Дві новини і два фото

1.
НТКУ: після розмови Януковича з країною — телесеріал "Зона" (хто не тойво, "Зона" — російський телесеріал про тюрму і кримінальних злочинців, що там перебувають).


2. 
Жіночий рух FEMEN скористався нагодою поставити своє запитання гаранту і взяти участь в акції Партії регіонів. На раді організації активістки FEMEN намагалися сформулювати питання до Віктора Федоровича. Шляхом голосування було обрано найбільш цензурне питання з обговорюваних: "Звідки ти такий п...здатий?". Жіночий рух FEMEN офіційно заявляє, що більше запитань до цього персонажа не має.


_____________________________________________
Джерело: Корреспондент, Блог Олександри Шевченко

Трагікомедія ще тільки починається

Переможці, з речами на вихід!

Автор — bloke


Дивно, та мене радує цей стрімкий парад погіршень життя, який ми спостерігаємо сьогодні. Мій літній прогноз, що нинішня влада не зможе контролювати допустимі темпи пограбування і руйнування країни підтверджується. Радує тому, що до повільних погіршень наш рабський народ звикає і імплантується в них, а швидкі погіршення викликають реакцію відторгнення навіть у рабської більшості, тому спокійного життя владі не бачити. Повільне вбивство найнадійніше і руйнівне, швидке вбивство викликає в жертвах жадання життя й енергію опору. 
  
Стратегію поневолення влада обрала правильну, а тактикою займатися погребувала. Переможці занадто швидко повірили у свою остаточну й безповоротну перемогу, розбіглися за призами і загрузли в боротьбі клану з кланом. 
  
Нас чекає «фізіологічна революція», тобто бунти в зв'язку з неможливістю широких верств населення задовольняти навіть найпростіші свої фізіологічні потреби. Чим нижче конкретна потреба в піраміді потреб, тим важче боротися з її незадоволеністю. 
  
Диктатурі легко зачищати вищі духовні та моральні потреби, типу там потреба в демократичному самовираженні, у вираженні своєї громадянської позиції. Можна взяти на олівець і обробку всіх впливових журналістів, експертів, громадських діячів. Можна звести до мінімуму свободу слова і громадянські права. Але якщо тлін паразитизму влади падає на базові потреби населення, то репресивні органи перестають бути ефективними. 


Тому я цілком відповідальністю заявляю: чим на гірше зараз буде змінюватись соціально-економічне становище в країні, чим різкіше буде погіршуватися, тим краще для нашого майбутнього. Краще, нехай труба лопне від різкого перегину, ніж її повільно будуть деформувати до невпізнання. 

Ще раз повторюю свою базову тезу: коли не працюють авангардні технології громадянського протесту і опору, в арсеналі захисту життя населення залишаються тільки відсталі, аутсайдерні технології голодних бунтів і грабежів. 
  
Реакція влади на нові обставини може виявитися дуже своєрідною і несподіваною. Скоро ми зможемо побачити в кріслі прем'єр-міністра дуже колоритні постаті типу Миздобула... Трагікомедія ще тільки починається!
 ________________________________
Джерело: Дурдом

П’ята колона. Факти

ПІДСУМКИ ПЕРШОГО РОКУ ЯНУКОВИЧА. ПЛАН ЗАТУЛІНА ВИКОНУЄТЬСЯ!

Серед цілей у політичній сфері Росія, устами Затуліна ставила перед собою, серед інших: послаблення “відкрито антиросійських політиків і сил”, витіснення їх прихильників з державного апарату, перш за все із сфер освіти, культури, оборони і безпеки; забезпечення і закріплення особливого статусу прав і повноважень Криму; боротьба зі спробами реабілітації в історії “зрадників русько-української єдності”. Збереження "православної русько-української єдності" у лоні Московського патріархату

Автор: Петро ПРОЦИК, заступник Начальника Генерального Штабу ЗС України у 1997-2002 рр., генерал-лейтенант запасу, радник голови Народного Руху України

Майже два роки тому у квітні 2009 року в Москві відбувся традиційний захід затулінська конференція “Руськомовна Україна …”.

Цікава вона ти, що депутат Дердждуми Росії і впливовий кремлівський ідеолог виступив там з програмною промовою. Хоча те, що промова була програмною зясувалося лише зараз, після року правління Януковича.

Затулін ще тоді зазначив, що у його доповіді викладена “колективна точка зору на стратегію Росії у російсько-українських відносинах”.

Щоправда у ній погляди далеко не нові, бо є актуалізацією у сучасних реаліях вчення ідеолога російського шовінізму Васілія Шульгіна, котрий на початку ХХ століття проголошував:

“Краще вже незалежна , але геть русифікована Україна, ніж Україна у складі Росії, але з пануванням на її землях української мови й культури”!

Тож ця доповідь, без сумніву, була ідеологічним обґрунтуванням дій Росії у період перед нашими президентськими виборами. І, як виглядає зараз, є дороговказом для нинішньої влади.

Так от, Затулін, розмірковуючи з приводу російсько-українських відносин, назвав умови, за котрих Росія могла б задовольнятись їх станом.

Ці умови читачам треба міцно запам’ятати, перш за все, у контексті реальної, а не декларативної політики Януковича. Навіть, можна подумки ставити “пташку” там, де нинішня влада їх вже виконала чи впроваджує.

Такими гарантіями для Росії, щоб вона більш-менш спокійно сприймала незалежність України, були названі:

1. Офіційне проголошення й законодавче закріплення нейтрального, позаблоковогостатусу України.

2. Конституційне оформлення федеративного державного устрою.

3. Надання руській мові, поруч з українською, державного статусу.

4. Збереження православної русько-української єдності у лоні Московського патріархату.

Досягнення вище означених гарантій проголошується найголовнішою метою Росії “на” Україні.

Серед цілей у політичній сфері Росія, устами Затуліна тоді ставила перед собою, серед інших: обновлення, зміцнення і консолідацію політичних сил, що послідовно обстоюють інтереси населення сходу і півдня країни; послаблення “відкрито антиросійських політиків і сил”, витіснення їх прихильників з державного апарату, перш за все із сфер освіти, культури, оборони і безпеки; забезпечення і закріплення особливого статусу прав і повноважень Криму; боротьба зі спробами реабілітації в історії “зрадників русько-української єдності”.

У сфері нашої оборони і безпеки росіяни тоді ставили за мету пропаганду військово-політичного союзу між Україною та Росією, а як альтернативу висловлювали, (а нині вже отримали) “рожеву мрію” - відмову України від євроатлантичної інтеграції, згортання програм співробітництва з НАТО, закупівлі на Заході озброєнь, збереження бази ЧФ в Криму та поглиблення кооперації у ВПК.

Підтвердженням того, що одкровення Затуліна не були його маренням є, для прикладу повідомлення, що президент Мєдвєдєв, вручаючи нагороди співробітникам ФСБ, подякував їм “за реалізацію важливих заходів, які перешкоджали вступу України в НАТО”.

Нагадаємо, що на початку минуло го року СБУ затримало в Одеській області 5 офіцерів ФСБ під час проведення шпигунської операції з території Придністров’я. Попри те, що Мінськими угодами 1992 року заборонена взаємна шпигунська діяльність у державах СНД.

Висловлені Затуліним тези щодо цілей в економічній сфері, теж частково реалізуються. Серед яких: повернення до проекту Єдиного економічного простору, утворення валютного й митного союзу (днями НБУ рекомендував банкам розраховуватися із партнерами по СНД валютами країн СНД) , захист прав і власності російського бізнесу та розширення їх банківських структур, орієнтованих на кредитування нашого населення (за останні роки в Україні активізували ділову активність Внєшнєторгбанк і Сбєрбанк Росії) , утворення спільних корпорації, в т.ч. у сферах нанотехнологій (тут боятися нічого, в Росії на цей напрямок міцно сіли шахраї ), авіабудування (уряд працює), інфраструктурних проектів, спільних і спеціальних економічних зон у прикордонні.

Знаковими є подані у доповіді Затуліна цілі російської політики по відношенню до України у соціально-культурній сфері.

