Люди знову бояться

Тюрма тепер – політична категорія, а допити – злоба дня. Німецький журналіст Конрад Шуллер вирішив розслідував явище страху в Україні, після того як СБУ почала стежити за ним і за його співрозмовниками. Готуючи репортаж для німецької Frankfurter Allgemeine Zeitung, він подався слідами КДБ та наступників від Львова до Євпаторії – і аж у кабінет головного безпеківця Хорошковського.

В Україні нічого не лишилося від Помаранчевої революції. При владі знову старий апарат, а з ним і старі методи. Хто виступає за свободу в суспільстві – тому погрожують стеженням і в’язницею.


Мій друг Петро спочатку не сказав ні слова; але потім я дізнався від нашого спільного знайомого: Петро змушений був відповідати на питання. На питання про мене.

Чоловік, який їх ставив, приходив зі служби безпеки. Назвався Ігорем Святієм, був квітень, два місяці по тому, як в Україні змінилася влада. Тимчасом надійшов листопад, від інавгурації президента Януковича минуло вісім місяців, і зрозуміло одне: я тут уже не можу писати, як раніше.

Починаючи з друга: Петро – насправді не Петро. Я мусив змінити ім’я, бо з якогось часу він більше не почувається в безпеці. Він розповів спільному знайомому про допит про мене, і той його запевнив, що попередить мене, як треба поводитися, коли за кимсь стежать. Але потім він замовк, і коли знайомий на свій страх і ризик нарешті поінформував мене, саме я звернувся до Петра. Ми розмовляли по телефону з чужих номерів, обмінювалися закодованими мейлами, і він усе підтвердив: візит зі служби безпеки, питання про мене і що він знає про ще одного чоловіка, який повинен був про мене доповісти. Та коли я спитав, чи можна розголосити випадок, він затнувся й попросив не вв’язувати його в цю історію. При цьому Петра не назвеш боягузом. Після розвалу Радянського Союзу він відмовився шпигувати для служби безпеки за авторитарного президента Кучми. Тепер у нього діти. Міг би й посвідчити. Але часи змінилися.

Друг просить анонімності


Свобода не мала в Україні успіху. «Разом нас багато», – співали вони ще в грудні 2004-го. Жителі Києва вимітали олігархів, і кожен, хто виходив на Хрещатик, бачив сотні тисяч поряд. Це в минулому. Тодішні ідоли, мученик Віктор Ющенко з різьбленим від згубної отрути обличчям та поп-ікона Юлія Тимошенко з золотим вінком кіс, змарнували свій авторитет і владу за заздрістю та інтригами. Реставрується старий прогнилий режим, і ті, хто співав тоді на «Майдані», київському майдані Незалежності, тепер щодня чують лише – «Самотні поодинці». Отож Петро попросив анонімності. Інший допитаний теж не хоче розкриватися, бо одному проти режиму – зась. Цей інший, до речі, так само колись мав відвагу. Стояв у снігу на Майдані, хоча кожної ночі говорили, що вже сунуть танки. Коли ж потім свобода перетворилася на комедію, він вирішив надалі не лізти заради інших у полум’я. А більше про нього я не можу писати, бо впізнають.

У вхідних бачу листа з ізолятора № 1. «Маю відповідь Макаренка», – пише посередниця і передає послання ув’язненого: «Умови ув’язнення відповідають типовій обстановці в тюрмі». Анатолій Макаренко, в часи західно орієнтованого уряду Тимошенко голова митної служби, сидить із червня у слідчому ізоляторі, Служба безпеки України обвинувачує його в посадових зловживаннях. «Боротьба з корупцією», – каже голова СБУ, моложавий усміхнений Валерій Хорошковський, про чиї шикарні авто – в робочі дні «Майбах», на вихідні «Бентлі» – пише преса.

Голова служби безпеки та медіа-магнат


Хорошковський, завжди дорого одягнений і бездоганно зачесаний 41-річний чоловік, сформувався як менеджер у суворому гарті російських металургійних концернів. Відтоді у буквально вбивчій боротьбі за владу в Україні його значення тільки зростає. Завдяки впливу на медіа – він власник «Інтера», мабуть, найпотужнішого телевізійного холдингу країни, – Хорошковський є самодостатнім гравцем; до його командування з понад 30 тисяч офіцерів СБУ, часто походженням ще з КДБ, докладається місце у Вищій раді юстиції України – тобто прямий вплив на судочинство

Апарат цієї неконтрольованої людини запустив за останній період хвилю арештів у таборі Юлії Тимошенко. Міністри, чиновники, генерали вирушають у СІЗО. Макаренко сидить в ізоляторі № 1, тюрмі царських часів. Його адвокат Юрій Сухов описує камеру так: четверо чоловіків на 14 квадратних метрах, кран, невідгороджений унітаз. У душових вогнепальні діри, ще від сталінських розстрілів, а коли вартові ставлять на підлогу в коридорі їжу, прибігають щури. Сімейні відвідини раз на місяць – і то це небезпечно через тутешній туберкульоз. Тюрма знову є політичною категорією.

В’язниця, що стала музеєм


Львів, колишній Лемберг на заході України. Ренесанс та облуплений німецький модерн, шарм Австро-Угорської імперії. У «Тюрмі на Лонцького», де 1941 року до приходу німців радянський НКВС розстріляв 1681 учасника українського національного руху, так і лишивши їх ліжма, служить Марія Василівна Лучишин. Тут сидів її батько, бо після війни мав зв’язки з антирадянським українським опором. І тому для Марії Василівни, беззубої, зате енергійної старої пані в спортивному костюмі, було само собою зрозумілим попроситися сюди на роботу, коли після розвалу соціалізму в’язниця стала музеєм. Озброєна важким зубчастим ключем, вона веде по ветхих коридорах, повз факсиміле радянських списків розстріляних, гумові камери та камери смертників. Часом їй чується сміх із підвалів. То душі замордованих, які не знаходять спокою. Львів є серцем українських національних почуттів і в 2004 році поряд із Києвом був центром демократичного руху. Місто було спочатку польським, потім австрійським, далі знову польським, перед тим як у 1939-му його анексував Радянський Союз, аби згромадити на вулиці Лонцького гори мертвих. Росіяни та комуністи вважаються ворогами – а разом з ними й нова влада у Києві, що її база в російськомовних робітничих містах сходу.

