140 років Лесі Українці

Леся Українка. Думи і мрії.

на фото - Леся Українка

Читає Ірина Євстафьєва

Standard Podcast [19:25m]: Hide Player | Play in Popup | Download 

________________________________
Джерело: Книжкова шафа

Олег Лишега. Поет, прозаїк, драматург, перекладач, художник, скульптор

Завантажити всі збірки автора в одному архіві

 

Олег Лишега на Wikipedia (en)

Олег Богданович Лишега (нар. 30 жовтня 1949 р. у м. Тисмениця Івано-Франківської області). 1968 р. вступив до Львівського університету на англійську філологію, був відрахований на останньому році навчання за участь у створенні самвидавного альманаху "Скриня" (Григорій Чубай, Віктор Морозов, Микола Рябчук, Роман Кісь та ін.). Після служби в армії викладав англійську мову в бурятській школі, потім жив у Києві, працюючи в театральному інституті ім. Карпенка-Карого. Довший час радянська влада забороняла публікувати його твори - аж до 1989 р., коли вийшла перша поетична збірка Лишеги "Великий міст". У 1997-1998 рр. був Фулбрайтівським стипендіатом у Пенсильванському університеті, де працював над упорядкуванням і перекладом антології новітньої американської поезії. Разом з перекладачем Джеймсом Бресфілдом отримав премію ПЕН-клубу за переклад на англійську збірки своїх вибраних віршів ("The Selected Poems of Oleh Lysheha") (1999).

Поезію Олега Лишеги нема з чим порівнювати. Принаймні на ґрунті сучасної української літератури тяжко виснувати якусь придатну типологію, що могла би без решти поглинути трансцендентних у їхній архаїчності коней, лебедів і черепах. Сам поет у коментарях ретельно уникає термінів на зразок "трансцендентність", пропонуючи натомість містке поняття неприрученості: "І все те, що може бути приручене чи неприручене, - двояке. І в цьому, мабуть, є така діалектика: світ складається з великого світу прирученого і неприрученого, воно пульсує - так, так, туди, сюди... і в цій рівновазі поет стає на боці неприрученої природи, яка завжди може зробити несподіваний хід" (Олег Лишега. Серія "Інший формат". - Ів.-Франківськ: "Лілея-НВ", 2003, с. 7).

Доступ до неприрученості можна отримати за посередництвом магічного слова. Лишега виступає як шаман, емпатичне вживання котрого у душі речей, істот або стихій дозволяє читачеві перетворитися і собі, змінивши повсякденну свідомість відчуженої приватності на містичну всепритомність причетності. Таке перевертання наділяє даром спільної мови і нерозрізненністю "двоякості", тобто засадничою неідентифікованістю суб'єкта висловлювання/рецепції. Стан священного сп'яніння, викликаний напрочуд ясними віршами Лишеги, далекий від глосолалії з її чуттєвим заплітанням язика; навпаки, ми сповнюємось цілковито тверезим розумінням ніколи перед цим не чуваних мов - як от мови доісторичного коня, намальованого (чи то записаного?) первісним мисливцем на стіні печери:

...Дійсно, я вдячний тому,
Хто колись на згадку
Обвів наші тіні
Червоною і чорною землею,
Підмішавши туди крові,
Щоб хоч трохи скрасити
Перед собою дикий камінь.
Але не лише вдячність тримає
Мене сьогодні коло стійла -
І зовсім не рана, що не гоїться
З того часу в горах,
Коли, вдоволено відступивши від стіни
З долонями в закривавленій глині, -
Він раптом зрозумів,
Що по горбатій стіні печери
Наш невеликий табун гнідої масті,
Легко перескакуючи з виступу на виступ,
Втікає від нього назовсім -
І саме тоді злякався, не витримав
І чимось гострим ударив -
Може, побачивши пораненого,
Інші впадуть на коліна?
Так воно й сталось..
Роз'ятрена рана ниє ночами,
Змушує плекати втечу..
Але як лишу його тут самого?..
  ("Кінь", у: Лишега О. Снігові і вогню. - Ів.-Франківськ: "Лілея-НВ", 2002, с. 10)