Це і створення єдиного ринку праці з заохоченням міграції української робочої сили, єдиний інформаційний простір (хто ще не знає Рада проголосувала в першому читанні законопроект, який скасовує вимогу 50% наповнення ефіру вітчизняним продуктом), що має відновити неконтрольоване мовлення російських телеканалів, російський кінопрокат, зближення освітніх просторів (Табачник уперто ініціює створення україно-російського підручника з історії), заохочення з бюджету функціонування у нас філіалів російських вишів, російських шкіл.

Особливого значення надається молодіжній політиці через міждержавні виховні програми, спільні літні табори, олімпіади і т.і.

Варто звернутиувагу до одного із прогнозів п. Затуліна, котрий, на мою думку, пояснює звідки ж ростуть ноги у багатьох кремлівських геополітичних прожектів. За його твердженням, якщо Росія не зможе отримати гарантій збереження України у зоні свого впливу, то беззаперечно прийде до висновку, що, мовляв “зовсім необов’язково Україна повинна зберегтися як держава”.

Підтвердження реальності такого сценарію навів ”Русский журнал” 21 квітня 2008 року: ”Що може являти собою операція з визволення України та які її шанси на успіх?

Залежно від політичної ситуації, сценарій силового втручання може розгортатися трьома основними шляхами. У найобмеженішому варіанті російські збройні сили можуть зайняти лише Кримський півострів... При ширшому варіанті зоною втручання стає весь південний схід України, так звані ”біло-голубі”, російськомовні території... Третій варіант розвитку подій передбачає, на додачу до зайняття південного сходу, встановлення контролю над Києвом і центральними областями.

Реалізація такого сценарію, природно, потребуватиме вищої ціни, проте вона має свої переваги: Росія повертає собі контроль над найдавнішим центром російської духовності і державності. Зрозуміло, що цей сценарій стане можливим лише тоді, коли підросте загальна амбітність російської еліти, яка лишається відносно невеликою — порівняно з можливостями ракет...

Демонстративний повітряний ядерний удар у стратосфері в районі південної частини Прип’ятських боліт, виконаний уночі, надзвичайно поміг би у цьому випадку. Він не заподіяв би істотної шкоди, зате його було б добре видно в ненавидячому ”москалів” Львові і навіть Польщі.

Він одразу протверезив би гарячі голови, виразно продемонструвавши серйозну рішучість Кремля”

Цікаво, що можливість збройного конфлікту з Росією не відкидали і регіонали. Дехто з нардепів від ПР пояснюючи мотиви продовження угоди про базування ЧФ відверто говрили, що Україна нічого не зможе зробити, якщо росіяни не захочуть піти із Севастополя.

Як то кажуть, без коментарів….

Затулін придумує, Янукович виконує. Фото із зїзду "Єдиної Росії" в 2009 році

_______________________________
Джерело: ТЕКСТИ

"Мозґовой прєзік"

мозковий штурм

є речі, які мене лякають. сполучення "мозковий штурм" та "янукович" – одна з них.

в окремо взятих януковичі, адміністрації, мозковому штурмі, штурмовиках ітеде нічого жахливого немає.

а от їх суміш в одному флаконі – коктейль молотова відпочиває.

втім, це тільки мене може злякати така еклектика.

для справжніх пацанів наслідки штурму конституційної реформи – не перешкода!

______________________________
Джерело: Блог Дмитра Потєхіна

За рік героїчних перемог влада опустила Україну до рівня Африки

АФРИКАНСЬКА УКРАЇНА. ЗА РІК ПРЕЗИДЕНТСТВА ЯНУКОВИЧА МИ ОПУСТИЛИСЯ ЩЕ НИЖЧЕ (ФЛЕШ-ІНФОГРАФІКА)

З моменту обрання Януковича президентом не минало і тижня, аби дії влади не викликали шквалу обурення. ТЕКСТИ взяли п’ять міжнародних рейтингів і проаналізували, як змінилося місце України у світі за останній рік? Чи помітно «реформи» Азарова, коли дивитися на Україну із-зовні? Висновок не втішний. Ми стабільно знаходимося на рівні африканських країн і протягом минулого року опустилися ще нижче. При цьому «відновлення керованості», яким так гордиться влада, не зупинило деградацію, лише забрало в нас частину свободи. Клікайте мишкою на кожен з рейтингів

Подивитися на цю ж інфографіку у великому розмірі

ПОЯСНЕННЯ

Індекс економічної свободи

Ми в зоні «репресивної» економіки. За останній рік наш рейтинг упав на 0,6 пункти. Найбільше потягнуло вниз ситуація з оподаткуванням і корупцією, але стало легше торгувати.

Рейтинг зручності ведення бізнесу Doing Business

Наш рейтинг зріс на 2 пункти. Погіршилася ситуація з закриттям бізнесу (-5), реєстрацією власності (-4), покращилася з відкриттям бізнесу (+18)

Глобальний рейтинг якості життя 
Чим більша цифра тим краще життя. Найзручніше мешкати в США (86 балів), найменше комфорту в Сомалі (28 балів)
Україна скотилася на 2 позиції. У нас в порівнянні з минулим роком стало дорожче, погіршало з культурою, відпочинком, економікою і навколишнім середовищем. Також значно зносилася інфраструктура

Рейтинг свободи
Вимірюється за семибальною шкалою. Чим менший бал, тим більше свободи. Україна за рік додала один бал і отримала зниження статусу від «вільної» до «частково вільної» країни. Причини зниження рейтингу дослідники пояснюють тим, що погіршилася ситуація зі свободою ЗМІ, спецслужби почали тиснути на студентів, аби утримати їх від участі в акціях протесту, влада демонструє ворожість до опозиції, зарубіжних неурядових організації, збільшився вплив президента на судову систему.

Чим більше балів, тим менше корупції. Мінімум зловживань владою у Данії, Новій Зеландії і Сингапурі (9.3), найбільше в Сомалі (1.1) За рік наша ситуація погіршилася на 2 пункти.

_________________________________
Джерело: ТЕКСТИ

Державна шантрапа

Микола Рябчук: Ne chantera pas

Пригадую, в школі вчителька розповідала нам забавну історію про походження слова «шантрапа». Стосувалося воно начебто оперових статистів, котрі не мали вокальних даних і лише створювали на сцені видимість величезного хору. Про кожного з них казали французькою ne chantera pas – «не співатиме». І лише згодом я вичитав у розумній книжці, що насправді те слово походить від чеського šantrok, šаntrосh – «брехун», «шахрай», а тамте, своєю чергою, від старонімецького santrocke – «шахрайство».

Нещодавно це слово реанімував у моїй пам’яті Тарас Чорновіл, приліпивши його в одному із інтерв’ю до всієї української влади. Не те, щоб я сам був про цю владу істотно іншої думки, а все ж приємно почути щось таке від інсайдера – людини, котра тривалий час була поруч із Януковичем і вивчала його середовище ізсередини. Власне, й сьогодні, попри формальний вихід із Партії реґіонів, Тарас Чорновіл бачить себе у провладному таборі (що, здебільшого, видно і з його голосувань у парламенті). «Я член більшості, – каже він про себе у згаданому інтерв’ю, – я підтримую Азарова, Клюєва, Єфремова, наскільки це можливо, стараюся не воювати з Януковичем, хоча він і не має жодного (?) стосунку до коаліції».

Чорновіл із Януковичем справді не воює, але й не надто щадить:

«Янукович дал вольницу шантрапе. Даже при Ющенко шантрапа не вела себя настолько откровенно, над шантрапой все равно был какой-то смотрящий. Ющенко дал волю смотрящим, а смотрящие уже запускали шантрапу. И смотрящие время от времени били по шантрапе... Верховного, общего контроля за властной шантрапой не было. Но средний уровень, люди, которых Ющенко уполномочил вместо себя править страной – вот они за чем-то следили. Сейчас этого нет, и шантрапа сорвалась с цепи. Первое – это грабь награбленное в массовом порядке, второе – “а они там на меня посмели рот открыть, сволочи?!” Ну, только другими фразами, чуть похуже. И вот – беспредел шантрапы на уровне голов райадминистраций, руководителей силовых структур и т.п.» (from-ua.com)

Явище, помічене Чорноволом, аж ніяк не нове. Критики путінського режиму в Росії вже не раз відзначали, що сама атмосфера сваволі і беззаконня, брутальності і цинізму, створена у країні, робить політичне насильство і, взагалі, всебічні зловживання владою неминучими. Не має істотного значення, чи Путін сам особисто замовляв убивство Маркелова, Політковської чи Щекочіхіна. Головне – він подав чіткий сигнал усьому суспільству, що в країні панує не право, а «революційна доцільність», і що всі вороги режиму мають бути замочені у сортирі. Привладна й довколавладна шантрапа однозначно зрозуміла цей месидж як дозвіл чи навіть наказ на власний розсуд вирішувати, хто є їхніми ворогами і як і де їх «мочити».