У підвальній львівській кнайпі Мирослав Маринович, віце-ректор Українського католицького університету, стиха розповідає про повернення страху. Маринович належить до авторитетів цього міста. У сімдесяті роки він був радянським дисидентом і співзасновником Української Гельсінської Групи, провів 10 років у ГУЛагу. Маринович одного разу згадував, що йому тоді втовкмачували: ти «ніщо», один, забутий, «безіменний ідіот», який для світу не існує.

В автобусі з ГУЛагу додому


Нині він знову бачить скрізь минулі порядки. Говорить про «інерцію старого страху», про відновлення перейдених кабальних рефлексів. «Майдан уже не згадують зі словами «Ми були сильні», – констатує Маринович. – Тепер усі кажуть: «Нас використали»». Ніхто не опирається, і тому владі не треба нічого робити, тільки поновлювати сигнали панування: «Суспільство, яке так довго було в рабстві, миттю реагує на це рабськими рефлексами». Знову клекотить колишня недовіра всіх до всіх, отой гніт самотності, відчуття, ніби нікого по-справжньому не знаєш.

Якби метафори існували в реальному житті, то знайти їх можна було б у «Тюрмі на Лонцького». Коли засланий батько Марії Василівни, якого довго вважали мертвим, без сповіщення повертався у п’ятдесятих із ГУЛагу, на останній ділянці дороги він сів у той самий автобус, що й його вже доросла на той час донька. Не впізнаючи одне одного, вони їхали разом додому, вона – зі школи, він – із Сибіру. А як заходили одночасно в хату, сусідка вигукнула: «Іване, хіба не впізнаєш дитину?»

Радість була недовгою. Сусіди уникали засланця, й Іван, на чиїй спині ще не загоїлися сліди незчисленних наруг, невдовзі помер.

Хто бреше?


Зараз я вже знаю, що хтось бреше. Петро висловився гранично чітко: тут була служба безпеки і питала його про мене. Я про це написав, і історію переказали українські веб-сайти, бо на цьому етапі, який є, можливо, післядемократією, а можливо – переддиктатурою, а може й проміжним занепадом, у Мережі все ще чутні голоси свободи. Аж тут СБУ дає спритне спростування. «Ніяких кроків» стосовно кореспондента Frankfurter Allgemeine Zeitung вони в Україні не здійснювали, повідомила служба. Ніякого стеження. «Він нас не цікавить». То хто бреше? Петро?


На Подолі, галасливому київському середмісті над Дніпром, я зустрічаюся з Віталієм Шабуніним, головою Фундації регіональних ініціатив, чільної організації українських громадянських ініціатив. Худорлявий, світлоокий і дуже молодий, він сидить у ресторані-перекусній. Бадьорий – і не плекає жодних ілюзій. Знає, що готовність людей щось робити відчайдушно мала, і його організація пристосувалася до такої стратегії: «Цінності більше не приваблюють. Тому ми залучаємо молодь до нашої діяльності насамперед аргументом, що вони можуть у нас здобути досвід керування. Про демократію тепер говоримо лише поміж собою». Так само прагматично Шабунін, до речі, ставиться до служби безпеки. Ясна річ, панове приходили, ставили питання, хотіли зустрітися. Біда? – «Пусте. Ми попили кави, та й по всьому».

Їй переламають ноги?


Інші не такі спокійні. Анні Гуцол 25 років, має два мобільні телефони, носить коротку руду стрижку та керує FEMEN, найвідомішою жіночою організацією України. Вона теж бореться з летаргією розчарованого суспільства, і бореться радикально: зброєю FEMEN є непристойність. На демонстрації проти секс-туризму чи засилля СБУ активістки приходять голі або майже голі. Анна Гуцол невеличка на зріст, струнка й напружена. Трохи змерзла у вуличному київському кафе. У порновбранні – проти сексуальної експлуатації, з розчепіреними ногами – за права людини, як таке клеїться докупи? «Чистий прагматизм, – каже вона. – Крім бомб, секс єдине, що привертає увагу». А служба безпеки? «Так, вони вже приходили». Приходили вночі, вдвох, забрали її в авто, на давню гру в допити. «Добрий поліцейський, злий поліцейський». Один був ґречний, другий мурмило. «Пильнуй, що робиш, – сказав ґречний, – а то ще ноги переламаєш».

Веб-сайти публікують мій протест проти залякування моїх співрозмовників та втручання в мою журналістську роботу. І апарат дає рака. Голова президентської адміністрації Льовочкін називає мою історію підступом, «провокацією»: «Ця історія покликана зіпсувати душок перед поїздкою президента до Берліна», – каже він. Усе це лише тактика, яку «режисирують» ворожі сили.

Шпигун, який мені тикав


Приблизно в той самий час дехто запрошує мене на чай, дехто з оточення президента, дехто з теплим голосом і чарівною усмішкою. «Ми хочемо демократії, ми хочемо свободи, повірте нам», – туркоче він у такт калатання чайної ложки. На найвищому щаблі надзвичайно стурбовані тим, що витворяє служба безпеки... Старі радянські звички, погано, погано, але що вдієш... Президент і так уже особисто подбав, щоб взяти на роботу молодого шефа СБУ. «Нічого собі! Так псувати нам репутацію за кордоном!» ...До речі, може, нам на «ти» перейти? Добрий поліцейський, злий поліцейський. Мені пригадується «Професія: репортер», велика стрічка Мікеланджело Антоніоні про межі журналістики. Коли влада підступається дуже вже близько, журналіст стає партією.

Колишній дисидент і в’язень ГУЛагу Маринович збирається покидати львівську підвальну забігайлівку. «Ми станемо надто повільними, – сказав він на прощання. – Вони вкорочуватимуть повідець швидше, аніж ми зможемо розбудовувати громадянське суспільство». Знову доведеться жертвувати, жертвувати собою, як колись Сахаров. «Жертви – ось ключ!»