Містична ясність усерозуміння притаманна дітям. Тому найпростіше було б охарактеризувати автора як іще одного "маленького принца", що загадковим чином примудрився зберегти дитинність протягом шестидесятилітнього перебування в пустелі. Ця характеристика спокушає ще й тому, що до неї схиляє сам Лишега, невинно підказуючи в одному з автобіографічних творів-візій: "Не розтуляючи очей, він усміхається до себе.. Він відчув у собі порух давно забутого маленького принца.." ("Adamo et Diana", у: Приватна колекція: Вибрана українська проза та есеїстика кінця XX століття. - Л.: ЛА "Піраміда". - 2002. - с. 311). Не можна оминути увагою і надзвичайної вразливості авторового "я", його болісних реакцій на "дорослий" світ соціально адаптованих людей, що супроводжуються нескінченною рефлексією - хоч у формі питань-сумнівів етичного змісту, хоч у формі суто дитячих спроб самозахисту. Драматичні описи сюжетів незумисних сутичок, випадкових заступань на ворожу територію, спроб залагодити конфлікти складають переважну більшість Лишежиних текстів. Його прихильність до неприрученого є зворотнім боком ураженості соціальним.

Однак не все так просто і з інфантильністю. Вадим Трінчій, автор однієї з нечисленних інтерпретацій поетики Лишеги, підкреслює повністю протилежні інфантильності аспекти, також властиві текстам Лишеги. На думку Трінчія, вони створюють образ автора саме як дорослої людини, завдяки свідомості і дидактизмові мовлення, чіткій відповідності поміж прийомом-інтонацією та віком автора. Радикальна опозиція Лісу-людини є наслідком містерійної (а не інфантильної) неврівноваженості, а сам Лишега постає перед читачем-учнем як орфічний містагог.

_____________________________
Джерело: Живі голоси, Knol

Поезія усвідомленої самотності і піднесення борців

Лазер і Шум



Чим сильніша ваша самотність, чим більше тих, хто шкіриться і стукає дерев'яним копитцем — тим ближче ви до суті боротьби, фінальна битва якої неминуче супроводжується якщо не союзом нікчемних одиниць у поєдинку за мету, то тією самотністю, яка, як шкідливий міраж, шепче нам мантри сумнівів. 

поезія усвідомленої самотності і піднесення борців



Чим ближче ми до суті боротьби, тим яскравіший палаючий лазер мети на горизонті. Та, серед іншого, вчувається всебічне виття — гармидер химер, сирени гніву і гуркіт та блискавки, шум і гам. Тріскаються жуки під ногами, черв'яки заплітаються в слизові кренделі, а мокриці бризкають землистими соками — на узліссях ситуація живчика страждаючих паразитів. Та головне — чітко чути гуркіт чавунних чобіт. Це однорідний натовп заворушився, гнівається сірий легіон у намордниках-шоломах.

Ті, хто знає, каже, що в пеклі для «нашої людини» є окремий казан. Від інших пекельних казаів він відрізняється тим, що його ніхто не охороняє. Ніяких стражників-бісів з розпеченими списами, оскільки цей наш конкретний «суповий набір», що живе в казані, — на відміну від усіх інших «супових наборів», — не дозволяє своїм мешканцям покинути всю цю підземну кухню грішних і стражденних, закованих у ланцюгах.

Так от, чим ближче ми до суті боротьби, тим ширше і голосніше невдоволення тих розгублених і нещасних, які не можуть змиритися з тим, що є ще й ті, кому судилося назавжди покинути казан. І саме тому, чим ближче ми до суті боротьби, чим ближче ми до мети нашого нахабного повстання проти світу медуз, тим дужче ненавидять нас покірні матки смутку, комарі і вампіри світлих енергій. Це природно. Ми повинні розуміти це, щоб раптом не зніяковіти.




