці з ізолятора № 1, не переносить тамтешньої їжі, бо в нього ще з радянських часів проблеми зі шлунком. «Майже у всіх, хто тоді був на держслужбі, хворі шлунки», – каже його адвокат. Отак усе глибоко.

Служба безпеки запрошує


Хорошковський, той що голова СБУ, хоче поговорити. «Зустріньтеся таки з ним, – мовив теплий голос. – Поспілкуйтеся з Валерієм». Отож усміхнений, елегантний і готовий до стрибка, він сидить у своєму наче бальна зала кабінеті, де раніше працювали КДБ і Гестапо. Доки чекав, час мені коротила картина вродливих секретарок. Праворуч у нього телефони, великі, кутасті й численні, ліворуч – ікони, а на зап’ястку пещеної руки золотий годинник. Чи тисне СБУ цими арештами на опозицію? Хорошковський осяйно всміхається. Де мають місце злочини, треба щось же робити. Чи погрожувала СБУ Анні Гуцол поламати ноги? Знову усміх, плюс закочені очі: «Можливо, був один-другий такий випадок, а можливо ні». Чи стежила за мною СБУ? «Авжеж, було таке». Недбалий тон. Проблеми з акредитацією... Цілком нормальна річ. Петро казав правду.

У «Тюрмі на Лонцького» Марія Василівна Лучишин зробила дещо нечуване. СБУ затримала у вересні директора музею Руслана Забілого і допитувала 14 годин, бо він нібито у процесі своїх досліджень антикомуністичного опору опублікував секретні документи. Коли ж органи і перед Марією Василівною явилися й вимагали пустити їх у музей для обшуку, вона просто не витягла свого великого зубчастого ключа. Каже, що поховала свій страх, іще як помер її тато, незнайомець з автобуса.

Оригiнал матерiалу.

 

Автор — німецький журналіст Конрад Шуллер

_____________________________________
Джерело: Inozmi