– Як у «Воскресінні» Толстого? – питаю.

– Так. Або в Рене Жирара.

Ні сліду від Василя Климентьєва


Один, можливо, вже пожертвував. За 1029 км на схід, у сірому мільйоннику Харкові на російському кордоні з 11 серпня нічого не відомо про журналіста Василя Климентьєва. Харків має запущені панельні забудови та старий танкобудівний завод; у штаб-квартирі міліції, де в 1940 році були розстріляні польські військовополонені, чекають на кінець робочого дня охоронці у зсунутих на потилицю кашкетах і сержантки у формових міні-спідницях. Мер був судимий, належить до клану президента, і журналіст Климентьєв спеціалізувався на розкритті участі органів в автомобільних крадіжках, чорній торгівлі та шантажі. Він зник, після того як сфотографував дачу генерала міліції. Його телефон знайшли в водосховищі. Друг і помічник Климентьєва Петро Матвієнко, змучений чоловік у районі п’ятдесяти зі старим портфелем, сидить зараз попід дзизкучою телерекламою, обіч деренчливого піаніно у фойє готелю «Харків», багатоповерхівці зі щілистими вікнами та нерухомими вахтерками. Він каже, що продовжить те, що почав Климентьєв. Не боїться? – «Вони не посміють ще раз звести зі світу журналіста. Не посміють, бо тут уже побувала міжнародна преса». Через кілька днів приходить міліція та конфісковує його комп’ютер, камери, диктофони.

Я вмикаю DVD, що мені дав Андрій Сенченко, депутат з опозиції. На моніторі палата української лікарні: рожева олійна фарба, медикаменти, гумові шльопанці. До ліжка прикутий наручниками чоловік у спортивних штанях, його охороняють пітні міліціонери. Це Олександр Котельников, який останнім часом представляв Юлію Тимошенко в Криму, заарештований навесні, а після ішемічного інсульту прикутий в цій палаті у портовому місті Євпаторія. Камера повертає на міліціонера. Той схоплюється з місця, явно не знаючи, як повестися з цією медіа-атакою. Друзі заарештованого в ліжку розчинили двері, камера працює, хтось показує депутатське посвідчення. Міліціонерові очі бігають туди-сюди. «Вимкнути камеру!» – намагається він наказувати. Камера працює далі. Він проводить собі по мокрій лисині, пробує взяти гору, хапається за телефон, комусь дзвонить, не отримує ніякої допомоги і змушений знову виставлятися. «По якому ви тут праву?» – питає невблаганно голос за камерою. Міліціонер м’якшає. «Розпорядження... Міліція...» – «Яка ще міліція?» Міліціонер намагається ще раз козирнути: «Ідіть геть!» Ніхто не йде. Міліціонер виглядає наляканим.

Влада теж боїться. Наприклад, Макаренко, колишній голова митниці з ізолятора № 1, не переносить тамтешньої їжі, бо в нього ще з радянських часів проблеми зі шлунком. «Майже у всіх, хто тоді був на держслужбі, хворі шлунки», – каже його адвокат. Отак усе глибоко.

Служба безпеки запрошує


Хорошковський, той що голова СБУ, хоче поговорити. «Зустріньтеся таки з ним, – мовив теплий голос. – Поспілкуйтеся з Валерієм». Отож усміхнений, елегантний і готовий до стрибка, він сидить у своєму наче бальна зала кабінеті, де раніше працювали КДБ і Гестапо. Доки чекав, час мені коротила картина вродливих секретарок. Праворуч у нього телефони, великі, кутасті й численні, ліворуч – ікони, а на зап’ястку пещеної руки золотий годинник. Чи тисне СБУ цими арештами на опозицію? Хорошковський осяйно всміхається. Де мають місце злочини, треба щось же робити. Чи погрожувала СБУ Анні Гуцол поламати ноги? Знову усміх, плюс закочені очі: «Можливо, був один-другий такий випадок, а можливо ні». Чи стежила за мною СБУ? «Авжеж, було таке». Недбалий тон. Проблеми з акредитацією... Цілком нормальна річ. Петро казав правду.

У «Тюрмі на Лонцького» Марія Василівна Лучишин зробила дещо нечуване. СБУ затримала у вересні директора музею Руслана Забілого і допитувала 14 годин, бо він нібито у процесі своїх досліджень антикомуністичного опору опублікував секретні документи. Коли ж органи і перед Марією Василівною явилися й вимагали пустити їх у музей для обшуку, вона просто не витягла свого великого зубчастого ключа. Каже, що поховала свій страх, іще як помер її тато, незнайомець з автобуса.

Оригiнал матерiалу.

 

Автор — німецький журналіст Конрад Шуллер

_____________________________________
Джерело: Inozmi

Наступ на СБУ

ДЕПУТАТСЬКИЙ ЗАПИТ
щодо законності моніторингу українського інтернет-простору
Службою безпеки України та Генеральною прокуратурою України

Голові Служби безпеки України
п. Валерію Хорошковському

Генеральному прокурору України
п. Олександрові Медведьку

Шановний Валерію Івановичу та Олександре Івановичу!

Наприкінці липня 2010 року співробітниками Служби безпеки України, Генеральної прокуратури та прокуратури м. Києва здійснено ряд заходів, спрямованих на обмеження інтернет-активності громадянина України Олега Шинкаренка.

Ці події викликали значний суспільний резонанс та серйозну критику на адресу очолюваних Вами установ. У численних публікаціях, заявах правозахисних організацій ставиться під сумнів законність та доцільність дій СБУ щодо моніторингу інтернет-діяльності українських громадян, а заходи шодо пана Шинкаренка називають незаконним та необг'рунтованим втручанням СБУ та прокуратури у приватне життя громадянина. Окремі експерти також вказують на те, що така діяльність відволікає СБУ та прокуратуру від виконання інших – пріоритетніших – завдань, як от протидія загрозам національній безпеці України, боротьба з корупцією, організованою злочинністю.