Власне, це саме те, що відбувається нині і в Україні. Вся шантрапа, наполохана революцією і принишкла ледь-ледь під імпотентною помаранчевою владою, бере нині реванш, підбадьорена путіністськими заявами й діями президента та його податково-прокурорських і міліцейсько-есбеушних опричників. Який висновок має зробити для себе пересічний держслужбовець, спостерігаючи нині арешти помаранчевих урядовців: що влада справді взялась за корупцію, а чи – за політичну опозицію? Тобто – що красти уже не можна, а чи – можна, аби лиш у політично правильному товаристві?

Не треба, гадаю, бути великим знавцем психології владного гомо совєтікуса, аби здогадатися, які висновки зробить він собі із сьогоднішньої вельми специфічної «антикорупційної» кампанії. А тим більше – із публічних обіцянок президента повідкручувати опозиційним мерам голови та повідривати ноги. У кращому разі, шантрапа зрозуміє це як сиґнал, що опозиційність в Україні карається відкрученими головами та ногами, а тому треба з усіх сил імітувати політичну благонадійність. У гіршому разі (і куди вірогіднішому), шантрапа заходиться і сама викорінювати довкола політичну схизму, відкручуючи опозиціонерам, реальним і уявним, усе, чого допаде.

Власне, вона вже цілий рік так і робить. Залякувальні «співбесіди» зі студентами та шантажування священиків «неправильних» церков, напади на журналістів і наїзди на підприємців, незаконні арешти, обшуки, допити і утримування під вартою із цинічним іґноруванням вимог процесуального кодексу, – все стає в Януковичевій Україні повсякденною практикою. Випадки застосування тортур, загадкових смертей та «самогубств» у в’язницях, за даними Харківської правозахисної групи, перевищили всі дотеперішні показники, котрі, власне, й раніше не були рожевими.

Шантрапа справді зірвалася з цепу, як каже Тарас Чорновіл, а проте вина президента зовсім не в тому, що він її не контролює, а в тому, що сам надихає і заохочує, сам творить зі своєю командою ту атмосферу сваволі і беззаконня, яка, власне, й репродукує відповідну вакханалію на місцях. Провінційний совок може бути яким-завгодно тупим і ледачим, але він чудово розуміє символічні сиґнали, що надходять згори. Власне, він їх чує нутром, як собака Павлова. І коли бачить, як бандюки у парламенті (справжні, не метафоричні, зі значками Партії реґіонів) проламують стільцями черепи своїм опонентам, він уже знає не тільки, хто на цій зоні хазяїн, а й кого і як слід мочити в параші. І коли один із чільних реґіоналів Михайло Чечетов, коментуючи побоїще у парламенті, заявляє, лукаво мружачи поросячі очиці, що «драки никакой не было, может, они сами головой бились, а теперь на нас сваливают», – уся провінційна шантрапа знає не тільки, як треба поводитися з опозицією, а й як потім пояснювати свої дії. (glavred.info)

Для міліцейської шантрапи цей сиґнал із Печерських пагорбів особливо цінний. Вони, звісно, й без Чечетова знають, як часто в’язні самі себе б’ють, калічать, або й убивають на смерть, аби лише скомпрометувати доблесних міліціонерів та їхнього ще доблеснішого міністра. Але тепер вони знають, що це – нормально, що так і повинно бути, і що за це їх Чечетов із компанією не тільки не покарає, а й, може, винагородить – як взірцевих учнів. За даними Харківської правозахисної групи, за рік Януковичевого правління щонаймeнше 50 осіб померли чи, радше, загинули в ув’язненні за сумнівних обставин, а загальне число міліцейських зловживань, перевищення повноважень та недотримання процедур, зафіксоване Групою, складає уже не тисячі, як раніш, а десятки тисяч випадків. Окремі повідомлення ХПГ звучать буквально як чорний гумор: у Лозівському відділку міліції Харкова протягом тижня відразу двоє допитуваних «викинулися» з вікна на четвертому поверсі, розбившись насмерть, і в обох випадках це було визнано «самогубством», попри виразні сліди тортур на тілах загиблих.(www.rferl.org)

Прорежимні піарники, дипломати та закордонні лоббісти заколисують міжнародну громадську думку маґічними мантрами про «відновлення в Україні стабільності» та про начебто поодинокий, несистемний характер усіх тих випадків насильства і беззаконня із боку влади, про які ми насправді читаємо щодня. Один із таких пропаґандистів, сумнозвісний Брюс Джексон, визнав недавно, що корупція в Україні «є передумовою ведення бізнесу», що «судочинство в Україні — це катастрофа» і що стара (слід розуміти, каґебістсько-совєтська) ментальність СБУ теж не йде Україні на користь. А проте він без вагань заявив, що Україна рухається у правильному напрямку, що «більшість ганебних, дурних або й дещо жорстоких дій влади є випадковістю, без жодної виразної тенденції», і, звісно, що «люди в Адміністрації Януковича непогані... Можливо, їм бракує дещо освіти і вони є дещо провінційними, можливо, не знають усіх законів чи Конституції. Але вони не холоднокровні вбивці, це не ті люди, що намагаються встановити авторитарну державу». (www.day.kiev.ua)

Tут виникає спокуса згадати подібні одкровення молодшого Джорджа Буша, котрий, глянувши свого часу у зміїні очі Владіміра Путіна, догледів у їх глибині «правдивого демократа». А проте не ворушитимемо минулого. Зауважмо лише, що описані Джексоном люди, які правлять фактично 46-мільйонною країною – без належної освіти та знання конституції, зате з провінційними амбіціями та комплексами, – це і є, за європейськими мірками, політична шантрапа – принаймні у першому, «оперному» значенні того слова.

І провінційна шантрапа це відчуває. Якщо столичне начальство не утруднює себе дотриманням парламентських процедур, законів і навіть конституції, то чому цим усім мають перейматися містечкові мєнти у якому-небудь Дніпродзержинську? Якщо президент назначає міністром освіти балакучого українофоба Табачника, то чому містечковий гаїшник десь під Одесою має терпіти «телячий язык» усіх цих недобитих націоналістів?

Які пани, такі й підпанки. І коли на моїй вулиці у старій ощадкасі після ремонту вже ніхто не ховає барельєфу Сталіна під цнотливим віночком зі штучних квітів, то я знаю: це не тому, що так скомандував Янукович, Попов чи інший табачник. А тому лише, що вже – не соромно. Навпаки, тепер це ознака благонадійності, лояльності до режиму, який охороняє своїх лєнінів-сталінів зовсім не тому, що аж так їх любить, а тому, що люто ненавидить їхніх супротивників.

Хоч би що писали платні піарники про «випадковий», «спорадичний» характер незліченних зловживань владою в Україні, банальна статистика, зафіксована правозахисними організаціями, українськими й міжнародними, стверджує протилежне: порушення громадянських прав і зловживання владою має в Україні повсюдний, системний і дедалі масштабніший характер, відколи президентом у ній став Віктор Янукович. Іншими словами, кожен випадок владної сваволі і беззаконня – це не якась девіація, відхилення від норми, а сама Норма, сам стиль авторитарного врядування, що його за російським прикладом насаджують в Україні.

У цьому контексті всі балачки про «порядок», «стабільність» та «боротьбу з корупцією» звучать лицемірно. А всі претензії (й сподівання) на реформи – в абсолютно неправовій державі – виглядають жалюгідно.

Я допускаю, що Януковичеві лоббісти мають у дечому або й багато в чому рацію. Він, певно, й справді, як каже Джексон, непогана людина, його підручні, скоріш за все, – «не холоднокровні вбивці», а один із них, найрозумніший, навіть «міг би керувати якоюсь компанією з продажу програмної продукції в Америці». Може, навіть так воно й сталось би, коли б Луб’янка послала його туди замість Анни Чепмeн. Я справді не знаю. Я певен, на жаль, лише в одному: ніхто з них – не співатиме.