Гавкіт собак довкруг караванів світла — сюжет класичний, відомий. Та ми не маємо права забороняти цей гавкіт, не маємо права звинувачувати стерв'ятників. Бо собака має гавкати, а стерв'ятники кружляти над нашими головами — до караванів боротьби це не має ніякого відношення. Собаки і стерв'ятники — лише нагадування про те, що ми на вірному шляху, а прийдешнє сповнене нових ризиків і відкриттів.

Чим ближче ми до суті боротьби, тим більше тих, хто полишає наші ряди. Так караван опору позбавляється від теоретиків, які знають «як треба» і «що правильно», але навряд чи хоч одного разу здійснюють вчинки творчої пристрасті. Теоретики люблять швидше мудрувати, ніж боротися. Не слід засуджувати їх за це. Без слабких не буває сильних. Без присутності смороду не буває розуміння принади запахів тюльпанів і нарцисів.



Я звертаюся до тих, хто, в силу своїх переконань, пізнав самотність і страждання, втрату друзів і зраду, дурість і сліпоту, особливо серед, здавалося б, «своїх». Багато хто з тих, хто пізнали, ризикують заплутатись, розчаруватися і здатися, втратити віру у свій напрямок, підкоритися похмурості, чадному газу послужливого колективу. Не варто, друзі. Чим сильніша ваша самотність, чим більше тих, хто шкіриться і стукає дерев'яним копитцем — тим ближче ви до суті боротьби, фінальна битва якої неминуче супроводжується якщо не союзом нікчемних одиниць у поєдинку за мету, то тією самотністю, яка, як шкідливий міраж, шепче нам мантри сумнівів.

Чим ближче ми до суті боротьби, тим більше цих сумнівів. Але це теж природно. Головне — незмінність послідовного руху до палаючого лазера на горизонті. Все інше — зазубрини людського фактора.



Мені хотілося б попередити вас про один переломний момент, який з’являється на шляху битви за ваші переконання. Це момент вершини ворожнечі — момент, коли останній ближній з каравану каже: «Ми помиляємось — ми програємо». Я бачив тих, хто після цих слів скидав пір'я і втрачав віру в крила — там бували мої друзі, та й сам я не рідко ризикував опинитись на їхньому місці. Ось чому так важливо в цю переломну мить пізнати фінальну мутацію, хворобливу жертву і огидну, на перший погляд, метаморфозу: дірки у вухах затягує шкірою, зростаються ніздрі, тіло охоплює гранітна луска — людськими залишаються лише очі й серце, чиє пальне стверджує незворотність, неможливість шляху назад.

Коли горизонт буде досягнутий, а клітки відкриті, їхні мешканці кинуться з обдертими кігтями на «цих моторошних виродків», що насмілились скинути засуви концентраційних гнізд. Тому що більшості, на жаль, не потрібна свобода — ними наповнені лише маяки і поводирі, тільки ті, хто зверху, «щоб вирішували за нас, щоб думали замість нас». Відкрити клітку — приректи себе на прокляття натовпу. Та якщо теза «горизонтний лазер — мета» близький вам так само, як він близький мені, то ви зрозумієте, що відкривати клітку — наша місія, відкривати її варто. Тому що там, у збитому киселі похмурого й рабського колективу струнких оселедців, є наші пригнічені соратники, ща заслуговують трав'янистих лугів і кульбаб, що мріють про весняний і вільний подув вітру.
_____________________________
Джерело: Platonov-City

У Колорадо — як у Карпатах

Сипле сніг

Сипле, сипле, сипле сніг...

Мов метелики сріблисті,

Ті сніжинки білі, чисті

Тихо стеляться до ніг...

Сипле, сипле, сипле сніг...

Сипле, сипле, сипле сніг...

Тихо, легко і спроквола

Покриває все довкола, —

Ні стежок, ані доріг...

Сипле, сипле, сипле сніг...

Сипле, сипле, сипле сніг...

Вже присипав доли, гори,

Вже весь світ, мов біле море,

Біле море без доріг...

Сипле, сипле, сипле сніг...

Марійка Підгірянка

Сніжинки

Білесенькі сніжиночки,

вродились ми з води;

легенькі, як пушиночки,

спустилися сюди.

Ми хмарою носилися

від подиху зими,

і весело крутилися

метелицею ми.