Така гостра публічна дискусія вимгає докладних пояснень з боку СБУ та прокуратури. У зв'язку з цим, з метою забезпечення прав громадян та керуючись ст. 34, 86 Конституції України, ст. 6 Закону України "Про статус народного депутата", прошу надати інформацію з таких питань:

1. Чи провадяться будь-які процесуальні дії щодо громадянина України Шинкаренка Олега Івановича, 1976 р.н.? Якщо так, вкажіть підстави для таких дій та надайте копії усіх процесуальних документів, що їх стосуються.

2. На підставі якого документа (рішення, наказ тощо) провадилися оперативно-розшукові заходи щодо зазначеного громадянина? Надайте копію документа.

3. Прошу надати копію документа (розписка, зобов'язання тощо), складеного громадянином Шинкаренком під час виклику до слідчого відділу прокуратури м. Києва 30 липня 2010 р.

4. Якими критеріями, методиками та науково-практичними рекомендаціями керувалися уповноважені особи при визначенні сайту http://singing-foot.livejournal.com/ як такого, що містив погрози на адресу Президента України? Надайте копії таких документів.

5. На яких підставах та за якими принципами СБУ здійснює моніторинг Інтернету? Які конкретно злочини чи загрози є предметом такого моніторингу? Які підрозділи СБУ здійснюють цей моніторинг?

6. Чи виявлялися в ході такого моніторингу порушення законодавства? Якщо так, які санкції застосовувалися у таких випадках до порушників закону?

7. Чи проводився Службою безпеки України аналіз ефективності такого моніторингу? Якщо так, надайте результати такого аналізу.

Покладаюся на те, що докладна відповідь на ці запитання прояснить для громадськості принципи роботи Ваших установ у даній сфері, а також сприятиме довірі в суспільстві до СБУ та прокуратури.

Прошу надати відповідь у визначені Законом терміни.

З повагою,

Андрій Шевченко
____________________________________________________________________

Журналістський рух «Стоп цензурі!» наголошує,
що свобода висловлювання є базовим правом кожної людини

Рух «Стоп цензурі!» вимагає у Служби безпеки України пояснити, якими міжнародними законами та законами України керувалися співробітники СБУ та прокуратури, коли викликали на допит блоґера Олега Шинкаренка і примусили його написати розписку. Також просимо розтлумачити, яку юридичну силу несе письмове свідчення про те, що «він більше не буде у різкій формі критикувати владу у своєму ЖЖ», і які санкції до нього будуть застосовані в разі невиконання ним своєї письмової обіцянки.

Крім того, нас цікавить, про які саме окремі ознаки злочину, передбаченого статтею «погроза або насильство стосовно державного чи громадського діяча» Кримінального кодексу України йдеться у заяві прес-служби СБУ стосовно інциденту з Олегом Шинкаренком.

Рух «Стоп цензурі!» нагадує керівництву Служби безпеки України про те, що діяльність Служби безпеки України чітко регламентується Законом України «Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави» і організовується з урахуванням рекомендацій Парламентської Асамблеї Ради Європи від 1999 та 2005 років, відповідно до яких виконуються обов’язки та зобов’язання України, що випливають з її членства в Раді Європи.

Україна як член Організації Об’єднаних Націй та Ради Європи прийняла цінності цих організацій і підписала Конвенцію про захист прав і основних свобод людини, в якій чітко йдеться про те, що не може бути ніякого покарання без закону. Це ж право чітко регламентовано основним законом України.

Конституція України

Стаття 19
Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України".

Конвенція про захист прав і основних свобод людини

Стаття 7
Ніякого покарання без закону.
Жодна людина не може бути обвинувачена у вчиненні кримінального злочину на підставі будь-якої дії або бездіяльності, які на час їх вчинення не становили кримінального злочину за національними законами або за міжнародним правом.

Стаття 10
Свобода виявлення поглядів.
Кожна людина має право на свободу виявлення поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів.


Довідка

Громадський рух «Стоп цензурі!»

Громадський рух «Стоп цензурі!» створений 21 травня 2010 року. Рух є неформальним об’єднанням журналістів, що утворилося у відповідь на утиски свободи слова в Україні.
Це ініціатива українських журналістів та медійних громадських організацій щодо відстоювання свободи слова, запобігання встановленню цензури в Україні, унеможливлення перешкоджання професійній діяльності журналістів та порушення професійних стандартів при висвітленні суспільно-політичних питань.
Громадський рух «Стоп цензурі!» не підтримує жодну політичну силу, не фінансується політичними партіями.

Дізнатися більше або приєднатися до Громадського руху «Стоп цензурі!» можна за посиланням http://www.telekritika.ua/news/2010-05-22/53128
Блог Громадського руху «Стоп цензурі!»: http://stopcensorship.wordpress.com , у Твіттері: http://twitter.com/Stopcensorship

Контактна особа:
Артем Соколенко,
координатор прес-центру
Громадського руху «Стоп цензурі!»
050 440 46 08
censor.stop@gmail.com

________________________________________________________
Джерело: Блог Андрія Шевченка, "СТОП ЦЕНЗУРІ!"

Убити блоґера

"Жучки поставлю
в бідного й заможного -
У селах і містах
ПОЧУЮ КОЖНОГО!"

Про це мовчати не можна!

Два записи з блоґу Олега Шинкаренка викликали невеликий бумчик українського інтернет-простору. Досі ще можна навіть знайти видалені невідомо ким ці записи:

Відео з першого запису ще знаходиться тут: http://www.youtube.com/watch?v=NouaZUG7pGQ&feature=player_embedded

Дехто з блоґерів уже прощається з клятим сервісом:

Пропоную вам передрук двох статей з Телекритики на цю тему.

= = = = = = = = = = = = = = = = = = = = = = = = = = = = = = =

Блогера викликали до СБУ через жарти у ЖЖ про Януковича, примусили вибачитися і відпустили

30-07-2010

Блогера та письменника Олега Шинкаренка викликали до СБУ через записи про Віктора Януковича у Livejournal. Про це ТК повідомив сам пан Шинкаренко.