_{Українська версія статті, опублікованої 11.02. в Current Politics in Ukraine.}

__________________________________
Джерело: Західна аналітична група,  Майдан

Звернення українських письменників до співгромадян у День рідної мови

В Україну прийшли колоніальні часи

Звернення українських письменників до співгромадян у День рідної мови

Шановні співгромадяни, дорогі читачі!

Ми живемо в країні, що зветься Україною, -- і стаємо свідками повзучої політичної війни проти цінностей, що складають підвалини української ідентичності. У час цього непростого випробування для кожного громадянина нашої країни ми звертаємося до вас із закликом не мовчати -- і демонструвати свою громадянську позицію скрізь і завжди, де й коли виникає загроза для конституційних цінностей української держави.

Пасивна позиція українських громадян сьогодні -- вже завтра може обернутися гуманітарною катастрофою.
Країну роз’єднує не мова, українська чи російська, країну роз’єднує провокаційна, агресивна українофобська політика уряду, що старою, як світ, тактикою «розділяй і владарюй» намагається відволікти увагу народу від власних економічних та дипломатичних поразок.
Провокації набули характеру лавини. Закриття українських шкіл на Сході України лицемірно видаються за «оптимізацію витрат». З підручників історії вириваються сторінки, залиті кров’ю наших предків, котрі поклали своє життя за те, щоб ми сьогодні жили в незалежній суверенній унітарній державі.
Голодомор, геноцид Сталіна проти українського народу, нашу найбільшу національну катастрофу, від наслідків якої Україна потерпає донині, з орвелівським цинізмом називають всього-на-всього наслідком неправильно проведеної колективізації. Зі шкільної програми вилучають «незручні» для влади твори. Тим часом концепція літературної освіти в загальноосвітніх школах дописується невідомими авторами на користь російської літератури, в тіні якої начебто визрівала українська, що є не тільки відвертою історичною неправдою, а й прямим приниженням вартості української літератури та її геніїв. У радіоефірі давно не знайти української музики, телевізійний простір забитий російським «секондхендом», великі книжкові мережі в Україні належать російським власникам, які дбають про інтереси російської книги.
Як у колоніальні часи, нас знову намагаються переконати, нібито український творчий продукт, який більшості українців елементарно недоступний, просто «не конкурентний».На 20-му році після розвалу Радянської імперії нам знову намагаються прищепити почуття меншовартості, «неформату» -- неформату всього українського.
Ми з повагою і шаною ставимося до культур і літератур усіх національностей України, що творять єдиний український народ. Ми солідарні з російськими, польськими, кримсько-татарськими, єврейськими, угорськими, румунськими, грузинськими письменниками, з письменниками всіх інших національностей, що живуть і творять в Україні, є її громадянами і сповідують її базові конституційні цінності. Ми рішуче виступаємо проти роздмухування ксенофобії, не ділимо людей на чужих і своїх, зцілюємо країну, а не роздираємо її на Схід і Захід, Південь і Північ.
Ми не вимагаємо від держави ні дотацій, ні президентських стипендій, ні урядових пенсій, не впадаємо в розпач від того, що держава нічого не робить для промоції української літератури у світі. Але ми -- автори, відповідальні за українське слово, і наш професійний обов’язок -- стати на захист свого читача, котрий хоче читати українською і вибирає українську книгу.
Ми гордимося українськими виконавцями, знаними в цілому світі, і хочемо в ефірі чути українську музику й українське слово.
Ми наголошуємо на тому, що присутність української мови в інформаційному просторі не може підпорядковуватися незабарній комерційній вигоді власників ЗМІ. Адже українська мова як державна захищена Конституцією України, і, нагадуємо, згідно з Конституцією, «Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України».
Ми переконані, що чиновники усіх рангів повинні не лише знати державну мову, але й висловлюватися нею публічно.
Ми застерігаємо представників влади та правоохоронних органів від втручання в справи української культури, від запровадження контролю і цензури, від утисків свободи слова.
Ми застерігаємо недалекоглядних політиків від негідних для державця замахів на самі підвалини державності -- від внесення змін до Конституції України та спроб переписати Гімн України.
Ми відстоюємо право наших дітей на історичну пам’ять -- на правдиве, не «переформатоване» за лекалами радянської ідеологічної кон’юнктури знання про Другу світову війну, Леніна, Сталіна, УПА, Голодомор, героїв Крут, Івана Мазепу, Степана Бандеру, національно-визвольну боротьбу, про події та діячів історії тоталітарного ХХ століття.
Все це -- непорушні й законні права нашого народу. І жодна влада в країні, яка зветься Україна, не сміє в нас їх одібрати.

1.  Мар'яна Савка

2. Маріанна Кіяновська

3. Уляна Гнідець

4. Галина Вдовиченко

5. Роман Іваничук

6. Ніна Бічуя

7. Оксана Забужко

8. Лариса Денисенко

9. Сергій Грабар

10. Оксана Луцишина

11. Ірина Старовойт

12. Галина Гузьо

13. Наталя Трохим

14. Сергій Жадан

15. Марія Морозенко

16. Людмила Таран

17. Оксана Кротюк

18. Анатолій Дністровий

19. Наталя Іваничук

20. Олег Соловей

21. Богдан Бойчук

22. Віктор Шило

23. Микола Рябчук

24. Ігор Калинець

25. Ірина Калинець

26. Леся Романчук

27. Галина Малик

28. Олександра Коваль

29. Ігор Павлюк

30. Вік Коврей

31. Арсеній Барзелович

32. Іван Андрусяк

33. Віктор Мельник

34. Ілля Стронговський

35. Анна Кирпан

36. Олена Степаненко

37. Анна Багряна

38. Леся Демська

39. Сергій Гридін

40. Юрко Іздрик

41. Ірен Роздобудько

42. Ігор Жук

43. Олег Коцарев

44. Антон Санченко

45. Галина Крук

46. Надія Мориквас

47. Мирослав Бондар

48. Віра Селянська

49. Галина Шиян

50. Катерина Бабкіна

51. Роман Рудюк

52. Арсеній Барзелович

53. Віктор Морозов

54. Анатолій Івченко

55. Божена Антоняк

56. Богдана Матіяш

57. Дзвінка Матіяш

58. Іван Лучук

59. Євген Положій

60. Петро Яценко

61. Оксана Смерека-Малик

62. Сергій Тюпа

63. Тетяна Лемешко

64. Кость Москалець

65. Володимир Пішко

66. Павло Вольвач

67. Любомир Стринаглюк

68. Альбіна Позднякова

69. Василь Махно

70. Оксана Лущевська

71.Сергій Пантюк

______________________________________________

Джерело: Український тиждень

Сьогодні копаємо так...

план

__________________________________
Джерело: Блог Дмитра Потєхіна

25 лютого всеукраїнський флешмоб

Флеш-моб до роковин Януковича
Громадянський рух Спільна Справа звертається до громадян із закликом відзначити 25 лютого, річницю інаугурації В.Януковича, як День Жалоби з усіма належними атрибутами трауру, зокрема, з чорними стрічками на національних прапорах, автомобілях та одязі.


___________________________________________
Джерело: Особистий блог Олександра Данилюка

Влада копіює Москву

Не треба чекати справжніх вибухів

Автор — Олена Білозерська

Дорогі друзі!
Змушена попередити вас про нову небезпеку. Схоже, влада відпрацьовує гранично примітивний механізм репресій проти націоналістів. Він складається лише з двох ланок:
1. Анонімний дзвінок з попередженням, що десь щось заміноване.
2. Виклики на допити громадських діячів і активістів, відомих своєю проукраїнською позицією, обшуки і вилучення у них техніки.

Це зараз відбувається у кількох містах України, майже одночасно. Про Черкаси багато хто чув, про Харків, вочевидь, почуєте завтра. Думаю, будуть інші міста теж.

Тризубівці хоча б дійсно спиляли голову Сталіну. У київський офіс Партії регіонів якісь ліваки дійсно кинули пляшку із горючою сумішшю, і наше агенство дійсно першим повідомило про це. Наступні обшук у мене і вилучення техніки були незаконними, але хоча б якась мінімальна причіпка, привід перевіряти мене у ментів був.