Тепер ми хочем спатоньки,

як дітоньки малі,

і линемо до матінки —

до любої землі...

Матуся наша рідная

холодна і суха,

бо дуже змерзла, бідная, 

вона без кожуха.

Отож її нагріємо,

устелимо сніжком.

Мов ковдрою, накриємо

легесеньким пушком.

Нехай зимою злючою

вона спочине в сні,

щоб зеленню пахучою

прибратись навесні!

Микола Вороний

Морозець, морозець!

Морозець, морозець!

Не щипай за щічки.

Теплі валянки у нас,

Шубки й рукавички.

Морозець, морозець! —

Плещемо в долоні.

У дівчаток і хлоп’ят

Носики червоні.

Грицько Бойко

* * *

Ой зима,

Зима, 

Зима.

Веселіш пори

Нема.

Гірка,

Сани,

Гомін,

Сміх,

Синій вечір,

Білий сніг.

Дітлахи

На ковзанах,

Скільки

Радості в очах...

Петрусь Бровка

Білі мухи

Білі мухи налетіли —

Все подвір’я стало біле.

Не злічити білих мух,

Що летять, неначе пух.

— Галю, Петрику, Кіндрате,

Годі, ледарі, вам спати.

І побігли до санчат

Галя, Петрик і Кіндрат.

Всі з гори летять щодуху,

Щоб піймати білу муху,

А санчата їм усім

Змайстрував старий Максим.

Максим Рильський

Зимова калина

Все жахав мороз калину:

— Побілієш ти, як сніг,

Заморожу до загину. —

Заморозити ж не зміг.

Червоніла, пломеніла,

Грона жевріли як жар.

Не лякалась, не біліла —

Не калина, а пожар.

А коли прибігли діти,

Любо мовила вона:

— Ви мене в коші беріте,

Я морожена — смачна.

Зустрічали з пиріжками

Свій Новий щасливий рік...

І солодкими цівками

Лився їм на губи сік.

Платон Воронько

Фурчить-хурчить хуртеча,

хуртеча-холоднеча.

Взимку

Хижо буйний вітер

Віє по долині,

Гори намітають

З снігу хуртовини;

Укриває землю

Скрізь намітка біла,

І земля замерзла,

Тихо заніміла,

Поки аж весною

Снігові кайдани

Не спадуть із неї,

Та й вона не встане.

Тільки буде вітер

Хижо завивати

І замети-гори

Буде намітати...

А як сонце ясно

Променем засвітить, —

Знов земля устане,

Щоб цвісти і жити.

Борис Грінченко

Снігова баба

Що за гамір?

Що за гра?

Ліпить бабу

Дітвора!

Ой же баба

Снігова,

Біла в баби

Голова.

Ой, у баби

Горб на спині

І ломака

Он яка!

Ніс у баби

З картоплини,

Рот у баби

З буряка.

Марійка Підгірянка

Мамо, iде вже зима

«Мамо, іде вже зима,

Снігом травицю вкриває,

В гаю пташок вже нема...

Мамо, чи кожна пташина

В вирій на зиму літає?» —

В неньки спитала дитина.

— Ні, не кожна, — одказує мати, —

Онде, бачиш, пташина сивенька

Скаче швидко отам біля хати?

Ще зосталась пташина маленька!

«Чом же вона не втіка?

Нащо морозу чека?»

— Не боїться морозу вона,

Не покине країни рідної, 

Не боїться зими навісної,

Жде, що знову прилине весна.

Леся Українка

Їдальня для птахів

Уночі була велика завірюха. Снігу нападало багато. Щиглики, синички, снігурі літають, пищать. Їсти хочуть.

А їжі нема — все замело снігом.

Дивляться діти на пташок.

— Давайте допоможемо їм. Пташки дуже корисні, — гукнув Петрик.

Взяли тоненьку дощечку. Прив’язали мотузки й повісили на дерево. На дощечку насипали крихот хліба, сім’я з льону й конопель. Налетіли пташки. Клюють, цвірінькають. А діти любуються.