За його словами, 29 липня у кіноклуб видавництва «Смолоскип», де він є модератором, прийшли люди, які представилися співробітниками Служби безпеки України і запропонували прийти на розмову зі слідчим. «Коли я поцікавився, про що саме буде розмова, він сказав, що розмова стосуватиметься записів в моєму ЖЖ, які "оставили неприятный след в душе"», - пише Олег Шинкаренко.

30 липня до нього додому знову прийшли ті ж співробітники СБУ з повісткою і відвезли до слідчого на пояснення. Олег зацитував у розмові з ТК зміст повістки: «Слідчим відділом прокуратури міста Києва проводиться перевірка за матеріалами департаменту захисту національної державності служби безпеки України щодо розміщення на інтернет-сайті повідомлення про погрозу щодо державного діяча України. Прошу вас прибути ддо слідчого відділу прокуратури міста Києва за адресою м.Київ вул..Антоновича, 114 кабінет № 9, 30.07.10 об 11.30, для надання пояснення. При собі потрібно мати документи, які засвідчують особу. Старший слідчий слідчого відділу прокуратури міста Києва Д.Кривояз».

Згідно зі словами Олега, занепокоєння співробітників СБУ викликали його колонки про політику. «Вони швидше емоційно-пародійні. Наприклад про відомий 16-секундний ролик про те, як Янукович збирається розмовляти з Азаровим. У мене на нього була емоційна реакція, і я написав у тегах до нього «убить гада». Я, звичайно, не збирався вбивати Януковича, в мене таких планів не було. Це була моя чисто емоційна реакція на побачене. Я розсердився. Тобто це все одно що стукнути кулаком по столу. Причому я розсердився, але ж я не вийшов на майдан Незалежності, не сказав це напряму Януковичу, просто написав у себе в інтернет-щоденнику», - сказав він.

Окрім цього СБУ звернула увагу на ще один запис, де пан Шинкаренко коментував відеокадри з падаючим на Януковича вінком: «Я написав такий гумористичний пародійний коментар (ну там звичайно було багато такого чорного гумору): "Цікаво, чи є десь такі сили, типу українські націоналісти, які могли би вбити Януковича, Анну Герман і всю компанію". Звичайно, що це теж жарт».

За словами Олега, під час його пояснень слідчий одразу запитав, як він докотився до такого життя. «Він питає навіщо я таку гидоту пишу в своєму живому журналі. Я йому кажу, це ж мій ЖЖ, це не ЗМІ, він не зареєстрований, я його не рекламую, нікому про нього не розповідаю, якщо ви хочете - читайте, не хочете - не читайте. Я нікому не погрожував».

Після цього, розповідає пан Шинкаренко, слідчий запропонував йому два варіанти: «Або вони мене затримують надовго і починають серйозні такі розбори, або я пишу роз'яснення, що я не мав наміру погрожувати, що вибачаюсь і що такого більше ніколи робити не буду. Ну я все це написав. Але одразу виникло запитання, що саме я не буду робити? Погрози чи взагалі просто критично висловлюватися на адресу Януковича? Це мені не пояснили».

За словами Олега Шинкаренка, слідчий додав, що незадоволений й іншими записами про Віктора Януковича, якими саме не конкретизував.

Олег Шинкаренко розцінює такі дії СБУ як наступ на приватне життя. «Це мій особистий щоденник. Він відкритий, але я його не рекламую, і у нього можна потрапити тільки якщо знаєш адресу або цілеспрямовано вишукуєш певну інформацію. Виходить, що СБУ цілеспрямовано шукає людей, які незадоволені режимом і шукає приводи для тиску на них. Тому що навіть жарти розцінюються як погрози чийомусь життю», - прокоментував Шинкаренко.

Як пізніше написав у своєму ЖЖ Олег, записи, які видалися СБУ-шникам найобраливішими, зокрема і згаданий пост про вінок, з його ЖЖ зникли.

«Записи, які були найбільш образливими (з вінком та перепост російського Луркмора про Януковича) з мого ЖЖ зникли. Я їх звідти не прибирав. Висновок: СБУ зламала мій ЖЖ та видалила їх звідти самостійно», - пише Шинкаренко.

У коментарях ТК юрист Олександр Заруцький наголосив, що розглядати або порушувати справи щодо постів у ЖЖ можна лише за умови, якщо висловлені погрози сприймаються особою, якій вони адресовані, як реальні. «У цьому випадку, щоб розглядати питання про погрозу життю президенту України, необхідно, щоб президент подав відповідну заяву, зазначив за яких обставин він дану погрозу почув і пояснив, чому він її сприйняв реально», - сказав він. В іншому випадку, за його словами, складу злочину немає, тому що блогер не вчиняв ніяких додаткових дій, щоб реалізувати свій задум.

Тим часом голова прес-служби СБУ Марина Остапенко наголосила у коментарях ТК, що служба у першу чергу виконує роботу щодо попередження злочинів.

«Якщо його вирішили опитати щодо того, що він мав на увазі під цим висловлюваннями, то він як законослухняний громадянин має прийти і розказати, чи це дійсно був жарт чи ні. Вони мають з'ясувати, бо це їх робота», - сказала вона.

За її словами, записи в ЖЖ не можна вважати особистим щоденником: «Інтернет - це засіб масової комунікації, це ж не його особистий щоденник, у який хтось заліз. Він виставляє його, щоб його хтось читав, це поширення якихось речей. Якщо він каже, що пожартував, тоді все гаразд. А якщо це не жарт? І нормально, коли робиться все для того, щоб ніякого насильства не сталось».

Також прес-служба надала офіційний коментар на сайті СБУ:

«У ході проведення оперативно-розшукових заходів СБ України була отримана інформація щодо розміщення на сайті http://singing-foot.livejournal.com/ матеріалів, що містили погрози на адресу Президента України. Вжитими заходами встановлено, що їх автором є громадянин України - Шинкаренко Олег Іванович, 1976р.н. Враховуючи те, що в його діях містились окремі ознаки злочину, передбаченого ст.346 «погроза або насильство стосовно державного чи громадського діяча» Кримінального кодексу України, матеріали документування скеровано за компетенцією до органів прокуратури. За дорученням слідчого прокуратури м.Києва, співробітником СБ України 30 липня ц.р. Шинкаренку О.І. було передано відповідне запрошення для бесіди та доставлено його до приміщення прокуратури м.Києва».