Ці ж хлопці, яких зараз тягають за анонімні дзвінки "телефонних терористів", взагалі ніяк ні до чого не причетні. "Телефонні терористи" або просто попереджають про вибухи, або вимагають грошей (а не, наприклад, встановити на центральній площі міста пам"ятник Бандері). Це міг би бути або кримінал, або чиїсь дурнуваті жарти - якби це не відбувалося у кількох містах майже одночасно, і якби після цього не починали "перевіряти", передусім, саме націоналістів, які, дурню зрозуміло, тут ні до чого.

Отже: або дзвінків взагалі не було, або дзвонили самі мєнти, або (найменша імовірність) це дійсно жарти, які, вочевидь, були завжди, але до преси потрапляли рідко, і політичні переслідування після них не розгорталися.

Через підконтрольні ЗМІ у голови населення вбивають: "націоналісти=вибухи". Чому? Бо так у Москві навчили. Росіяни понад усе бояться вибухів. Але ж у Росії вони дійсно були. Хто їх насправді робив - інша річ. В Україні ж вибухів із масовими жертвами не було, а українські націоналісти, бандерівці, на відміну від кавказьких моджахедів - навіть ніколи не асоціювалися з тротилом чи гексогеном :) Але влада копіює Москву навіть у цьому.

Якщо зараз не дати добряче по руках ініціаторам цієї практики - є імовірність, що, оскільки за ці дзвінки посадити когось все-таки неможливо, можна лише потріпати нерви і вилучити комп'ютери, а вказівка саджати може прийти будь-якої миті - то якісь силові структури почнуть влаштовувати і справжні вибухи, з людськими жертвами, організовані за перевіреним сценарієм північного сусіда. А треба нам воно?

До речі, подумалося сьогодні. Колись Тарасові Шевченку заборонили писати і малювати. Якби він жив зараз, йому б заборонили виходити в Інтернет.
____________________________________________
Джерело: Олена Білозерська: Знаю, як треба!

Моя міліція мене...

____________________________________
Джерело: ТЕМА, YouTube

У нас тепер така свобода, наче сміттєпровід прорвало

У тюрмі все відчуваєш концентрованіше - білизну снігу і хвіст щура, смак свіжого чорного хлібу і рукостискання підтримки у коридорі.


Але особливий контраст я відчув на шостому тижні арешту, коли нарешті отримав від друзів книжку «Записки українського самашедшого» Ліни Костенко.


Весь час до цього, довгі 38 діб, прокуратура мною практично не цікавилася, ні кримінальних справ, ні книг мені читати не давали. Тож я був приречений на перегляд телебачення (репертуар, щоправда, обмежений, немає 5 каналу, ТВі, 24 каналу). Ніколи в житті я ще стільки не дивився телевізора, і ніколи ще не було так гидко на душі від побаченого!


Поки бізнес та політика ще так-сяк пручаються в кліщах «примусу до братського союзу» за наш кошт, духовно нас вже занурили в Рускій мір. Гримуча суміш торжеств криміналу, культу продажності та імперського мочилова інородців у сортирах ллється на всіх українських ТВ-кнопках.


Клянуся - невбиєнний запах баланди і немитого ганчір’я, що просякнуло за 150 років Катеринівську будівлю Лук’янівської тюрми, так не гнітить як цей духовний сморід.


Новини фактично лишилися останніми островами українського, може недосконалими через політичний тиск, але вікнами в життя нашої країни. За рідкісним винятком програми переведені в режим «для дебілів» а-ля рюс.


На каналах пропала не тільки українська мова, пропала Україна. Навіть у Новий рік - що було українського в програмах? Тільки невтомна Сердючка плюс незрівнянний «чтец-декламатор» брехні про перемогу над кризою Азаров. Все! У Новий рік в Україні Януковича вже й співати було нікому. Чому пісенна колись Україна мала давитися старим жмихом московської вічно молодої колоди артистів?


Чому на традиційних «голубих вогниках» ми слухали поздоровлення не нашим героям? Невже у нас не було перемоги «Шахтаря», Кличків, ювілею театру ім. Франка, врешті - народних зірок «Х-фактору»?


Чому карнавал ідіотизму мильних постановок йде виключно в російських декораціях?


Чому тепер навіть у сатиричних шоу, крім дивом живого «95-го кварталу», нас натужно намагаються смішити персонажами у російських погонах і під російським гербом?


Як на мене, мета ТВ-експансії гранично чітка: забудь про справжню історію - дивись маразм «Рюрікі». Покинь мораль минулого - смакуй заміну матерів і жінок. Не парся майбутнім - живи псевдоемоціями ГМО-серіалів.


Не рятує ситуації наявність окремих проявів українського. Різдвяні звізди, колядки, шопки і Меланку з «Країни мрій» Скрипки запалюють серця. Та все ж це, скоріше, дозволена резервація для дітей та туристів. У такій мізерній пропорції українське на свята дозволяється як легкий акцент упокореної колоніальної Хохляндії.


Я зовсім не русофоб - із задоволенням читаю і розмовляю російською.


Я просто не хочу, щоб їхні війни на Кавказі, расистські погроми біля Кремля задля рабського шлунко-орієнтованого життя формувало через ТБ майбутнє моєї країни.


Колись у дитинстві у бабці в чернігівському селищі Козелець мені показали фокус. Брали курку, прив’язували її мотузкою за ногу до кілочка. Потім навколо проводили коло так, щоб прив’язана птиця не могла його перетнути. За тим курці закривали очі долонею і відв’язували ногу. Фокус був у тому, що вже вільна курка після цього ніколи не перетинала окреслене коло!


Я б не писав про все це, аби просто черговий раз поплакати за Україною. Не люблю цю звичку багатьох патріотів.


Пишу, бо, здається, знаю, що робити у цій нібито безнадійній каламуті окресленого навколо нас кола. Не варто вибирати свою місію лише між Герасимом і Муму. Ми не повинні бути ні катком з примусу, ні безмовною жертвою. Будьмо людьми, які по-справжньому люблять і ненавидять, будують і борються.


За два дні я проковтнув «Записки...» Ліни Костенко. Скільки живих думок, щирих емоцій, вірних висновків! Як свіже повітря в годину щоденної прогулянки, що належить ув’язненим, такі книги, очевидно, необхідні тим, хто хоче лишатися людьми в Україні.


Врятуйте наші душі - вимкніть зомбоящик, візьміть книги Андруховича, Забужко, Костенко, Загребельного, Іваничука, Дзюби, Грабовського, Шкляра, Мушкетика, Горліс-Горського, Вінграновського, Стуса.


Вимкніть бидлячий шансон в авто і на роботі. Полікуйтеся Квіткою Цісик, «Пікардійською терцією», Івасюком, Чубаєм.


Звичайно, кисень справжніх емоцій чекає у Чехова, Достоєвського, Шукшина, Булгакова, Бердяєва, Хемінгуея. Ремарка, Селенджера, Муракамі, Гендінга, Маркеса, Бродського, Шекспіра, Ахматової, Блока.


Але я думаю, що в нинішній Україні дуже важливо залишитися не тільки культурною людиною, але й українцем. Стовідсотково права Ліна Костенко: «У нас тепер така свобода, наче сміттєпровід прорвало. Свобода хамства, свобода невігластва, свобода ненависті до України. Все, що є ницого й зловорожого, вигрівається під сонцем нашої демократії. Україною правлять люди, які її не люблять і яка їм чужа».


Після минулих виборів, коли розчарування і безнадія захопила суспільство, мене двічі врятували книжки. «Музей забутих секретів» пані Забужко пронизливо підтвердив - у кожному часі є місце для підлості й зрад, а є місце для вірності й пожертви. Нова книга пані Костенко вчить тому є - лінію оборони фронту національної гідності мають тримати не тільки мертві герої, але й живі українці.


SOS!


P.S. Окрема подяка моїй тещі Стефанії Антонівні, яка першою ще рік тому показала приклад вимикання агресивно-чужих ТВ-програм.


Юрій Луценко, 08.02.2011 р.
______________________________________________
Джерело: Телекритика

Вуйку, де ваш кулемет?