Взимку

Ой мороз, який мороз!

Всіх пташок проймає дрож.

Скачуть-плачуть горобці:

— Дайте нам зерна, ців-ців! —

А синички невеличкі

Просять:

— Дайте рукавички! —

Снігурі сидять вгорі,

Заздрять дуже дітворі:

— Вам, дівчатка і хлоп’ятка,

Тепло, бо у вас є хатка.

А у нас нема хатинки,

Й на обід ані зернинки. —

Як почув Василь пташок,

Одягнувся в кожушок,

Взяв пшона і хліба скибку,

На подвір’я вибіг швидко,

Всіх пташок нагодував,

І здалось — мороз пропав:

Горобці защебетали,

І синичкам тепло стало.

Іванна Блажкевич

***
Сипле, сипле, сипле сніг.
З неба сірої безодні,
Міріадами летять
Ті метелики холодні.

Одностайні, мов жура,
Зимні, мов лихая доля,
Присипають все життя,
Всю красу лугів і поля.

Білий килим забуття,
Одубіння, отупіння
Все покрив, стискає все
До найглибшого коріння.

Сипле, сипле сніг,
Килим важче налягає...
Молодий огонь в душі
Меркне, слабне, погасає.

Іван Франко



***
Лягла зима, і білі солов"ї
Затьохкали холодними вустами.
В холодні землі взулися гаї.
І стали біля неба як стояли.

Скоцюрбивсь хвіст дубового листа,
Сорока з глоду водить небо оком,
І вітер пише вітрові листа,
Сорочим оком пише білобоко,

Що гай з землі дивився і стояв,
Що солов"ї маліли, як морельки,
А Київ, мов скажений, цілував
В степах село чиєсь, чуже, маленьке.

Що я з тобою ще одні сніги
Зимує на щасті, як на листі.
Нога в дорозі. Вітер з-під ноги.
І пам"ять наша - мак в колисці.

Микола Вінгановський


***
Дзвенять у відрах крижані кружальця.
Село в снігах, і стежка ані руш.
Старенька груша дихає на пальці,
їй , певно, сняться повні жмені груш.

Їй сняться хмари і липневі грози,
Чиясь душа, прозора, при свічі.
А вікна сплять, засклив мороз їм сльози.
У вирій полетіли рогачі.

Дощу і снігу наковтався комин,
і тин упав, навіщо городить?
Живе в тій хаті сивий-сивий спомин,
улітку він під грушею сидить.

І хата, й тин, і груша серед двору,
і кияшиння чорне де-не-де,
Все згадує себе в свою найкращу пору.
І стежка, по якій вже тільки сніг іде...

Ліна Костенко


Першій сніг

Голуби злетілися біленьки,
Мабуть хтось їм хліба накришив, -
То вночі пройшов сніжок легенький
І усе довкіл запорошив.
Не спурхне сніжок цей голубами,
Як весінне сонце припече,
Він струмком зів”ється між горбами
І в далеке море утече.

Платон Воронько



Зимова пісенька

Зимонько-снігурочко,
Наша білогрудочко,
Не верти хвостом,
А труси тихесенько,
Рівненько, гладесенько
Срібненьким сніжком!
Ми повибігаємо,
Снігу накачаємо
Купу за садком,
Бабу здоровенную,
. Уночі страшенную,
Зліпимо гуртом.
Зробим очі чорнії,
Рот і ніс червонії –
Буде, як мара!
День і ніч стоятиме
З нашого двора.
Гляне ясне сонечко
В весняне віконечко –
Бабу припече,
Де й мороз той дінеться,
Геть від баби кинеться,
З ляку утече!

Леонід Глібов

_______________________________________________

Джерело: Nate Zeman, Весела Абетка, Анумо знову віршувать!

Голос Павла Тичини

Сьогодні 120 років з дня народження українського поета.

Їдемо з Великої Багачки. Тичина (АУДІО)

Виконує автор.

Цитовано за диском "Класика української літератури. Живі голоси".

Інші твори Павла Тичини читати тут.

_____________________________________________

Джерело: Архів революційної культури України