«Телекритика»


= = = = = = = = = = = = = = = = = = = = = = = = = = = = = = =

СБУ читає твій ЖЖ

Ігор Розкладай , для «Телекритики» 31-07-2010

Відтепер робота контррозвідки країни зводиться до того, щоб читати чужі ЖЖ, шукати тих, хто розповідає анекдоти про президента, викликати їх на «пагаваріть» і брати розписку, що вони «більше не будуть»

Я - блоґер, як і Олег Шинкаренко, паспорт якого ви чи ваші колеги відсканували собі на пам'ять. І таких як я і він тисячі в Україні і мільйони за її межами. Хороший чи поганий той чи інший блоґ - питання смакове, хтось читає, хтось додає, хтось видаляє. Але мій блоґ належить мені і веду я його для себе і друзів. З деякими там і познайомився. Він буде моїм (якщо тільки хтось не зламає) до того часу, поки буде діяти сервіс на якому він базується - Livejournal.com, ну ви його вже знаєте. І керування блоґом можу здійснювати лише я.

Так от, мій блоґ, як і блоґи моїх друзів, колег, знайомих - це те місце, де ми можемо дати місце своєму першому чи другому Я. Така собі приватно-публічна зона, де люди хочуть відчувати себе вільними. Хтось колекціонує цікаве, смішне, маразматичне, хтось пише про політику, хтось про смачну їжу чи постить оголених дівчат. Це місце де я як блоґер можу викласти карикатуру на ЗАТ «УПЦ МП» чи на вашого глАмурного метросексуального шефа, який у вільний від роботи час колекціонує телеканали, чи на того недолугого президента, якого я не обирав і від факту існування якого мені реально соромно, і навіть не за Ахметову чи Ізраїль посередині Європи, а за те, що він чі справді впевнений, що жити треба по понятіям, а не по закону...

Але це був ліричний відступ.

Коли мені увечері зателефонував Олег і пояснив ситуацію в мене виникло неприємне відчуття якоїсь фантасмагорії і нереальності. Власне це відчуття вже давно є у багатьох людей, які бачать весь маразм того, що відбувається в нашій країні останні М чи Н років.

Утім, коли читаєш новини, як в деяких сусідніх державах розважають себе державні органи додаючи одне-одному нових і нових повноважень, щиро шкода громадян тієї держави, адже там вже просто театр абсуду. Але ти розумієш що це там. Однак, коли тобі дзвонить українській блоґер і каже що ним цікавиться СБУ за блоґерські висловлювання розумієш, що ця влада або забула з часів Даниловича змінити гальма, або вона спить і мріє про такі самі лаври і відсутність гальм, як у тих самих державах.


Що ж відбулося

Блоґер в своєму блозі висловив обурення щодо маразму і вседозволеності, які лише «крєпчають» з приходом нової влади. Зокрема, коли Янукович з усмішкою говорить Азарову «Ну, я к тебе буду обращаться на украинской мове...» (зараз видалено), я це можу розцінювати як зневагу до державної мови і її носіїв, тобто нас, громадян, які його утримують і думаю, що написав би якщо не «вбити гада», то народне українське «коли ви вже виздихаєте».

На жаль, гаспадам з СБУ не прийшло в голову, що «вбити гада» - це нормальна, хоч і жорстка реакція будь-якого патріотично налаштованого платника податків, який бачить як його президент «снісхадітєльно гаваріт на етом жидо-бандеровском наречії». Утім, для них і анекдот про кума і піво буде сукупністю погрози вбивства та розпалення ворожнечі.

Ще один пост, який «очень расстроил» наших безпекантів, яі виявляються мають дуже тонку і раниму душевну організацію стосувався бою між вінком і Януковичем (зараз видалено). Сюжет про сумну вдачу гаранта боротися з неістотами давно вже став приводом для жартів, пародій, карикатур, жаб тощо і широко пройшовся нетом. Умільці домальовували продовження падіння вінка до «побєдного конца», падіння літаків на голову гаранта і всього іншого, на що лише вистачало їх фантазії.

Чи свідчить така активність представників інтернет-спільноти про те, що всі вони такими діями погрожували життю «державного діяча»? Вочевидь - ні. Публічна особа, коли стає публічною наражає себе на критику, жорстку, неприємну і цинічну і це об'єктивна плата за її публічність. Януковича, сподіваюся, в президенти ніхто насильно не тягнув?! Проте, про публічних осіб ще поговоримо.

Блоґер пише під одним з відео «Цікаво, чи є десь такі сили, типу українські націоналісти, які могли би вбити Януковича, Анну Герман і всю компанію». Питання, за своєю природою риторичне, такі собі злі думки уголос, даруйте у вигляді кодованих символів. Адже зрозуміло, людина, що задумує теракт чи щось подібне, не буде про це голосити на кожному перехресті, а зробить це, вочевидь, щонайменше так, як було зроблено в Запоріжжі - тихо, непомітно і з численними невинними жертвами. Хоча порівнювати незахищений храм і президента, якого охороняє безліч УДО-вців, що нападають на журналістів і валять їх з ніг бойовими прийомчиками, думаю не зовсім коректно.

СБУ скаже, «але ж є слово «вбити» і це є приводом, бла-бла-бла». Так, слово є, думаю і не дуже доречно уживане, як на мене - краще б було сказати «прибити». Тим не менш, контекст самого посту аж ніяк не дає підстав для підозри чи звинуваченні у злочині. Чи може у СБУ є звернення нашого, тонкої душевної організації Президента, про те, що він ночами не спав, моніторив ЖЖ і побачивши такий пост так злякався, що поет Шинкаренко подолає охорону УДО і приб'є його недолуго зробленим хвойним вінком?! Чи, можливо, СБУ вже боїться, що блоґери є агентами католицького імперіалізму, який хоче посягнути на життя борця за канонічєскоє православіє і возз'єднання братського російського і малоросійського народу під єдиноправильною і єдиновірною владою і церквою?!