Рік «реформаторів», або Повний «стабілізєц»

Автор — Микола Рябчук

Рік тому відбувся другий тур президентських виборів, який привів до влади Віктора Януковича. ZAXID.NET має намір присвятити цій події кілька публікацій, які б допомогли підбити проміжні підсумки роботи нового лідера держави.

Свого часу в СССР у розпалі лицемірно-пропаґандистської «боротьби за мир», кружляв невибагливий анекдот від леґендарного «Вірменського радіо»: «Чи буде третя світова війна?» – запитували його. «Ні, – відповідало радіо. – Але буде така боротьба за мир, що каменя на камені не залишиться».

Щось подібне, гадаю, чекає на нас і з Януковичевими «реформами». Усі реальні, себто системні зміни так і залишаться нерозпочатими, натомість «стабільність», якою пишається сьогоднішній уряд, досягне цвинтарних меж, чи, як похмуро жартували за Ґорбачова, перетвориться в повний стабілізєц.

З погляду public relations, гасло «стабільності і реформ», узяте рік тому на озброєння новим урядом, було, безумовно, вдалою знахідкою. Ніхто в Україні, та й за її межами, не сумнівався, здається, що в цих двох словах утілено саме те, чого виснажена політичними міжусобицями та економічною кризою країна потребувала найдужче. «Стабільність» належало осягнути передовсім – бо як же ж без неї здійснюавати заповітні реформи? – а тому для святого діла не гріх було порушити й конституцію, зіґнорувати нудні процедурні норми, обмежити трохи громадянські права і свободи, і навіть пожертвувати чималий кавалок національного суверенітету надокучливому сусідові.

Першу, «стабілізаційну», частину програми новообраному президентові вдалось досить швидко виконати й перевиконати, перевівши Україну за рік із розряду вільних країн (за класифікацією Freedom House) у розряд «частково вільних» – із переспективою подальшого переходу в розряд «невільних», де, власне, й перебуває більшість поліцейських режимів Африки, Азії та колишнього СССР. За рівнем свободи мас-медій Україна під проводом Януковича теж упевнено «стабілізувалася», опустившися з 89 місця на 131 (серед 178 країн) – відповідно до аналітичних оцінок міжнародної організації «Репортери без кордонів». З другою частиною Януковичевої програми справи виявилися, однак, значно складнішими.

Поки що всі «реформаторські» заходи, оголошені урядом, мають непослідовний, поверховий або й відверто шахрайський характер. Так звана «податкова реформа» звелася до закручування фіскальних гайок супроти малого й середнього бізнесу, спровокувавши тим самим наймасовіші – з часів Помаранчевої революції – протести, котрі змусили врешті президента накласти вето на документ і запропонувати до нього деякі косметичні зміни. Загальна філософія оподаткування, однак, залишилася незмінною. А це означає, що найбільші багатії, які сьогодні при владі, і надалі перепомповуватимуть мільярди в офшорні банки, крихітний Кіпр і надалі буде головним «закордонним» інвестором в Україні, а найбільшими платниками податків до українського бюджету залишатимуться законослухняні західні фірми на зразок «Кока-коли», «Крафта» і «Філіп Моріса», а не місцеві металургійні та нафтохімічні гіганти, що ось два десятиліття працюють виключно собі на збиток. Це означає також, що близькі до уряду бізнесмени і надалі отримуватимуть повернення податку на додану вартість (ПДВ) за фіктивний експорт, тимчасом як сумлінні експортери роками того повернення не отримуватимуть або ж отримуватимуть лише половину, за умови що віддадуть другу на «відкат» урядовцям.



Так звана «адміністративна реформа» звелася до об’єднання й перейменування інституцій та перетасування персоналу, але аж ніяк не до обмеження їхніх функцій та реальної чисельності, а тим більш – не до підвищення ефективності та відповідальності, й аж ніяк не до давно назрілої децентралізації та деполітизації. Навпаки, «адміністративна реформа», на думку більшості експертів, лише посилила політичну залежність державних службовців від свого начальства, сконцентрувала ще більшу владу в руках президента й вибудувала суто авторитарну владну «вертикаль» у російському стилі. Жодного очищення влади від корумпованих та некомпетентних осіб в Україні так і не відбулося – якщо не рахувати суто політичних розправ із представниками попередньої влади на суто партійній, а не професійній основі. Найодіозніші постаті Януковичевого режиму на зразок Могильова, Табачника чи Хорошковського не тільки не постраждали внаслідок так званих «реформ», а й, схоже, навпаки, ще дужче зміцнили свої промосковські позиції.

Пенсійна реформа, започаткована під тиском Міжнародного валютного фонду, зводиться до поступового підвищення пенсійного віку – спершу для жінок (від 55 до 60 років), потім для чоловіків (від 60 до 65). А проте вона ніяк не заторкнула ані самої системи формування пенсійного фонду, ані диверсифікації пенсійних оплат, ані, найголовніше, кричущої розбіжності в розмірах державних пенсій, коли найнижча (і найпоширеніша) в Україні пенсія становить $100 на місяць, а найвища сягає восьми тисяч. Іншими словами, привілейовані 10% пенсіонерів (урядовці, ветерани КҐБ та інші типи з сумнівними «заслугами» перед Україною) отримують із пенсійного фонду приблизно стільки ж, скільки решта 90% українських пенсіонерів. Цієї скандальної ситуації ні Янукович, ні його партія змінювати не збираються, пояснюючи це тим, що конституція, мовляв, забороняє приймати закони, які б безпосередньо погіршували наявне соціальне становище громадян. Хоча в багатьох інших випадках, як ми бачили протягом року, ці ж добродії не вельми церемонилися з положеннями конституції, іґноруючи або викручуючи їх на всі лади відповідно до власної вигоди.

Реформа житлово-комунальної служби так само звелася поки що до банального підвищення цін на всі послуги, а не до кардинального реформування самої служби та підвищення її ефективності. Фактично це означає затягування пасків для простого населення, бо ж, як і раніше, жодного серйозного оподаткування велетенських маєтків, люксусових автомобілів та інших предметів розкоші Януковичеві «реформи» не передбачають. Їхня логіка загалом зрозуміла: бідні мають стати ще біднішими й таким чином цілковито залежними від владних феодалів, багаті ж можуть не перейматися ані податками, ані відокремленням бізнесу від влади, успішно поєднуючи, як Хорошковський чи Клюєв, чи який-небудь Арбузов, урядову діяльність із підприємницькою.

Усе це було б непогано – принаймні для Януковича та його камарильї – коли б Україна була Росією чи, принаймні, Азербайджаном або Казахстаном. Але, на щастя, вона не має тамтешніх запасів нафти чи газу, а тому таки мусить здійснювати неприємні реформи – і то не лише з огляду на тиск МФВ, а й з огляду не перспективу неминучого банкрутства. З іншого боку, однак, реальні реформи для чинної влади є вкрай небажаними, бо ж вимагають не лише описаних вище маніпуляцій, а й кардинальної зміни самих правил гри: нещадного викорінення корупції, перебудови всіх інституцій, запровадження верховенства права, принципово іншої кадрової політики. Нічого цього в Януковичевих «реформах» не прозирає й близько.



За даними Transparency International, Україна належить до найбільш корумпованих країн світу, ділячи 137-142 місця між Гондурасом, Ніґерією та Зімбабве. Українці оцінюють власну судову систему на 4,4 (за шкалою, де одиничка є найкращою оцінкою, а п’ятірка – найгіршою). Продажність міліції оцінюють на 4,3; продажність державних службовців та депутатів – на 4,1; корупцію в освіті – на 4; у бізнесі – на 3,7. Третина опитаних (34%) визнає, що дає хабарі принаймні раз на рік, – це трохи менше, як в Африці, але більше, як у Латинській Америці (23%), на Західних Балканах (19%), не кажучи вже про країни ЄС та Північної Америки (5%).

Ситуація виглядає цілком безнадійною, беручи до уваги, що саме ті інституції, які покликані боротися з корупцією (міліція, прокуратура, суди), сприймаються в Україні (і за всіма ознаками є) найбільш скорумпованими. А проте саме такою була ситуація і в Грузії за часів Едуарда Шеварднадзе. Сьогодні Грузія належить до найменш корумпованих країн світу: лише три відсотки грузинів змушені (і наважуються) нині платити хабарі. Відповідні заходи, інституційні реформи та масова підтримка урядових ініціатив населенням, безумовно, відіграли важливу роль в досягненні цього успіху. Проте вирішальною все ж була політична воля тамтешнього керівництва, насамперед президента Саакашвілі. Бо ж найскладніше у боротьбі з корупцією – не приструнити розпаношілих провінційних даїшників, колядників-суддів чи загребущих митників, а – як, певно, кожен знає із власного досвіду, – сказати тверде і рішуче «ні» своїм найближчим друзям та родичам. Саме тут починається справжня боротьба з корупцією і саме тут утверджується верховенство права. Якщо б Віктор Ющенко після революції нагородив своїх друзів медалями та орденами, а не міністерськими посадами, ми, вірогідно, жили б нині у цілком іншій країні.



Сподіватися сьогодні на якийсь гіпотетичний «патріотизм» Віктора Януковича, а тим більше на громадянську свідомість його олігархічних та ефесбешних соратників, на жаль, не доводиться. Єдина, хоча й невелика надія на цивілізаційний прорив полягає для нас у тому, що правити Україною традиційним на цих теренах м’яко-авторитарним способом Янукович уже не зможе. Йому таки доведеться здійснювати реальні, не імітаційні реформи, жертвуючи власними короткотерміновими інтересами, а ще більше – інтересами свого оточення. Чи, імовірніше, зважаючи на психотип цього персонажа та вплив Луб’янки, – встановлювати жорстку диктатуру з усіма відповідними наслідками – спершу для населення, а згодом і для самого диктатора.

Коли хтось сумнівається у такому сценарії, хай прислухається уважніше не до солодкоголосої Ганни Герман, а до конкретніших пацанів, які, власне, й визначають стиль мислення та поведінки так званої «Партії регіонів». Ось, сказати б, квінтесентація цього менталітету і, відповідно, дискурсу у викладі депутата і, звісна річ, підприємця (а як же інакше?!) Валентина Ландика .

«У чому відмінність між Сходом і Заходом України?» – простодушно запитує його журналіст, на що один із Януковичевих реформаторів і стабілізаторів по-державницьки мудро відповідає: «Посмотрите, как на Востоке работает сталевар, машинист. Это ужасные условия. Он зарабатывает 200-300 долларов. А вуйко говорит: “Чтобы я за такие деньги так работал?! Я пойду к поляку, нарублю ему дров, он мне даст 100 доляров, я еще к нему похожу”. Это такой менталитет. Мы хотели запустить в Ивано-Франковске завод “Норд”. Но еле ноги оттуда унесли. Возили туда поездами своих людей, потому что тамошние не хотели работать. Хотя зарплату давали, как в Донецке. Работать должны все. Нужно закрывать границы и производить собственный продукт, строить фермы. Мы попытаемся это сделать за 10 лет. Может, и больше времени понадобится».

Про нутряну ненависть цих «інтернаціоналістів» до «вуйків», себто галичан і, взагалі, несовєтизованих українців варто поговорити окремо. Цікавішою тут є їхня нутряна ненависть до свободи – в усіх її формах і виявах. Цим «рефоматорам» і «стабілізаторам» не спадає навіть на гадку, що найпростіший спосіб заохотити людей до праці – це поліпшити «ужасные условия» і заплатити хоча б так, як платить підступний «поляк». Ба ні! Простіше, виявляється, закрити кордони, обгородити країну колючим дротом, віддібрати в усіх паспорти (добре було б ще й внутрішні), загнати всіх до колгоспів, до ґулаґів, зробити і з капосних галичан покірних донбасців, аби й вони працювали «в ужасных условиях» за 200 доларів або й задаром для блага ландиків та звягільських, – щоб ті могли й далі собі розважатися у Монако, лікуватись у Баден-Бадені та облаштовувати по цілій Європі свої приватні міжгір’я.

Ця ментальність невиліковна, і тому зовсім не складно передбачити, які «реформи» і яка «стабільність» на нас очікують.


_________________________________
Джерело: Zaxid.net

Хронологія нищення української мови

Історія злочинів проти української мови

Утиски української мови з боку російської імперії. Накази, розпорядження, циркуляри та інші державні документи, які видавались на державному рівні. Жодна країна світу не зазнавала впродовж сторіч такого масштабного, спланованого на державному рівні нищівного удару по українські культурі й мові. Ось далеко не повний перелік цих злочинів:


1729 року вийшов указ Петра II, який зобов’язував переписати з української мови на російську всі державні постанови й розпорядження.


Анна Іванівна 1731 р. вимагала вилучити книги старого українського друку, а «науки вводить на собственном российском языке». У таємній інструкції правителеві України князю О. Шаховському 1734 р. наказувала всіляко перешкоджати українцям одружуватися з поляками та білорусами, «а побуждать их и искусным образом приводить в свойство с великоросами».


1763 р. — наказ Катерини II про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії.


1764 р. — інструкція цариці князеві О. В’яземському про посилення зросійщення України, Смоленщини, Прибалтики та Фінляндії. 10 листопада — указом зліквідовано в Україні гетьманське правління.


1766 р. — суворий наказ Києво-Печерській лаврі друкувати лише ті книги, які видаються в московській друкарні, випробувані й затверджені синодом.





1769 р. — сувора заборона Києво-Печерській лаврі друкувати букварі українською мовою та розпорядження вилучити ті букварі, що вже були розповсюджені й використовувалися.


3 серпня 1775 р. царський маніфест «Об уничтожении Запорожской Сечи и причислении оной к Малороссийской губернии» та закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях.


1782 р. — постанова про створення спеціальної комісії для запровадження в усіх навчальних закладах Російської імперії єдиної форми навчання та викладання російської мови.


1783 р. — запровадження в Київській Академії та українських колегіях навчання російською мовою. Було видано наказ «О непременном и неукоснительном соблюдении как учителями, так и учащимися правил российского правописания», а дяки та священики мали читати молитви і правити службу Божу «голосом, свойственным российскому наречию». З травня — указ про закріпачення селян Лівобережної України.


1784 р. — наказ митрополитові Київському й Галицькому Самуїлу карати студентів та звільняти з роботи викладачів Києво-Могилянської академії, які послуговувалися українською мовою. Зросійщення початкової освіти в Україні.


1785 р. — наказ у всіх православних церквах імперії правити службу Божу російською мовою.


1786 р. — наказ митрополитові Київському контролювати лаврську друкарню, щоб не було ніяких відмінностей із московськими виданнями, а в Києво-Могилянській академії запровадити в систему навчання мову, узаконену для всієї імперії. Видано «Порівняльний словник усіх мов», у якому українська мова значиться як російська, спотворена польською.


1817 р. — закриття Києво-Могилянської академії, головного центру української культури (відкрилася знову лише 1991 р.). Запроваджено викладання польською мовою в усіх початкових і вищих народних школах Галичини Австро-Угорської імперії.


1831 р. — скасування царським урядом Магдебурзького права (судочинство, вибори урядовців та місцева автономія були підпорядковані Москві).


1834 р. — відкриття наукового осередку зросійщення «Юго-Западного края» — Київського імператорського університету.


8 лютого 1838 р. було ухвалено рішення про відкриття комітету внутрішньої цензури в Києві. Цей орган протягом багатьох років діяв при університеті св. Володимира і тримав під контролем усі друкарні, що входили до Київського навчального округу. Дійшло до того, що почали забороняти окремі літери з української абетки. «Малоросійською мовою» читати дозволялося, але тільки з російською вимовою. Процедура одержання дозволу на друк була довгою і принизливою.


1847 р. — розгром «Товариства св. Кирила і Мефодія» в Києві, арешт і покарання його учасників. Найжорстокішого покарання зазнав Т. Шевченко — 10 років рекрутчини, із власноручним царським присудом: «Під найпильніший догляд, заборонивши писати і малювати». Посилення переслідувань української мови, літератури та культури.


1859 р. — заміна австро-угорською владою української абетки латиною у Східній Галичині та на Буковині.


12 червня 1862 р. розпорядженням міністра освіти було закрито безплатні та недільні школи — останній осередок української початкової освіти для дорослих.