Утім, давайте про серйозне.

СБУ звернулося до прокуратури «провести перевірку за матеріалами департаменту захисту національної державності служби безпеки України щодо розміщення на інтернет-сайті повідомлення про погрозу щодо державного діяча України».

Підозрюю що матеріалами була роздруківка з Інтернету і доповідна записка про те, що особа не захотіла прийти без повістки пагаваріть.

Візьмемо частину першу ст. 346 Кримінального Кодексу України і коментар до неї:

Стаття 346. Погроза або насильство щодо державного чи громадського діяча

1. Погроза вбивством, заподіянням шкоди здоров'ю, знищенням або пошкодженням майна, а також викраденням або позбавленням волі щодо Президента України, Голови Верховної Ради України, народного депутата України, Прем'єр-міністра України, члена Кабінету Міністрів України, Голови чи судді Конституційного Суду України або Верховного Суду України чи вищих спеціалізованих судів України, Генерального прокурора України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Голови Рахункової палати, Голови Національного банку України, керівника політичної партії України, а також щодо їх близьких родичів, вчинена у зв'язку з їх державною чи громадською діяльністю,

- карається позбавленням волі на строк до п'яти років.

Об'єктивна сторона злочину полягає у погрозі або заподіянні різної тяжкості тілесних ушкоджень або вчиненні інших насильницьких дій. Суб'єктивна сторона злочину характеризується наявністю прямого умислу. Для наочності наведу приклад: особа підходить з пістолетом до президента і погрожує його вбити.

Що ж розуміти під погрозою. Для початку зазирнемо до тлумачного словника:

Погроза - це обіцянка(!) заподіяти яке-небудь зло, неприємність; залякування. Можливість або неминучість виникнення, настання чогось небезпечного для кого-, чого небудь.

Ключове слово - обіцянка. Запам'ятаймо це.

Повернемося до кодексу. Коментар до ст. 129 Кримінального кодексу, який встановлює погрозу вбивством для нас, простих смертних, говорить, що з об'єктивної сторони злочин проявляється у залякуванні потерпілого позбавленням його життя. Таке залякування може бути виражене у будь-якій формі: усно, письмово, шляхом демонстрації зброї тощо.

Коротше кажучи, та сама обіцянка когось вбити чи покалічити - умисний прояв агресії щодо певної особи, що свідчить про те, що особа має намір покалічити його або вбити. Наприклад, особа щоночі будить нашого гаранта і каже томним загробним голосом, що пустить його на краківську ковбасу. Десь так...

Читаємо далі, «погроза вбивством має бути конкретною і реальною». Реальність погрози визначається достатністю підстав побоюватися її виконання, які у кожному випадку є різними. При визначенні реальності погрози значення має з'ясування форми, характеру, місця, часу, обстановки її висловлення, характеру попередніх взаємовідносин між винним і потерпілим тощо. Особливе значення при цьому має сприйняття погрози самим потерпілим, а також і присутніми при цьому іншими особами.

Наприклад, якщо мені або редактору зателефонує працівник СБУ чи хтось інший і скаже, щоб я прибрав цю статтю з Телекритики, інакше «будєт плохо», це буде реальна погроза на мою або редактора адресу і такому пану світитиме кілька років суспільно корисної праці на благо нашої батьківщини.

В нашій ситуації, наш чутливий Президент мав щонайменше відмоніторити ЖЖ, знайти цей запис, пройнятися риторичністю питання, відчути усіма фібрами душі небезпеку і звернутися до правоохоронних органів. І лише тоді могли б з'ясовувати обставини справи і врешті-решт доперти що реальних погроз там нема і відправити гаранта до спеціаліста. Щоправда в такі ситуації варто було б ставити питання про адекватність особи займаній посаді.


Трохи лікнепу

Як відомо, принаймні освіченому загалу, в Європі діє такий собі Європейський суд з прав людини. Ця інституція бореться за дотриманням державою та їх органами вимог Європейської конвенції про права людини та основні свободи. Остання була ухвалена 60 років тому для того, щоб, грубо кажучи, всякі розумники і розумниці наділені владними повноваженнями не думали, що вони рівніше за інших і межі їх дозволеності щодо пересічних громадян є значно ширшими, ніж у самих пересічних громадян. В цій конвенції є прекрасна стаття 10, яка говорить про те, що:

«Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів».

Зверніть увагу, у цієї статті є частина друга, яка говорить про певні обмеження, проте на практиці виходить так, що Держави радісно за неї хапаються, а потім платять і платять потерпілим чималі суми.

Європейський суд навіть вивів цілу практику щодо розуміння і застосування цієї статті, та статей з нею зв'язаних. Зокрема, це стосується таких речей як оціночні судження та межі допустимої критики публічних осіб і втручання в їх життя.

Якщо згадати класичну справу Лінгенс проти Австрії, то Європейський суд сказав:

«межі допустимої критики є ширшими, коли вона стосується власне політика, а не приватної особи. На відміну від останньої, перший неминуче і свідомо відкривається для прискіпливого аналізу кожного свого слова і вчинку як з боку журналіста, так і громадського загалу і, як наслідок, повинен виявляти до цього більше терпимості.»

Чітко і ясно. Утім, що нам той Лінгенс, візьмемо нашу рідну справу «Українська прес-група проти України», яка виникла завдяки нашим лівим товаришам Симоменко і Вітренко, які дуже образились, коли їх обізвали такими цікавими порівняннями як «второй Юрик для бедных Йориков, или украинская модификация Лебедя», «наша и ваша Наташа», «страшилка», «громкоговоритель Администрации Президента, исполняющий роль Жириновского в Украине» та ін.

Суд вказав на те, що незважаючи на те, що дані публікації в газеті «День» містили критику двох політиків, яка була викладена жорсткою, полемічною, саркастичною мовою. Немає сумніву, що для позивачів вони були образливими і навіть шокуючими. Проте, обираючи свою професію, вони залишили себе відкритими для суворої критики і пильного нагляду; це той тягар, який політики мають прийняти в демократичному суспільстві.