Нищівного удару українській мові завдав 18 липня 1863 р. міністр внутрішніх справ П. Валуєв. У його таємному циркулярові, зокрема, зазначалося, що «никакого особенного малороссийского язика не было, нет и быть не может, и наречие их, употребляемое простонародием, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши». А ще за 15 років до Валуєвського циркуляру німецький поет Боденштедт зазначав: «Малоруська мова — найгармонійніша серед усіх слов’янських мов і вирізняється великою музикальною гнучкістю». Та за циркуляром заборонялося навчання в освітніх закладах усіх рівнів, друкування книг духовного змісту, навчальних та для народного читання українською мовою; як виняток, дозволялося видавати тільки твори художньої літератури після попередньої ретельної цензури.


1864 р. — флігель-ад’ютант Олександра II барон Корф розробив програму протидії впливові українофілів у Малоросії шляхом «наводнения края до чрезвичайности дешевими русскими книгами», що, на його думку, «лишило би малороссийскую литературу шансов сколько-нибудь существенно расширить круг читателей». И отримав схвальну резолюцію імператора: «Дельно. Мисль весьма хорошая. Сообразить, как ее исполнить». Сучасний стан українського друкованого слова й усіх ЗМІ свідчить про те, що Корфова програма ретельно й запопадливо виконується в незалежній державі.


1869 р. — указ царської адміністрації про доплату чиновникам «в 10-ти Юго-Западних губерниях лицам русского происхождения, исключая, однако, местних уроженцев», за успіхи у зросійщенні України. Це заохочення було без змін продубльовано ще й 1886 року.


1881 р. — заборона виголошення церковних проповідей українською мовою.


1883 р. — заборона Київським генерал-губернатором Дрентельном театральних вистав українською мовою на підпорядкованих йому територіях (Київщина, Полтавщина, Чернігівщина, Волинь і Поділля).


1888 р. — указ Олександра ІІІ про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення дітей українськими іменами. (Ось коли в нас з’явилися Серьожи, Колі, Сені, Петі, Вані, Міши, Даши, Маши й под.)


1895 р. — заборона друкування українських книжок для дітей.


1899 р. — заборона української мови на археологічному з’їзді в Києві.


1903 р. — аналогічна заборона виголошення промов на честь відкриття пам’ятника І. Котляревському в Полтаві (усі без винятку присутні на знак протесту залишили міську думу).


1907 р. — урядом зліквідовано українську періодичну пресу, конфісковано видану в роки революції (1905–1907) українську літературу, розпочалися репресії проти діячів української культури.


1908 р. — указ сенату Російської імперії про «шкідливість» культурної та освітньої діяльності в Україні, «могущей вызвать последствия, угрожающие спокойствию и безопасности».


1910 р. — циркуляр П. Столипіна про заборону створення «инородческих товариществ, в том числе украинских и еврейских, независимо от преследуемых ими целей».


«Урожайним» на репресії був 1914-й, рік початку Першої світової війни:


*


заборона царатом святкування 100-річчя від дня народження Т. Шевченка;
*


указ Миколи II про скасування української преси;
*


заборона в окупованих російською армією Галичині й Буковині вживання української мови, друкування книг і часописів українською;
*


розгром товариства «Просвіта»;
*


зруйнування бібліотеки Наукового товариства ім. Т. Шевченка;
*


депортація багатьох тисяч свідомих українців до Сибіру.


1929–1930 рр. — арешт і суд 45 діячів української науки, літератури, культури, УАПЦ — за належність до «Спілки визволення України». Початок колективізації та «розкуркулення», примусове виселення сотень тисяч селян до Сибіру та на Далекий Схід.


1930 р. — «Пацифікація» (жорстокі репресивні акції Польщі проти українського населення та провідних діячів політичного й культурного життя) в Галичині.


1932 р. — ліквідація всіх літературних організацій та утворення єдиної Спілки письменників СРСР.


1933 р. — самогубство Миколи Хвильового як протест проти масових арештів українських діячів культури та мистецтва. 22 листопада постанова ЦК КП(б)У про припинення українізації.


1932–1933 рр. — спланований більшовиками штучний голодомор, унаслідок якого загинуло від 8 до 12 млн українців. Масове переселення росіян до виморених українських міст і сіл. Погром українців на Кубані.


1934–1941 рр. — знищення архітектурно-культурних пам’яток в Україні, арешт і страта 80% національної інтелігенції.


1934 р. — розстріл у Харкові 34 літераторів, серед яких були К. Буревій, О. Близько, І. та А. Крушельницькі, Г. Косинка, Д. Фальківський, М. Яловий та інші за стандартним на той час обвинуваченням «в организации подготовки террористических актов против работников советской власти. Имущество всех конфисковать».


1936–1938 рр. — масовий терор в Україні — «єжовщина».


1937 р. — масовий розстріл ув’язнених на Соловках українських діячів культури й мистецтва на честь 20-річчя більшовицького жовтневого перевороту.


1938 р. — постанова «Про обов’язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР» і посилення русифікації України згідно зі спеціальним рішенням XIV з’їзду КП(б)У.


1939–1941 рр. — широкомасштабні репресії НКВС на Західній Україні. Масові депортації населення у віддалені райони СРСР.


1944–1955 рр. — каральні акції НКВС проти сил опору Західної України (убито — понад 150 тис, заарештовано — понад 100 тис, депортовано до Сибіру — понад 200 тис. людей).


1946 р. — ліквідація греко-католицької церкви й підпорядкування її Російській православній церкві. Постанова пленуму ЦК КП(б)У «Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури, різка критика часописів «Вітчизна» й «Перець».


1946–1949 рр. — ліквідація українських культурних здобутків — «ждановщина».


1947 р. — Л. Каганович проводить нову «чистку» серед культурницьких кадрів, звинувачуваних в «українському буржуазному націоналізмові».


1951 р. — погромні статті в газеті «Правда» проти «націоналістичних ухилів в українській літературі та мистецтві».


1958 р. — постанова пленуму ЦК КПРС «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про подальший розвиток народної освіти»; Верховна Рада УРСР ухвалила закон від 17 квітня 1959 р., спрямований на посилення зросійщення України (зосібна, про не обов’язкове, а «за бажанням батьків» вивчання української мови в російських школах України).


1961 р. — нова програма КПРС проголосила політику «злиття націй» і подальше зросійщення союзних республік.


1964 р. — умисний підпал Державної публічної бібліотеки АН УРСР.


1965 р. — перша велика хвиля арештів українських діячів (П. Заливаха, Б. та М. Горині, С. Караванський, В. Мороз та ін.).


1967–1971 рр. — арешти В. Чорновола, А. Лупиноса, ініціаторів «Листа творчої молоді Дніпропетровська» проти зросійщення, убивство А. Горської, підпал Видубицького монастиря, нищення могил Січових стрільців у Львові.


1972 р. — друга велика хвиля політичних арештів (В. Чорновіл, Є. Сверстюк, Іван та Надія Світличні, І. Дзюба, М. Осадчий, В. Стус, Ігор та Ірина Калинці, О. В. Романюк — згодом патріарх Володимир УПЦ КП та десятки інших).


1977 р. — арешт і суд членів Української Гельсінської групи та ін. (М. Руденко, О. Тихий, М. Матусевич, М. Маринович, Г. Снєгірьов, Л. Лук’яненко та ін.).


1978 р. — директива колегії Міносвіти УРСР про «Удосконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах республіки».


1979 р. — чергова хвиля арештів українських діячів (О.Бердник, Ю. Бадзьо, Ю.Литвин, М.Горбаль — усі вони отримали максимальний термін ув’язнення в таборах суворого режиму з подальшим засланням). Убивство композитора В. Івасюка. Ухвала Ташкентською конференцією нових русифікаторських заходів щодо неросійських народів СРСР.


1983 р. — постанова ЦК КПРС про посилення вивчення російської мови у школах і виплату 16% надбавки до платні вчителям російської мови й літератури («Андроповський указ») та директива колегії Міносвіти УРСР «Про додаткові заходи по удосконаленню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах, педагогічних навчальних закладах, дошкільних і позашкільних установах республіки», спрямована на посилення зросійщення.


1989 р. — постанова пленуму ЦК КПРС про єдину офіційну загальнодержавну мову (зрозуміло — російську) в СРСР.


1990 р. — постанова Верховної Ради СРСР про надання російській мові статусу офіційної мови.
________________________________________
Джерело: ЗАВАНТАЖИТИ СУПЕР КОРИСНЕ!