В нашому випадку якщо про президента чи іншого «державного діяча» хтось напише щось на кшталт «хто б цього гада прибив, падлюку таку», очевидно, останньому варто помовчати і подумати, чим його діяльність так дратує громадян.

Панове безпеканти можуть прочитати обидві справи Обершліка проти Австрії, або краще Кастельс проти Іспанії, де Суд сказав,

«межі допустимої критики щодо Уряду є ширшими ніж щодо звичайного громадянина. В демократичній системі дії та прорахунки Уряду мають ставати предметом прискіпливого вивчення не лише з боку законодавчої і судової влади, але й з боку преси і громадської думки. Більш того, Уряд займає домінуюче положення, а це зобов'язує його демонструвати стриманість, коли піднімається питання про кримінальне переслідування за критику, особливо за наявності інших засобів відповіді за невиправдані нападки з боку противників або ЗМІ».


Тепер про блоґи

Що є блоґ за своєю природою. Чи є це ЗМІ чи засобом масової комунікації. Єдиної думки немає.

Блоґ - це відкритий (окрім випадків підзамочних або «тільки для друзів») для уявного загалу щоденник в електронно-цифровій формі, який знаходиться на базі відкритого для всіх, умовно-відкритого або закритого сервісу. В блозі, як я писав на початку, людина висловлює свої думки, ділиться, збирає, поширює якусь інформацію.

З одного боку ми маємо статтю 20 Закону України «Про інформацію», яка говорить що масова інформація - це публічно поширювана друкована та аудіовізуальна інформація. Далі іде опис що таке друковані і електронні ЗМІ і нарешті положення, за яким порядок створення (заснування) та організації діяльності окремих засобів масової інформації визначаються законодавчими актами про ці засоби. Закону як про інтернет-ЗМІ, так і про блоґи нема і сподіваюсь СБУ уже давно забила на план законотворчої роботи.

Отже, для блоґу не передбачена державна реєстрація, він не має сталої періодичності виходу і може не мати ані чіткої мети, ані тематичної спрямованості та аудиторії на яку націлений.

Утім, якщо підійти з фактичної точки зору, блоґ можна вважати і засобом масової інформації і масової комунікації, адже є оприлюднення інформації для необмеженого кола читачів і можливість коментування, хоча все залежить від його налаштувань та позиціонування і кількості читачів.

З іншого боку блоґ не є райськім місцем і у деяких випадках, зокрема, дифамації, автор понесе відповідальність, якщо... його можна буде встановити. Олег вів блоґ під власни ім'ям і став жертвою правоохоронців. Тому, якщо конче треба висловитися щодо того, що саме і в який спосіб ви хотіли б зробити з політиком, краще це зробити в обмеженому доступі. Принаймні тоді, коли хтось намагатиметься вас в чомусь звинуватити, ви з легкістю зможете пояснити, що такі дії є втручанням у приватне життя, а також містять дії щодо незаконного збору інформації щодо вас і за це дядєчкі можуть відвідати прокуратуру в дещо іншому статусі.


Тенденції

Не можу не погодитися з потерпілим від надмірної уваги т. зв. правоохоронних органів, що справа виїденого яйця не варта. Зрозуміло, що кінець місяця і безпекантам з прокурорами треба було прозвітувати про щось, про якусь там «проведену профілактику». Така підозра базується на оповіді Олега про характер візиту на Антоновича. По-перше, швидкість реакції - підтискали строки, вальяжний тон «как ві докатілісь», психологічна атака а ля «пиши вибачення, а то запустимо механізм», по третє - під час розмови його запитали скільки читачів блоґу, що говорить що блоґ зачепили нашвидкуруч і навіть не потрудилися його детальніше оглянути і заглянути скільки там друзів зафренджено. І головне - ані вихідного номеру ані печатки. Це говорить лише про одне - «строки горять - план нє виполняєм».

Утім, факт того, що СБУ в компанії з прокуратурою сунуло свій ніс у блоґи викликає неоднозначне і тривожне відчуття. По-перше, СБУ давно мріє накласти свою лапу на інтернет як такий, згадаймо її намагання становити законодавче зобов'язання для провайдерів поставити за власний рахунок моніторингове обладнання. По-друге, домагання СБУ до блоґерів говорить про те... що їм просто нема чим зайнятися. А від цього вони деградують і відмовляються вивчати запити щодо злісного ненадання інформації державними органами, що в свою чергу є порушенням ст.5 Закону України «Про боротьбу з корупцією».

Тому пропоную зробити гуманітарну інтелектуальну допомогу для СБУ і запропонувати теми для вивчення на предмет виявлення суспільно-небезпечних діянь. Наприклад, пропоную розглянути питання про притягнення Президента України до відповідальності за незаконне звільнення членів Національної ради. Або, про розслідування і притягнення до відповідальності посадових осіб за умисний програш в Стокгольмському суді газової справи, за що ми тепер довго платитимемо нашими податками. Або ось цікава тема - повторне накладення санкцій на громадянина Російської Федерації Лужкова за заяви, що несуть реальну загрози територіальної цілісності України. Або про перевірку нецільового використання грошей міністерством внутрішніх справ. Подеякують, що там «бібібку» купили за кілька мільйонів, а тут ще «дядю з фєнічкамі і цацками» з вітерцем по місту покатали, перекривши транспортні магістралі...

Тож настійливо рекомендую деяким працівникам СБУ і їх колегам з органів поставити своє єхидне запитаннячко «а как ві докатілісь до такого?» собі рідненьким і зайнятися своїми прямими обов'язками - захищати державу від зовнішніх, а головне внутрішніх ворогів.

А буде криза ідей - ви звертайтеся, блоґери хоч і язви, але загалом добрі, якусь ідейку візьмуть та й підкинуть і цілком безкоштовно. Для безпеки не шкода...

Ігор Розкладай, юрист Інститут медіаправа


___________________________________
Джерело: Телекритика, Телекритика